Це — остання розмова Kyiv Daily на фестивалі Meridian Czernowitz. Але вона поєднується із рубрикою «Разом» — циклом статей про людей, які створили й роблять спільну справу. Зазвичай вони не підписують між собою трудових угод, їх мало цікавлять корпоративна етика і комерційна вигода. Героїв цієї рубрики об’єднує справа, яку їм важко назвати роботою у звичному сенсі цього слова. Ця історія — про Євгенію Лопату та Святослава Померанцева, людей, що творять Meridian Czernowitz.

Коли Женя приєдналася до команди Meridian?

Святослав: На третьому «Меридіані» в якості волонтерки. Женя ідеально володіє німецькою, 2012 року вона супроводжувала автора з Австрії. Кожного автора-іноземця у нас супроводжує асистент-перекладач — для комфортного перебування учасника на фестивалі. У 2013-му Женя була помічницею директора, у 2014-2015 — вже директоркою, але я ще допомагав Жені. У 2016 році я на власному фестивалі був гостем — Женя закрила питання повністю. 

Насправді, це один із основних принципів існування нашої корпорації. Ми користуємося п’ятьма аксіомами бізнесу, дві з яких — ціль роботи з підлеглими і ціль роботи з начальником. Коли я — начальник, а Женя — підлегла, то ціль роботи зі мною у Жені — перейняти повноваження. Моєю ціллю роботи з Женею було створити умови для того, щоби підлегла забрала мої повноваження. Женя «відібрала» у мене Meridian Czernowitz, і в 2016 році я зробив тримісячний літературний фестиваль «Меридіан Одеса». У 2018-2019 я проводив «Меридіан Полтава». Тобто у мене з’явився час на створення інших подій. Зараз у нас є Микита, якого ми називаємо Нео (по-нашому — новий). Думаю, що через декілька років він «відбере» фестиваль у Жені, Женя «відбере» в мене Одесу, Полтаву і видавництво, а я буду займатися чимось новим.

Що таке Meridian Czernowitz — культурний інкубатор, фестиваль, видавництво, щось ще? І що далі?

Євгенія: СьогодніMeridian Czernowitz — це міжнародна літературна корпорація, яка є суб’єктом культурної дипломатії України, займається популяризацією української літератури за кордоном і закордонної літератури в Україні через фестивалі, видавництво, міжнародні тури наших авторів за кордон, участь у міжнародних книжкових виставках із власними стендами та програмами подій. І, відповідно, ми займаємося створенням позитивного іміджу України у світі через усі ті проекти, які реалізовуємо. А завдяки тому, що у нас є і фестиваль, і видавництво, і Літературний центр Пауля Целана у Чернівцях, ми можемо рухатися в різних напрямах. Ефект синергії між усіма нашими проектами дає добрий результат у контексті нашої мети, яка колись звучала так: повернення Чернівців на культурну мапу Європи.

Як вам вдається робити так, що фестиваль не стає формальним? 

Святослав: Те, чим ми займаємося, — це, передусім, тусовка. Окрім задекларованих цілей — повернення Чернівців, створення майданчику для спілкування українських та іноземних письменників, ще є непрописана головна мета — отримати задоволення. Коли ти кайфуєш, то кайфують і всі люди поруч.

Часто ви отримуєте це задоволення?

Святослав: Щодня.

А ви сваритеся?

Святослав: Боже борони. Проте бувають якісь перепалки у робочих моментах. Але є такий джентльмен — Сергій Роґоль, знавець клубних конструкцій, — який говорить: «Клуб — це двоє божевільних, які сперечаються, та один модератор, який не дає їм посваритися».

Хто з вас божевільний, хто модератор?

Святослав: Ми ті двоє божевільних. Модератора в нас немає. Може, Нео ним стане.

У вас все чітко розподілено?

Святослав: Так. Женя робить усе, а я нічого.

За що ви загалом дякуєте «Меридіану»?

Святослав: Я дякую йому за те, що знайшов найкращу й найцікавішу компанію в світі.

