І на завершення літнього художнього сезону (бо ми вже освітлюємо новий, осінній) ще два матеріали, точніше, дві пов’язаних частини одного. Перша – репортаж з «виставки актуального мистецтва «Rebranding», яка відкрилася в VEV gallery 31 серпня (фактично – велике інтерв’ю з куратором Кирилом Куленко). Друга – деякі мої міркування стосовно певних художніх явищ останнього часу (частково на підставі першого матеріалу).

То починаємо з  VEV gallery (до того – галерея Виноградова, Грецька площа 1, ТЦ «Грецький», мінус перший поверх) і «Ребрендингу». 

В експозиції приймають участь:
Андрій Волков, Валерія Тюріна (Вільнюс), Віктор Виноградов (Рига – Одесa), Еліна Некрасова, Кирило Куленко , Костянтин Стайников (Одеса – ЗСУ), Ксенія Рафальська (Коростень – Одеса), Ліза Ангельчук , Олена Кутінова, Серьога Коняхін, Hugo (Київ – Одеса)

Назву свою виставка отримала звісно недарма, про що я й поговорила з її куратором, художником Кирилом Куленко.

Кириле, розкажіть мені, будь ласка, це нова галерея, як я розумію,  у вас?

Не зовсім так, галерея не нова, а оновлена. А ось що нове для мене, то це абсолютно нова сфера діяльності. Як чотири роки тому для мене новим було взагалі хоч якось десь себе уявляти, свої цифрові роботи, свій діджитал арт. Але опинитись у ролі арт-менеджера, у ролі правої руки Віктора Виноградова для мене це була повна несподіванка.

З іншого боку, це не перший досвід співпраці з Віктором Євгеновичем. Я прийшов сюди у лютому цього року із двома експозиціями. З моїм політичним плакатом, який експонувався разом із Коняхинськими страшними ляльками та з дуже цікавими концептуальними м’якими іграшками Олени Кутінової у верхній галереї. Ну там відомі були події, досить скандальні. І та експозиція прожила недовго.

А тут, під землею, я розмістив свою «цифру», і мені хотілося показати той діджитал арт, у якому я не задіяв так званого «штучного інтелекту». Тобто я не задіяв нейромережевих моделей зовсім. Переважно те, про що я почав говорити ще на першій своїй виставці в галереї «Діалоги» у Олени Великої: діджитал арт – це далеко не лише нейронки, це дуже багато різних сфер.

Хотілося показати це. І ось ці дві експозиції запустились. А потім мені Віктор Євгенович запропонував, мовляв, давай за півціни, ти в мене ще місяць тут будеш. Я погодився. Потім ще вдвічі сталося те саме. За час цієї моєї, виходить, тримісячної експозиції ми з ним у чомусь зійшлися, у чомусь сперечалися, у чомусь знайшли один одного та однодумців.

Десь, навпаки, були суперечки, цікаві дискусії. І ми стали взаємокорисними. Спочатку він мені сам запропонував просто, я не знаю, можна це назвати «діловим партнерством», і водночас «творчим партнерством»… Скоріше так – «перетин», бо деякі свої нові мальовничі роботи він зробив на основі за мотивами моїх цифрових робіт.

Діловий партнер у якому плані?

Він все-таки людина у віці… І запропонував, щоб я в нього був такий, я не знаю, «правицею», допомагав тут. Допомагав у медіа-сфері, насамперед – в Інтернеті. І в міру того, як він мені деякі повноваження передавав, я почав розуміти, що він зробив ряд, не знаю, помилок. Чи не вірних ходів. Можливо, просто був не готовий до нового. До погляду на роботу галереї під іншим кутом…

Я бачив, що ця галерея, як кажуть, «загинається», що галерея практично окрім Виноградова та ще двох авторів нікого не презентує, відвідуваність вкрай маленька. Та й сам собою торговий центр став не дуже відвідуваним.

Я почав пропонувати свої моделі, наполягав, що треба робити щось нове…

А нещодавно сталося нещастя. Три роки тому Віктор уже мав інсульт. І ось, кілька тижнів тому – другий…

Віктор Євгенович, незадовго до цього, казав:

– Так, я місяця на два поїду з країни; май на увазі, це все буде на тобі, так що ти готуйся, орати будеш, як чорт.

Кажу:

– Я не проти.

І ось, замість того, щоб йому виїхати в цікаву західноєвропейську острівну державу, Віктор зліг частково паралізованим.

Так чи інакше, мені в будь-якому разі довелося б «вести» галерею за його відсутності. І думаю: треба робити таки не так, як він.

