Редактор (найкращий), есеїст та перекладач Олександр Бойченко про гарну літературу та життя після війни. Про фестиваль Meridian Czernowitz цього року і роботу на тлі війни. Й про те, що війна – це все ж «ненормальний стан людини».
Яка література народжується в країні прямо зараз — чи є в нас свої нові «окопні поети»? Чи буде в нас своє «втрачене покоління»?
— «Окопні поети», напевно, є, бо є поети, які пішли на фронт, як-от Артем Полежака. І є прозаїки, які служать, як-от Артем Чех. Але щоб говорити про їхні твори, треба дочекатися публікацій. Час від часу щось з’являється в соцмережах, але я там так і не з’явився, тому мені важко відстежувати. Чого точно є багато, то це, так би мовити, народної творчості, яка часто дуже дотепна і додає доброго гумору та віри в перемогу. А щодо «втраченого покоління», це ж дуже умовний термін. Гертруда Стайн ляпнула, Гемінґвей розтиражував, хоча сам не любив цього виразу. Найбільш втраченим воно все-таки виглядає у Ремарка, а, як пам’ятаємо, його армія війну програла. Тому я б радше був за те, щоб література «втраченого покоління» писалася після війни в Росії, а у нас хай буде просто хороша література, створена письменниками, які живими й здоровими повернуться з фронтів додому.
Що допомагає вам особисто триматися й працювати далі?
— Мені, правду кажучи, далеко не найгірше. У Чернівцях поки що спокійно, обстрілів не було, а до сирен без ракет людина за кілька днів звикає і не реагує. Тим часом на фронті двоє моїх братів, троє однокласників, кілька друзів і багато знайомих. Звичайно, за них буває страшно. Я, наприклад, не знаю, як дає собі раду Світлана Поваляєва, яка втратила на війні сина. Всі притомні люди внутрішньо готувалися до війни з Росією, але до втрати власних дітей все одно ніхто підготуватися не може… Не знаю, в перші дні мені дуже допомагав той факт, що в мене є машина, і я міг зустрічати посилки з-за кордону, привозити їх на Нову пошту і пересилати далі – в частини, госпіталі. Ну а працювати тепер допомагає те, що просто мусиш працювати, бо й жити за щось треба.
Що треба осмислити письменнику, щоб бути «каталізатором» змін (а не ходити по колу)?
— Якби я знав аж такі рецепти, то вже давно б усе потрібне осмислив і сам став письменником. Або продав би свій винахід іншим письменникам. Але, здається, такі речі зазвичай трапляються випадково. Тобто не зовсім випадково, бо письменники завжди щось там осмислюють, але що з осмисленого ними виявиться затребуваним і викличе широкий резонанс, а що залишиться тільки фактом їхньої біографії – передбачити дуже важко.
Чому ми, намагаючись осмислити цю війну, звертаємось до памʼяті інших воєн? Це ж дуже різні війни.
— Всі війни дуже різні, але всі вони мають принаймні одну спільну рису. На моє – в цьому випадку гуманістичне – переконання, війна – це ненормальний стан людини і суспільства. У тому простому сенсі, що такі ненормальні речі, як убивство, вона перетворює на норму. Ми мусимо радіти вбивствам наших ворогів, бо вбитий ворог уже не вб’є нас. Але надзвичайно важливо в цьому всьому не озвіріти по-справжньому і тим більше не перенести закони війни у майбутнє мирне життя, яке колись настане. Остаточна перемога буде за тим, хто збереже людяність. Література про попередні війни показує нам різні приклади: і збереження людяності, і цілковитого оскотинення. Варто знати, на що орієнтуватися.
Над чим ви працюєте зараз — що вам зараз ближче — похмуре чи смішне?
— Мені завжди був і є найближчим синтез похмурого і смішного, трагічного і комічного. Під час війни цей синтез трапляється на кожному кроці. А працюю… Дослівно сьогодні закінчив редагувати п’єсу Володі Рафєєнка «Мобільні хвилі буття». Там якраз є і трагічне, і комічне. Хоча трагічного все ж таки більше. Видавці потиху повертаються до роботи, сподіваюся, що і я як редактор безробітним не залишуся. Ну і, крім того, традиційно для себе пописую колонки.
Чим теперішній Фестиваль Meridian Czernowitz відрізняється від попередніх?
— Хоча б тим, що це не фестиваль, а літературні читання. Вино не ллється рікою, немає вечірніх концертів і всіляких розважальних заходів, усі події сконцентровані на невеличкому просторі, щоб можна було в разі чого швидко перейти в укриття. А головне – ці читання відбуваються, як ми скрізь наголошуємо, за підтримки ЗСУ. Військо своїми подвигами на фронті зробило можливими літературні події. У відповідь літератори і читачі збирають гроші на допомогу війську. Здається, до всіх уже дійшов буквальний сенс фрази про те, що треба годувати свою армію, якщо не хочеш годувати чужу.
Спілкувалася Віка Федоріна