Євгенія: Я дякую за те, що «Меридіан» — це майданчик, де я повністю реалізовую себе: професійно, особистісно та інтелектуально. Це найприємніші люди, з якими я спілкуюся. Моя вища освіта — германіст, і паралельно я менеджер-управлінець. Тобто я повністю у своїй стихії, мені тут максимально комфортно: менеджмент, іноземні мови, література. Найприємніше в роботі «Меридіана» — не потрібно прокидатися о 8-й ранку та йти на роботу в офіс, тому що офіс завжди з тобою (сміється).

Слава жартує, що він нічого не робить. Насправді, Слава — мій оракул: коли переді мною стоять складні задачі, я завжди з ним раджуся. З одного боку, я цікавлюся його думкою, а з іншого — перекладаю відповідальність з себе на нас двох. У цьому сенсі Слава — мій наставник, бо його досвід допомагає в моїх оперативних завданнях.

Святослав: Не досвід, а моя сміливість допомагає Жені. Насправді, я люблю Женю тисячею кохань — як вчитель, партнер, друг, чоловік.

У «Меридіані» ми кайфуємо від того, що займаємося разом улюбленою справою. Це постійне джерело того, щоби бути одне одному цікавими. Можемо зранку або пізно ввечері щось планувати, мудрувати, брейнштормити, обговорювати якісь моменти.

Є такі галузі, на які Женя аж ніяк не впливає (наприклад, бізнес)?

Святослав: Є, моє хобі.

Воно стосується фестивалю?

Святослав: Частково. Я колекціоную картини.

Як це стосується фестивалю?

Євгенія: Більше стосується видавництва.

Святослав: Картини стають обкладинками книжок.

Євгенія: Так, це Славин проект, я на нього не маю жодного впливу. Але щиро радію, що йому це вдається.

Карантин спочатку порушив усі плани, а потім прокачав «Меридіан». Що ви змогли зробити нового? 

Святослав: У нас нова команда.

Євгенія: Так, це найбільший внесок карантину в наш фестиваль.

Святослав: Ні, ніхто не каже, що стара була погана. Просто нова команда — це, зокрема, відкриття нових можливостей.

Євгенія: До карантину ми жили за напрацьованою схемою, яка кожного року функціонувала однаково, ми не могли вийти за якісь рамки, які самі собі створили. А потім настав карантин, треба було дуже швидко й гнучко адаптуватися під все. Коротше, не всі «вижили».

Що з’явилося і буде використовуватися далі? Резиденції?

Святослав: Онлайн.

Євгенія: Це формат, з яким ми не працювали, тому він для нас новий.

Все, що транслювалося, залишиться у відкритому доступі?

Євгенія: Все, крім вистави «Хлібне перемир’я». Її запис за вимогою правовласників ми видалили вже наступного дня. Там, де ми маємо домовленості з нашими авторами, учасниками, ми можемо зберігати трансляції, але коли йдеться про авторські постановки чи кіно — це інша справа. 

Спостерігаючи за змінами, ви можете сказати: «Фестиваль розвивається, він стає міцнішим, щільнішим»?

Святослав: Для мене як для управлінця одним із маркерів успішності є рентабельність капіталовкладень. У бізнесі — це прибуток, поділений на капіталовкладення і помножений на 100%. Для нас прибуток фестивалю вимірюється кількістю публікацій в іноземних ЗМІ. Тому в різні роки я експериментував із вкладеннями. Зробив фестиваль на 100 тисяч євро і подивився, скільки статей вийшло: десять — ок, рентабельність — десять тисяч євро на статтю. Потім зробив за 60 тисяч євро і вийшло п’ять статей — значить рентабельність — 12 тисяч за статтю. Ага, будемо робити фестиваль таким, де рентабельність є вищою. Справа в тому, що для такої події, як поетичний фестиваль, ти не можеш прив’язатися до інших фундаментальних маркерів. Кількість людей, що прийшла на подію? Ні. Бо якщо на поетичний захід прийшло 15 людей, то він відбувся успішно. 

Євгенія: Але водночас на наших іноземних поетів-учасників приходять 100-150 молодих людей, і часто повні зали. Це найбільше дивує наших іноземних гостей: вони бачать зали, яких не збирають у своїх країнах.

Святослав: До чого ще прив’яжешся — до бюджету фестивалю, скільки ти міг залучити грошей? Гроші для нас — похідна. Найголовніше — архітектура (конструкція), під яку ми потім шукаємо кошти. До яких маркерів успішності можна прив’язатися ще — до кількості послів, що приїхали?

