«А людина — розчиняється»

Ксенія Дацюк

26 жовтня в київському ресторані «Барви» відкриється виставка живопису Ксенії Дацюк —  емоційні фарби та історії, точні акценти, чистота і відособленість колірних зон: задумливі пантери й загадкові дівчата. Орнаменти, рослини, яких не існує, та —  спокій.

Про що буде виставка, в неї є окремий сюжет або це буде «Загальна Ксенія Дацюк», без окремих циклів і чогось іншого?

Експозицію до кінця я ще сама не уявляю. Тобто, я знаю, які роботи будуть точно.  Деяки ще будуть вибиратися, але все скоріше буде з різних циклів, якщо так можна назвати. Бо навіть коли відписуєш серії (ніби цикли)  їх можна по різному називати, але все одно, все  — ніби йде однією лінією —  і якась сюжетність, і персонаж чи персонажі — все «перескакує» з циклу в цикл. Воно може технічно й відрізняється…  До речі, зараз буде багато робіт, які технічно різни. Але все одно —  на виставці зберуться й будуть все мої герої. 

Розкажіть про своїх улюблених героїв. Екзотичні тварини, дівчинки, ще що? 

Останнім часом в мене багато рослинності, якісь придумані трави. Рослини, яких не існує, рослини перебільшені і переменшені, фігури людей. У нових роботах поступово стирається певна персоніфікація. Залишається скоріше силуэт  — силуэт тіла, силует образу.  Оточення стає більш активним, а людина — розчиняється. 

У ваших творах завжди є така важлива складова як історія, ніби вони — ілюстрація з книжки. 

Я називаю те, що є в моїх роботах так: «внутрішні стани  людини». Може, певною мірою, — мене. Ці стани я переміщаю в якісь ситуації, в якісь обставини. Навіть, коли використовую тіло як силуэт, де немає очей, носа, губ,  — нічого. Ставлю собі задачу зробити якийсь стан, щоб він читався хоча б в позі силуэту. І вже оця картинка, яка кругом, — а там можуть бути  й сюрреалістичні пейзажі чи тварини, не зовсім звичні, — картинка загалом підкреслюєт той стан, заглиблюєт глядача.

Ви багато читаєте?

Останнім часом, ні. На жаль. Більш слухаю.

А що? 

Це знову скоріше відбиток інформації, яку ти отримуєш, але скоріше знов — відбиток ситуацій і психології в образах, які формуються в картинку, припустимо, рожевої дівчини. Тобто, це може бути скажемо, Чехов, але історія розказана буде  не так. До речі, Чехова я дуже люблю.

А можливо казати: те, що ви робите — щоденник художниці?

Думаю, так можна говорити в принципі про будь-якого художника, що його роботи — певною мірою щоденник. Коли ти малюєш те, що тобі важливе і те, що для тбе справжнє, в той момент ти відображаєш себе. 

Що для вас головне? Колір, сюжет, лінія?

Нероздільні речі, все важливо. Тобто, пластика ліній, вона в одному кольорі буде читатися і нести одну інформацію, а в другому кольорі — другу. Все нерозривно пов’язано. 

Є техніки, в яких ви ще не працювали, але вам цікаво, і ви це плануєте?

Так, щоби зовсім не працювала, це, мабуть, темпера. Я періодично нею цікавлюся, але ще якось не добираюся. Темперний живопис, він живіший (мені здається) від акрилу і від олії, але в мене останнім часом, в основному, головний акрил. В першу чергу, це комфортно в роботі. Думаю, надалі осягнути темперний живопис, тому що все Відродження воно ж, по суті, все було на темпері. 

Є такі ритуали, які вас надихають? Тобто, опинившись в майстерні, починаєте з того, що вмикаєте музику…?

Ритуалів у мене, думаю, немає. 

Кава?

Само собою. Але ж кава — вже не ритуал, необхідність, або звичка. Може, якщо це можливо назвати ритуалом, ось:  беру полотно і просто сиджу з ним певний час, дивлюсь на нього, і приміряю на полотно те що є в голові, якісь образи, ідеї, і по суті такий мовчазний діалог з полотном. Не знаю, чи можна назвати ц ритуалом.

З пустим? 

З пустим. Або з тим, який я хочу використати. Я часто замальовую старі роботи новими. 

Палімпсести — це цікава річ, але ж не повернути першу роботу, ніколи.

Ні. Коли ти остаточно прощаєшся з цією роботою, ти готовий її переродити, реінкарнувати в нову. Насправді так,  її не повернути, але вона ж не повністю замальовується,  ти використовуєш її, як певний грунт для нової, і її частини перероджуються в частини нової роботи. Це — цікава праця. 

З чого все почалося, з дитинства, як у багатьох художників, чи ні?

З дитинства.

Така нормальна дитина, ходила в художню школу?

Ні. Малювала вдома.

Ваше оточення — теж митці? 

Так, але я не скажу, що то було таке: всі художники, і ти мусиш бути художником. У віці 11-12 років, я пам’ятаю, був період, коли я перестала взагалі малювати, роки 4, мабуть. А потім щось переключилося, і почала знов. 

Ви поступали на перший курс Академії без художньої школи?

В Університеті в Луцьку провчилася на бакалавра, а потім вже на спеціаліста — в Академії. 

