7-й «Київський тиждень критики» триває з 12 до 18 жовтня. Міжнародний фестиваль арткіно проводять у столичному кінотеатрі «Жовтень». 26 українських і закордонних фільмів показують упродовж тижня. Серед них є як прем’єри, так і класика.
Програма поділена на чотири розділи та спеціальний показ. Міжнародна секція поєднує 7 фестивальних хітів 2023-го з Канн, Венеції та Берлінале. «Фокус: Україна — Польща» складається з 3 українських і 3 польських новинок минулого й цього року. Міжнародна ретроспектива «Людина з кіноапаратом» містить 6 фільмів про залаштунки кіноіндустрії, знятих протягом 1950-2003 років. А українська ретроспектива «Жіноча роль» — це 6 стрічок, створених у 1928-1992 роках за участю знакових вітчизняних акторок.
Про новий «Київський тиждень критики» мені розповів піарменеджер фестивалю Сергій Греков.
Що вирізняє «Київський тиждень критики» серед інших українських кінофестивалів?
— Ми вирізняємося концепцією: головним рушієм є кінокритика, а головними фігурами — кінокритики. Програму формує четверо фахових кінокритиків: Дарія Бадьйор, Станіслав Битюцький, Анна Дацюк і Сергій Ксаверов. Вони мають відповідну освіту й активно зайняті у сфері.
У нас немає конкурсу: фактично програма кінофестивалю — це чотири кураторські добірки. Часто формування програми на кінооглядах — це відбір найбільш конкурентоспроможних стрічок серед отриманих заявок. Тут процес інакший: це аналіз головних світових кіноподій та вибір цінних робіт серед них. А також переосмислення кіноспадщини під час підготовки ретроспективи.
Критики також представляють картини і вводять глядачів у контекст перед показами та проводять обговорення опісля. Наче кіноклубне засідання тривалістю в тиждень.
Як вдається реалізовувати порівняно новий фестиваль безперервно протягом семи років та як визначаєте його успіх і розвиток?
— Фестиваль справді порівняно молодий, але над організацією працює професійна команда з багаторічним досвідом. Співзасновник «Київського тижня критики» — продюсер Денис Іванов, який свого часу створив Одеський кінофестиваль і «Чілдрен Кінофест». Програмний директор Ілля Дядик також має понад 10-річний досвід роботи у фестивалях.
Ми намагаємося структурувати роботу над подією. Починаємо підготовку завчасно. Щороку аналізуємо отриманий досвід. Якщо якісь нововведення спрацювали — лишаємо їх, якщо десь були проблемні моменти — шукаємо рішення. У цьому допомагають коментарі відвідувачів. А ще любимо стабільність, тому намагаємося проводити фестиваль попри складнощі — пандемію чи блекаути. Підлаштовуємося під нові вимоги безпеки, а не скасовуємо подію.
Успіхом для нас є зростання й розвиток фестивалю. На четвертому «Київському тижні критики» у нас з’явилася програма «Фокус», яка створюється спільно з критиками іншої країни — цього року з Польщі. Торік додалася програма української ретроспективи. Крім того, що у нас побільшало фільмів, стало більше й національних прем’єр українських робіт — цього року це «Ля Палісіада» Філіпа Сотниченка та «Назавжди-назавжди» Анни Бурячкової. Не можу не згадати такий показник успіху, як відданість і любов глядачів. Нас називають головною кіноподією осені та беруть відпустки — що може бути цінніше?
Як проходить процес формування програми заходу?
— Перші кроки в підготовці програми робляться після завершення попереднього фестивалю. Зокрема, куратори починають обговорення теми міжнародної ретроспективи. Взимку-навесні вже було ясно, що робочою назвою секції цього року буде «Кіно про кіно». Пізніше вона перетворилася на «Людину з кіноапаратом», але задум лишився той самий.
Програми нового кіно наповнюються фільмами, представленими на великих світових майданчиках. Тобто до перших стрічок придивляються вже в лютому — із «Санденсу» й Берлінале. Значна частина цьогорічної програми сформувалась після Каннського кінофестивалю, який пройшов у травні.
Зазвичай процес такий. Куратори дивляться фільм на певному міжнародному фестивалі та обговорюють перспективи з колегами. Якщо є бажання показати його на «Київському тижні критики» й він лягає в загальну концепцію, то програмний відділ займається перемовинами з правовласниками та придбанням стрічок для показів.
На жаль, куратори присутні не на всіх великих кіноподіях. Тоді вони уважно вивчають лайнапи фестивалів. А програмний відділ у таких випадках працює над тим, щоб отримати можливість перегляду потенційно цікавих картин. І вже після ознайомлення куратори вирішують, наскільки та чи інша робота пасує програмі.
Як оцінюєте репрезентацію українського кіно на нинішньому «Київському тижні критики»?
— Маємо 9 українських фільмів. Це 6 фільмів у ретроспективі «Жіноча роль», присвяченій знаковим українським акторкам, і 3 цьогорічні прем’єри у секції «Фокус: Україна — Польща». Це хороший показник — він початково передбачений програмою.