Євгенія: Були всі. Для мене маркером успішності є враження аудиторії. Це найбільша похвала, коли після читань підходять люди із зали, яких ти ніколи раніше не бачив, і щиро дякують тобі за ці події. Це сатисфакція.

Святослав: Тоді ти можеш бути задоволеною наперед на все життя. Те, що ми робимо, помножене на безкоштовний вхід та келих(и) вина, у будь-якому разі дорівнює задоволенню.

Євгенія: На сцені завжди провідні спікери, яких цікаво слухати, які захоплюють, тому ці події і стають успішними.

Ви плануєте робити платним вхід?

Святослав: Ні. Це подібно до концепції PinchukArtCentre, який не бере грошей за вхід. Вони порахували: якщо зроблять платний, помірний для українців вхід, то відіб’ють аж 2% власних витрат упродовж року. А платний вхід — це теж витратна штука, адже треба надрукувати квитки, поставити касира на вхід, охоронця, який питатиме: «Де ваш квиток?»

І це вже інший вигляд події?

Святослав: При бюджеті фестивалю в 100 тисяч євро ми не будемо заморочуватись над тим, щоб зібрати одну чи дві тисячі євро при вході. І так, подія тоді вже має інший вигляд. 

Жоден автор не з’являється на вашому фестивалі просто так, випадково?

Святослав: Ми — корпорація, і насамперед ми захищаємо інтереси своїх. Це сімейна піцерія. Поява «нового» автора затверджується «старими».

До речі, про фестиваль так і говорять, що це — родинна справа. Майже масонська ложа.

Святослав: Так. Наприклад, для мене союз видавця й автора — це майже шлюб, адже це щоденне спілкування, листування, спільні тури, тусовки. Ба більше: я зі своїми авторами навіть сплю! Наприклад, у турах з гуртом «Жадан і Собаки» ми часто ночуємо в готелях по двоє-троє в номері.

Цифра (електронні книжки) заважає видавництву?

Святослав: Це 2% від нашої виручки. Але ми це робимо передовсім для боротьби із піратством. Якщо за кордоном людина не може купити паперовий варіант, а хоче електронний, то вона заходить в інтернет і скачує піратську копію, якщо немає легальної альтернативи. От Юлії Вебер, нашій фотохудожниці, я давав гонорар готівкою, а вона каже: «Ні, будь ласка, киньте мені на ФОП». Так само є люди, які хотіли би заплатити один чи два долари за легальну версію. Тільки для цього ми робимо цифру, тому що виробництво цього продукту теж має свої витрати: ведення обліку, юристи, угоди, бухгалтер, акти виконаних робіт. Та виручка навіть не перекриває ці затрати. Тобто електронні книжки ми робимо виключно для боротьби зі всесвітнім піратством.

Женя, ви якось впливаєте на рішення видавати чи не видавати ці книжки? Скажімо, 2018-го був виданий роман «Крихкі фантазії обербоссіерера Лойса» для квір-спільноти. Для кого ви це видавали у 2018 році в Чернівцях? Як ви це вирішили?

Святослав: Немає там ніякої квір-спільноти. Насправді там є колосальний ресьорч — виробництво порцеляни і побуту середини XVIII сторіччя, але він загорнутий у дуже симпатичну обгортку (це неоднозначна історія про джентльмена, який закохався в молодого хлопця).

Тобто не було ніяких сварок?

Святослав: Ні, я обожнюю цю книжку, цього автора. Він — колекціонер, добре розбирається в порцеляні. Цей колосальний ресьорч ми можемо побачити навіть у назві книжки: відкриваємо Google, набираємо слово «обербоссіерер» кирилицею і бачимо єдине посилання на цей роман. Тобто раніше це слово кирилицею не вживалось. Обербоссіерер — це заступник директора з виробництва порцеляни (тобто це не майстер цеху, а головний інженер).

Чи будуть випускатися до книжок (наприклад, Андруховича) саундтреки? 

Святослав: Ми не є монополістом на Юрія Ігоровича та інших. Ми залишаємо цей сектор вільним для музикантів і композиторів, з якими із задоволенням співпрацюємо.

Євгенія: До слова, у нового роману Артема Чеха «Хто ти такий?» є офіційний саундтрек. Виконавець Freel, пісня «Давній друг». 