Скасувати оплату авторами експозиції, замінивши її на відсоток з майбутніх продажів, організувати колективну виставку людей, котрі Віктора люблять, які його знають. Людей сміливих, нестандартних.

І я спочатку думав, що буде сім авторів, потім стало дев’ять. Потім виявилося, що одинадцять. І ось те, що було відкрито тридцять першого, в останній день літа, стало першим днем ​​оновленої галереї. Я назвав виставку «Ребрендінг».

Чому ребрендинг?

Галерея не мала назви, логотипу… Та взагалі нічого не було. Ні лого, ні вивіски, ні сайту, ні присутності у соціальних мережах…

Ну, «галерея Віктора Виноградова», яка через деякий час перетворилася на галерею лише його робіт.

Хто знав, той знає. Хто купував, той купує. Хто бачив, той уже подивився. А нових людей – нуль!

Були потрібні зміни. Я перейменував галерею на Арт-простір «VEV gallery», «Галерея В.Є.В» – Віктора Євгеновича Виноградова. Назвав виставку “Ребрендінг”. І попросив, щоб кожен із авторів вигадав назву своєї експозиції.

…В результаті тут зібралися різні жанри. І виноградівські роботи тут є, їх чимало. Причому я постарався відійти від того жанру, що демонструвався на виставці, яку в серпні відкрила Олена Велика щоб підтримати Віктора. Не зовсім абстрактні конструктивні роботи, а пристрасніші, чи як там…

Потім я представив кілька людей, якими я познайомився протягом останнього року. Пару-трійку людей, які знають Віктора давно.

І, ну, як вічний «парадоксист», «абсурдист», я не міг не влаштувати ще якогось яскравого! І ось є експозиція антинаркотичних, антиалкогольних плакатів, генерованих нейромережею, яка первинно взагалі не призначена для генерації зображень! Причому промт-інженер ідеї – дівчина з Вільнюса, Валерія Тюріна. Деякі фрази, деякі слова з цих плакатів увійшли до нашого «локального лексикону».

Олена Кутінова кілька своїх концептуальних м’яких ляльок представила, але більше в неї чогось такого зворушливішого, прикольнішого, м’якого, ну, майже мі-мі-мішного.

Ну, Серьога Коняхін – як завжди. Але тут ми вирішили створити такий собі розподіл. Ось є чорно-біло-червона тема тут, і є флюор-кімната, я її назвав Кімнатою страху, Horroroom. Там – одразу три автори. Це – Ліза Ангельчук, її роботи. Для неї це, мабуть, перша проба у такому форматі експозиції. Тут Коняхінські ляльки, ті, які мають справляти таке шокуюче враження, і все це під ультрафіолетовим освітленням. Ну і Хуго, Андрій Голуб, який свої дуже цікаві, дивні арт-об’єкти, флюро-полотна представив…

В решті експозиції дві учениці Віктора Євгеновича Виноградова. Це Еліна Некрасова та Ксенія Рафальська. Еліна працює швидше у класичному такому дусі… Ксенія – самоучка. Вона зовсім недавно почала писати … У сенсі, вона все життя писала – була і залишається поетесою. А ось взялася за образотворче мистецтво відносно нещодавно. У неї дуже містичні, глибокі, дивні роботи, які на мене одразу справили сильне враження. До Віктора Євгеновича вона звернулася як скоріше як до наставника за більш чіткою, не те щоб академічною манерою. Ксенія хоче писати, хоче малювати, але їй чогось не вистачає. І, загалом, там є низка її робіт, які, я думаю, справлять на вас враження теж.

Мої роботи теж представлені, “цифра”, але не Artificial Intelligence, не нейромережі.

Ще дуже цікава людина – Андрій Волков. Має дві художні освіти, працює декоратором у театрі. Але в нього дуже тонкий, дуже як на мене незвичайний живопис. Я його ніби розділив. З одного боку просто мальовничі портрети, а з іншого сюрреалістичні – наприклад, там присутній генерал-мавпа, або кіт, що пливе в море, або знаменита вермеєрівська дівчина з перлинним сережкою, але переосмислена згідно з нашими сучасними українськими реаліями, те, що він назвав «Юною демократією»

Чи можна вважати контркультурою все, що ви тут робите?

Мабуть, ні.

А чи сама галерея є деякою альтернативою іншим галереям, які у нас є?

Альтернативою? Дивлячись, чому саме. Музей сучасного мистецтва, галерея Underground – і так, і ні. Я не ставив за мету протиставляти цей арт-простір тим галереям. По-перше, я не хотів би називати її просто галереєю. Мені сподобалася ідея Олени Великої, що треба робити арт-простір, «арт-спейс» — це місце, де люди мають не лише виставляти свої роботи, намагатися продавати свої роботи. Воно – для того, щоб тут збиралися однодумці. Тут, я певен, далеко не лише виставки можна проводити.