Що вас змінювало, надавало  вам силу? 

Не знаю. Щодня просинаєшся — і знаєш, що треба робити. Робити те. що хочеться. Не хочеш відходити в якісь інші сфери, процеси, хочеш жити — саме цим. Твій стимул — просто робити, пробувати нове, не стояти на місці. Мені здається, що важливий любий пошук — коли ти щось для себе, в собі — відкриваєш. Він дає силу далі шукати: бо ж цікаво, що там далі, що я ще можу в собі відкрити. Тож дуже часто, в якийсь період ти задоволений повністю тим, що робиш, а проходить час і взагалі: ні, не те. Такі роботи потім замальовуються.

«А людина — розчиняється»

А це жахливо, коли стаються такі періоди, коли ви собою незадоволені? 

Гірше, коли задоволена. 

Це ж некомфортно, коли сама собі не подобаєшся, коли не впевнена в своїй справі. 

Коли ти щось робиш, і задоволений собою, але розумієш, що це не руки до кінця зробили те, що хотіла сказати голова, що хотів сказати мозок. І ти — задоволений результатом, але не на 100 відсотків. 

До речі, з другої сторони буває, що ти не задоволений роботою, а проходить період, і ти думаєш, добре, що я не дописувала її, вона вже хороша. Пережити якийсь період з ніби готовою роботою, і зрозуміти: все в порядку з нею, чи ні. 

Тобто, це — вічний безкінечний круг, коли ти просто кидаєшся з кінця в кінець:  «все ок, або все погано», але ти знову робиш, щоби змогти зробити те, що хочеться. І так — безкінечно.

Але чому ж краще, коли ви собою незадоволені?

А коли задоволений, мені здається, це вже — якийсь кінець в пошуках. Якщо ти собі сказав, в мене все ок, що шукати далі?

Важко жити поряд з художником, коли чоловік художник теж?

Та ні, не важко. 

У вас різні майстерні?

Ні. Але працювати, не буду приховувати, мені комфортно самій. Ми з чоловіком працюємо в різний час, рідко дуже бачимося. І в принципі в більшості мені вдається працювати наодинці. 

А впливи якісь заважають?  

Впливи можуть як заважати, так і допомагати, дивлячись — які. Все залежить від нашого сприйняття, тобто можна з любої ситуації, винести урок, а можна сказати: ой ні, мене там задавили. 

Що вас надихає? 

Чисте полотно. Насправді, воно завжди надихає. Але все може надихати, немає критерію, —  красива людина, природа, чи мене надихає кава. Будь-що, навіть, певною мірою, мода. Впливи моди, якщо розглядати не поверхнево, а в аспекті історії, там дуже багато є чого почерпнути, в останніх роботах мені здається, є трошки відблиски впливу Ельзи Скіапареллі. Надихати може силуетність, яка є в деяких речах. От я зараз за вами дивлюся у вікно, де дерева, які просто темним силуетиком виглядають, на фоні неба. Там вже готові форми, які просто тобі дані, безплатно. 

«А людина — розчиняється»

А якщо не живопис, що б це могло бути головним заняттям Ксенії Дацюк?

Останнім часом багато моєї зайнятості займає кераміка. 

І що саме? Статуетки, чи утилітарні чашки?

Статуетки скоріше, — форми цих же дівчат, звірюшок. В глині ти по іншому їх відчуваєш. Якісь інші смисли з’являються, тому що коли ти малюєш в 2D площині, це — одне, ти працюєш з плямою і з лінією, а коли в об’ємі, — все живіше якось спрацьовує.  І сам матеріал глина, от я згадувала за темперу, і що мені хочеться її осягнути. Мені глина і темпера, вони якісь тотожні. Два такі живих основних матеріали, з яких все й починається. І глина взагалі — сакральний матеріал.

Коли почалася глина?

Цього літа. Бажання було зайнятися нею давно. Завжди якось переносилося, і тут просто з’явилася  можливість, технічна: з’явилося, де і як. І от, почалося. 

А для чого все, яка ціль? Бути знаменитою, бути успішною, бути щасливою?

Арт ради арту. Казати, виражати, те що хочеться. Я не буду заперечувати, що бути художником, якого знають, якого купують — класно. Але, те що ти робиш щодня, частину робіт я навіть взагалі не виставляю, важливо зробити те, що є всередині. Тобто, виражати в формі руками, на матеріалі, полотні, в глині, в діджиталі, також ілюстрації. Виражати якусь емоцію, яка на даний момент мені важлива.

Але це ж не просто емоція, це ж думки. Продовження того діалогу з полотном. Це скоріше знов пошук — рішення, пошук шляху?

Просто пошук, як шлях. Коли ти вже щось сказав, але сказав з кольором, сказав ще з чимось, ти виразився, і ти можеш говорити далі, і накопичувати далі. Це сказані думки, ти починаєш діалог з полотном, ти знаходиш шляхи ведення цього діалогу, ти кажеш, те що ти хочеш і потім ти — спокійний. 

Текст: Віка Федоріна

  • Коли: 26 жовтня, о 19:15
  • Де: «Барви», вул. Мечнікова, 3

Возможно вам также понравится

Добавить комментарий

Ваш адрес email не будет опубликован. Обязательные поля помечены *