Уже майже готовий і тизер фільму, знятого за мотивами книжки.

Євгенія: Так, у Чеха вийшов повний пакет: книжка, фільм за її мотивами, саундтрек, Іздрик в головній ролі та на обкладинці. Додатково ми плануємо низку промоакцій по книжці. 

Як вас змінював Meridian Czernowitz?

Святослав: Я вивчив українську.

Досконало?

Святослав: Мої подруги — Ада Миколаївна Роговцева та її донька Катерина Степанкова. Я видавав Роговцеву, запрошував в Одесу, Полтаву на фестивалі. Якось вони почули мене російською. Катя каже Аді: «Бачиш, я тобі говорила, що він російськомовний». Вони між собою думали, що я україномовний, що це моя рідна мова. 

Неперевершена модераторка.

Євгенія: Володимир Шейко з Іваном Козленком сказали під час цьогорічного фестивалю: «У нее не было детства». Одразу отроцтво й юність. «Меридіан» дав мені дуже важливий досвід, якого я ніде інакше не знайшла би, мене сформували ті люди, які мене оточують. Я постійно навчаюся в чудових людей зі свого оточення, — письменників, перекладачів, менеджерів.  Я вдячна за те, що маю дуже високу планку перед очима й постійно до неї тягнуся. Я — в найкращій компанії, тому прагну відповідати її рівню.

Ось фестиваль завершився. Що далі?

Святослав: Далі — видання наступних книжок. Далі 2022 рік — рік Чернівців, книжкової столиці. Женя — кураторка цього великого проекту, що має сім ініціативних підпроектів. Заявку подавала міська рада, а не ми. Ми — виконроби, головні люди.

Євгенія: Тому 2022 рік у нас буде активним.

Святослав: А якщо далі все буде добре, то знову будуть тури в Австрію, Німеччину, Швейцарію. Я мрію відкрити Ізраїль для наших авторів та авторок. Той ресурс, яким ми володіємо, може задовольнити будь-яку ідею в будь-якій сфері. Можливо, я буду возити виставку своїх картин.

Приватну колекцію?

Святослав: Так. У мене є навіть назва, але вона трішки попсова — «Картини, що стали книжками». Тому що ці картини — на обкладинках та всередині книжок, які ми видаємо. Це дуже відомі імена: Гамлет, Юрій Іздрик, Артем Колядинський, Влодко Костирко, Катерина Косьяненко, Олена Придувалова, Олександр Ройтбурд.

До речі, Катерина Косьяненко розповідала, як обиралася обкладинка до книжки на вірші Жадана.

Святослав: Із цією обкладинкою пов’язаний цікавий момент. Учотирьох (Жадан, Косьяненко, я і кураторка візуальної частини Тетяна Швед-Безкоровайна) ми вирішили робити артбук. Катя Косьяненко почала писати картини. Коли вона написала першу — запросила нас в майстерню на оглядини. Ця перша написана картина і стала обкладинкою. Звичайно, в такому проекті є і комерційний інтерес, тому що ці картини можна продати (я не кажу зараз про свою). Але коли я з Танею дивився на цю картину-обкладинку, а Катя вийшла робити каву, я сказав: «Таню, ніхто це не купить. Хто захоче мати такий біль вдома? Це картина, яку будуть показувати через сто років як візуальний образ російсько-української війни». Врешті-решт ця картина висить у мене вдома.

Артефакт.

Євгенія: У нас багато й видавничих планів. Ми працюємо далі над перекладною серією Жадана (я курую це видання). У 2020-му ми видали антологію текстів про Пауля Целана, у 2021-му — товстезну антологію сучасної швейцарської поезії в українському та російському перекладах. Наступним кроком буде німецька антологія (втричі більша за попередню, швейцарську), ізраїльська антологія (сучасна ізраїльська поезія) і австрійська. Також у роботі книжка Ігоря Померанцева «Czernowitz» німецькою мовою. А ще у видавництві ми розширюємо коло авторів. Готуємося до того, що у нашій родині з’явиться новий член. Або членкиня (усміхається). 

Святослав: Я першу частину пропустив, подумав, що ти зараз розповідаєш про те, що ти вагітна. 

Євгенія: Ні, ні (сміється).

Текст: Віка Федоріна