Тобто ви готові проводити тут зустрічі з авторами, з поетами, з музикантами і так далі?

З музикантами важко, тому що тут все-таки не настільки ізольований простір від торгових майданчиків. Півроку тому в Атріумі, що відноситься до цього торгового центру, можна було таке проводити. Тут, напевно, музичні речі буде складно організувати. Але медіа якісь, проекти, так, літературні читання, так, дискусійні клуби тощо.

А цей зал, він практично одночасно і штаб-квартира, і такий складний дивний медіапростір. Якщо прибрати це полотно виноградівське, під ним відкривається проекційний екран. Тобто тут можна буде демонструвати фільми, якісь інтернет-експерименти проводити. Так, звичайно, це має бути ширшим, ніж просто галерея-виставка або виставка-продаж творів мистецтва.

Чи не боїтеся, що Ви конкуруватимете з іншими галереями, які займаються тим самим? Умовно – «Діалоги», умовно – ті ж музеї, які зараз працюють саме як мистецькі галереї?

З «Діалогами» ми маємо чудову співпрацю. По-перше, я одразу хочу висловити свою подяку Олені. Ряд моїх ідей саме вона частково реалізувала, низка моїх ідей ще реалізовуватиметься теж у неї, а не тут.

Власне, якщо говорити про арт-простори, то мені здається, ми скоріш ближче саме до «Діалогів». Тут важливим є саме це слово «діалоги». Це – майданчик для спілкування, це майданчик для читань, для демонстрації чогось. Але це не концертний майданчик, на жаль, як я вже казав.

Скажіть, а скільки триватиме ця виставка?

Поточна? Я запланував на місяць. 30 вересня, гадаю, що буде закриття.  А дві експозиції залишаться однозначно. Одна експозиція – це роботи Костянтина Стайнікова. Талановитого кераміста та цікавого живописця-експериментатора. Який уже четвертий рік – на війні. Сподіваюся, що за цей час колекціонери, які мають низку його цікавих робіт, підтягнуться, і вона буде дещо розширена.

Ну і, звісно ж, експозиція господаря – Віктора Виноградова. Він має якісь нові ідеї, витівки. Сьогодні спілкувалися, він казав: 

– Давай-но тижнів, через 3-5, буде у нас ще новий, цікавий автор.

Через це все буде взагалі чудово: я прибираю свої роботи, приберу свої політ-плакати; тюринські антинаркотичні плакати переїдуть до іншої, партнерської галереї. Тему штучного інтелекту теж звідси, я думаю, заберемо. Щодо цих маленьких експозиційних моментів, «Кімнату страху» чи ось цей стелаж, можливо, залишаться, але в будь-якому разі тут буде абсолютне оновлення у Великих Залах.

Я бачу досить активне опрацювання теми страхів, так, не тільки Коняхіним, якого всі ми знаємо і любимо, але ще й іншими авторами. Чому тема страхів зараз є настільки актуальною? Я ще повернуся в цьому матеріалі до робіт Анастасії Бас, яка в серпні робила виставку в Шоурумі Уніону і теж досить активно досліджувала ось ці страхи і жахи. Чому страхи?

Хм… Якщо питання до мене, як до автора, то саме в мене ця тема, на мою думку, не акцентувалася. Якщо як до куратора, то просто вийшло так, що дві людини – власне, господар, власник галереї та людина, яка нас з ним познайомила – тобто безпосередньо Віктор Євгенович Виноградов та Серьога Коняхін, до цієї теми неодноразово повертаються. Якийсь такий частково брутальний, якийсь біологічний натуралізм, що зазвичай у людей викликає або відторгнення, або якусь там негативну реакцію.

У мене був, коли я тільки-но починав займатися нейроартом, цикл «Сни трипофобу», якісь штуки, пов’язані з пористістю, з якимись дрібними біологічними структурами…

А тема жаху і натомість війни, вона завжди актуальна. І якщо я експлуатую цю тему, то скоріше на емоційно-політичному рівні, це пов’язано якраз із «Прекрасною Росією майбутнього» – через дві блискавки, через СС… Це на майже фізіологічному рівні відторгнення. Війна це завжди жах, це поза нормою…

І як знати, може, людина, коли проходить через таке, перестане боятися, відкине цю складову, включаючи інтелектуальну, творчу, душевну.. 