Торік було вдвічі більше новинок, але цього досягли додаванням окремої секції ґала-прем’єр. Це був хороший хід. Після хвилі скасувань і перенесень за кордон українських фестивалів багатьом стрічкам просто не вистачало гідного майданчика для національної прем’єри. Ним став «Київський тиждень критики».
Як сформували цьогорічні українську та міжнародну ретроспективи? Чому вирішили зосередитися на цих темах і розкрити їх саме через такі фільми?
— Цьогорічна міжнародна ретроспективна секція містить фільми про залаштунки кіноіндустрії. Цю тему всередині команди обговорювали вже два роки, й ось нарешті її час настав.
За словами співкуратора заходу, кінокритика Сергія Ксаверова, саме з кіно починається і закінчується кожен кінофестиваль, будь-яка критика неможлива без фільмів, а без глядачів і критиків фільми існують тільки як фізичні об’єкти. Ми добирали стрічки, які б дивилися саме на це явище якомога ширше — як на ситуацію, яка створюється по обидва боки екрана. Як і чому кіно знімають та навіщо ми його дивимося? Що залишається в історії та в нашій пам’яті, а що викидається? Цими питаннями зумовлений вибір картин.
Так, у програмі є один з найвідоміших фільмів про славу й забуття у класичному Голлівуді — «Бульвар Сансет» Біллі Вайлдера. «Крізь шпарину» Майкла Пауелла розповідає про кіно як хворобу. А «Ед Вуд» Тіма Бертона — це найсвітліший гімн кіно. Причому остання стрічка, парадоксально, присвячена людині з титулом одного з найгірших режисерів в історії. Також є картина про кіно з іншого боку екрана. Дія «Прощавай, Dragon Inn» Цая Мінляна відбувається в кінотеатрі під час перегляду фільму.
Українська ретроспектива показується на фестивалі вдруге. Торік ми провели успішний пілот цієї секції, яку готували спільно з Довженко-Центром, тому співпрацю продовжили. Якщо 2022-го ця програма досліджувала історію української комедії, то тепер ми аналізували, як змінювалася акторська гра і загалом місце жінки в нашому кіно.
Ми йдемо від початку 1920-х — першого буму українського кіно — до 1990-х. У добірку потрапили фільми зі знаковими акторками. На цих прикладах бачимо зміну жіночої ролі в індустрії: від великої кількості жінок у головних ролях на початку через сфокусовану на чоловіках епоху поетичного кіно до феміністичного кіно, поставленого режисерками. Увінчується добірка «Голосом трави» Наталі Мотузко. Це стрічка, яка зрежисована жінкою та має двох жінок у головних ролях і в якій майже немає чоловіків.
На які фільми радите потрапити насамперед, а на яких очікуєте аншлаг?
— Щороку найпопулярнішими стають українські новинки. І це не лише бум цікавості до всього українського, а й висока якість вітчизняного кіно останніх років. Наприклад, на вечірні покази пострадянського нуару «Ля Палісіада» Філіпа Сотниченка та coming-of-age драму «Назавжди-назавжди» Анни Бурячкової у нас майже солдаут.
З міжнародної програми популярні «Анатомія падіння», «Опале листя» та «Прісцилла». «Анатомія падіння» — трилер Жюстін Тріє, який зробив режисерку третьою в історії жінкою-володаркою «Золотої пальмової гілки» Канн. «Опале листя» — трагікомедія Акі Каурісмякі про майже приречене кохання двох самотніх людей, які випадково перетнулися в нічному Гельсінкі. Їхній роман розвивається на тлі радіоповідомлень про війну росії проти України. «Прісцилла» — біографічна драма про дружину Елвіса Преслі від оскароносної Софії Копполи.
Міжнародна ретроспектива — це суцільне задоволення. Ми вкотре даємо можливість синефілам побачити улюблені стрічки на великому екрані. Найпопулярніший тут фільм — «Ночі в стилі буґі» Пола Томаса Андерсона.
Українська ретроспектива — чудова нагода дослідити нашу власну кіноспадщину. Напевно, саме на неї варто звернути увагу насамперед. Покази будуть у менших залах кінотеатру, тому квитків обмаль.
Чому вперше додали спецпоказ поза межами програм і це саме стрічка Педро Альмодовара?
— «Дивний спосіб життя» — теж одна з подій, квитки на яку розлетілися. Фільм привертав увагу широкого загалу ще на етапі створення. Але короткі метри — рідкісне явище у прокаті, зазвичай їх можна побачити саме на фестивалях.
Команді організаторів було складно втриматися від показу нового хіта знаменитого режисера. Тож ми вирішили скористатися нагодою ексклюзивно продемонструвати картину в Україні. Але зазвичай не показуємо короткі метри, тож він не дуже пасував кураторській програмі. Тому винесли окремо.
Скільки людей зазвичай відвідує фестиваль, на яку кількість глядачів розраховуєте цього разу та які загалом маєте очікування від 7-го «Київського тижня критики»?
— Торік ми мали приблизно таку саму за обсягом програму і всього було продано та зарезервовано за абонементами понад 6 тисяч квитків. Приблизно такого ж кількісного результату очікуємо й тепер.
Як і завжди, чекаємо на повні зали та жваві обговорення. Сподіваємося на мінімальну кількість тривог і безпечну ситуацію в Києві та Україні загалом.
Текст: Ілля Прокопенко