Якщо ви звернете увагу, знову ж таки, повертаючись до цієї моєї старої експозиції політплакату, там досить моторошні роботи є. Пара галерей не пустила свого часу цю політичну серію «Прекрасна Росія майбутнього» саме через те, що вона похмура, моторошна. «Нам потрібно більше весни, нам потрібно більше любові, нам потрібно більше світла… Ми шукаємо людяність»…

Не знаю. Зараз людина має бути сильною. Це не означає, що ми повинні перетворюватися на звірів. Це не означає, що ми повинні бути однозначно агресивними або шалено хоробрими. Ми – не берсерки, і ми не варвари, на відміну ворога … Але, напевно деяким городянам, які намагаються відгородити себе від усього цього, треба іноді «засувати під дих», щоб пам’ятали, що навколо взагалі-то твориться горе, від якого ви свідомо закриваєтеся і тим самим позбавляєте себе і суспільства певних можливостей. Людина, яка сховалася, людина, яка закрилася – вона непотрібна для себе і для оточуючих.

А загалом – у мене ніколи не було бажання викликати в людини жах. Швидше, якийсь… є неприємне слово – катарсис… Може бути проходження через цей моторошний стан, перелом якийсь і – потім – звернення до чогось більш людського з одного боку та активнішого! До життя іншого… Мені здається, що це також дуже важливо.

Розмовляла Марія Галіна

*

Постскриптум 

Від  себе додам ще кілька коментарів стосовно деяких сегментів виставки і пов’язаних з ними процесів. Проект Сергія Коняхіна в Кімнаті Жахів звісно не перший з його шокуючих проектів (шокуючих настільки, що одна з галерей, розташованих в середмісті, через кілька днів після відкриття ввічливо попросила звільніти приміщення). Я вже писала, як приблизно це працює – ляльки, як неодушевлена подоба людини, завжди мали сакральне значення, на певних етапах людської історії як заміщувальна жертва, яку клали замість живої особи на вівтар богів, тощо.   Або навпаки, як об’єкт, рівний по семантиці живій особі, вона служила об’єктом наведення порчі, тобто знаряддям смерті. Але страх перед неживою подобою людини, мабуть має під собою ще глибші коріння; недарма в фільмах жахів часто фігурують саме «зловісні ляльки». Тим жахливіші в цьому контексті подоби немовлят, бо притомна людина відчуває до них необорну  інстинктивну любов. Недарма майстри жахів маніпулюють саме їх мімімішністю і беззахисністю як маскою, під якою ховається зло (варто згадати оповідання американського класика Рея Бредбері «Маленький вбивця»).

Тим ефективніше лякають «біоконструкти» Коняхіна, коли де ці подоби ще й спотворені автором (страх спотворення того, що ми вважаємо за норму, дуже древній, мабуть притаманний людству завжди), а тут на монстрів перетворюються пластикові немовляти. 

Так, як я не раз вже тут писала, в нас зараз дуже щільно працюють із тілесністю, причому в різних напрямках. Це, звісно, одна із форм такої праці, подолання реальних жахів війни через штучні жахи мистецьких витворів, але, мабуть, тут є ще один аспект.

Це свідоме руйнування концепції «Щасливого  дитинства», нав’язаної радянською владою (якщо хтось пам’ятає, були навіть цукерки з такою назвою). Дитинство, як стверджують психологи, взагалі травматичне, а зараз на нього накладається травма (якщо це травма) розриву з радянським минулим, що, звісно, опрацьовується художниками.

Так, за два тижня до ««Rebranding», 14 серпня, в шоурумі  культурного центра Union був показаний проект Анастасії Бас «неВОЛЯшка», присвячений саме знаковим об’єктам радянського дитинства – від діафільмів до ляльки-неваляшки, яка супроводжувала дитинство кількох поколінь радянської людини. Показово, що художниця в релізі теж каже про «іронічне спотворення», свідоме руйнування або деконструкцію сталого образу, перетворюючи ляльку на об’єкт, гідний тій самій кімнаті жахів. Тут до речі те, що більшість об’єктів виставки створені вручну, свідчить ще об однім процесі – психотерапії, викоренення травми, пов’язаної з наслідками радянського, які в історичній перспективі вилились в військову агресію РФ, тобто ще й  травми сучасності, травми війни. Ручна дрібна моторика завжди використовувалася в психотерапії, а тут вона використовується через, перепрошую за каламбур,  витворення та спотворення радянської символіки «щасливого дитинства». Власне, монструозні немовлята Коняхіна теж про це, хоча він, здається, це не артикулює, або артикулює трошки інакше…

Марія Галіна