Цими вихідними, 13 та 14 грудня, на сцені Національної філармонії України прозвучать усі фортепіанні концерти Людвіга ван Бетховена. Солістками стануть чотири піаністки з різних країн: Марія Пухлянко (Україна), Яель Колдовскі (Ізраїль), Елізабет Нільсен (Данія) та Юлія Садаунікайте (Литва). Про проєкт «Бетховен Вікенд» — від задуму до труднощів реалізації — розповідає директор і головний диригент Національного президентського оркестру Максим Гусак.

— Як з’явилась ідея організувати проєкт «Бетховен Вікенд»?

В одній з творчих розмов в цьому кабінеті з пані Марією Пухлянко. Вона запропонувала: «Пане Максиме, а давайте ми щось зіграємо з оркестром». Я відповідаю: «Звичайно, давайте зіграємо». Вона пропонує: «А було б дуже круто зіграти всі концерти Бетховена». Я кажу: «Ой, супер, класна ідея!»

І от, власне, у вересні, після довгих роздумів, мені прийшла в голову ідея самого проєкту — не просто виконати Бетховена, а зробити з цього велику культурно-дипломатичну подію. Власне, щоб, учасницями стали іноземні музиканти і щоб це були представники тих країн, які нам дуже сильно допомагають: Данія пропонує Україні надзвичайну підтримку, Литва з перших днів війни також є нашим основним партнером, а Ізраїль, як і Україна, страждає від постійної війни і боротьби за свою незалежність.

— Ідея таких марафонів ніби лежить на поверхні, але важко пригадати, щоб в Україні відбувалися такого штибу події?

— — Це правда, ми хочемо встановити — якщо нам вдасться, і ворог нам не буде заважати — рекорд України. Бо це дійсно буде вперше, саме на професійній сцені. Річ у тім, що десь у консерваторіях, училищах — у такому студентському варіанті, звичайно, таке організовували, але от, власне, як проєкт професійного колективу, це відбуватиметься у нас вперше. Я знаю, що зараз в Європі до 255-річчя Бетховена будуть також виконувати весь цикл Бетховенських концертів. Утім, в Україні це буде дійсно вперше.

— Якщо не говорити про першість, то що, на Вашу думку, робить виконання всіх фортепіанних концертів Бетховена за один вікенд важливою подією для української академічної сцени?

— Насправді все просто. Кожен з концертів багато слухачів чули, знають і багато піаністів мають принаймні один-два у своєму репертуарі. Ми можемо легко поєднати музику різних композиторів, наприклад «Бетховен — Сен-Санс» або «Бетховен — Брамс». А от, коли ми виконуємо всі фортепіанні концерти Бетховена, ми можемо чітко відстежити «tone of voice» стилю Бетховена — те, від чого починав композитор, і те, до чого він прийшов у цьому жанрі.

Тому, унікальність саме в тому, що український слухач зможе це все відчути і зрозуміти. Найскладніша задача виконавиць, як на мене, полягає в тому, щоб бути частиною єдиного цілого — такого ланцюга подій, при якому ми зможемо після П’ятого концерту констатувати: «Так, ми знаємо, як Бетховен розвивався, ми це відчуваємо».

— Які складнощі можуть у звʼязку з цим виникати у піаністок–учасниць проєкту?

— Звичайно, в першу чергу це стосуватиметься, напевно, самого трактування кожного концерту. Звичайно, що варіантів може бути безліч. Якщо в ХХ столітті, була певна хрестоматія, якої дотримувались піаністи, щоб це все відповідало певній естетиці. Зараз виконавці відчувають себе набагато вільніше та, відповідно, більше собі можуть дозволити. Це може подобатися, це може не подобатися, але це є — і ми маємо приймати це як частину нашого сучасного світу. Напевно, в умовах сьогодення, коли все так рухається швидко, активно, і тренди змінюються не за десятиліття, а за півроку. Хоча ми у своєму виконанні максимально дотримуємось естетики, закладеної Бетховеном. Ми рухаємося — це шлях, еволюція, розвиток, робота з помилками. Тому в цьому всьому є унікальність: відчути всю стилістику, об’єднати це все в єдиний цільний цикл.

— Чи був ще якийсь концептуальний задум у питання вибору солісток — окрім географічного чинника?

— Для нас дуже цінним є те, що ми можемо обʼєднати у проєкті представниць не лише різних країн, але і виконавських шкіл. Марія Пухлянко — це українська київська школа. Елізабет Нільсен — це школа скандинавська. Юлія Садаунікайте з Литви, але також навчалася в Австрії, і це така класична європейська школа. А от Яель Колдовські вчиться в Тель-Авіві у нашої київської професорки Тетяни Козлової. Тому це такий відгомін київської школи, приправлений тель-авівським стилем.

— Яка специфіка роботи диригента, коли він працює з чотирма — такими різними — солістками?

— Кожна з солісток — це індивідуальність. Моя суб’єктивна точка зору — диригент має рухатися за солісткою. Мені пропонували працювати із ілюстраторами — для того щоб оркестр зміг відчути звучання фортепіано. Я принципово і категорично проти цього, тому що я хочу почути перші фортепіанні туше саме наших солісток. Для мене це важливий процес — я одразу починаю відчувати характер людини, я відразу починаю відчувати, як вона налаштована. Для мене це особливе завдання: відчувати виконавицю і рухатися за нею.

— Які найбільші технічні чи художні виклики стоять перед оркестром у підготовці до такого музичного марафону?

— Їх безліч! Дивіться, ми можемо зіграти мільйон концертів з різною музикою. Над Бетховеном можна працювати все життя, хоч 150 років, і все одно виконувати його неправильно. Для нас це не стільки виклики, скільки наше намагання грати максимально точно, правильно, художньо виправдано. Це може мати різні варіанти прочитання, тобто, звичайно, у кожного буде своя суб’єктивна точка зору, але ми максимально намагаємося працювати над кожною такою штриховою, артикуляційною і звуковою деталлю для того, щоб Бетховен не перетворився на Гайдна чи Брамса.

— Чи плануєте продовжувати подібні «Вікенди»?

— Плануємо. Я зараз не буду розкривати інтригу, але скажу, що «Бетховен Вікенд» — це частина великого внутрішнього проєкту. Ми його не висвітлюємо медійно і комунікаційно — поки що він існує в рамках нашого внутрішнього робочого процесу. Але у нас вже був і Гаст Вальтцінг, і Томас Ганш, і запрошені диригенти, які працюють з нами: Наталія Пономарчук і Володимир Сіренко. По суті, ми їх запрошуємо саме в рамках нашого «внутрішнього проєкту». Тому продовження обов’язково буде, формати подібні будуть.

До того ж, слід згадати, що останніми роками Національний президентський оркестр задає тренди: Сьому симфонію Брукнера ми виконали вперше за, я не знаю, скільки останніх років. Тепер Брукнер — і Сьома, і Восьма симфонії — звучить. Це класно, я щасливий. Малера також ми виконували вперше за багато років, а потім і П’ята, і Друга — знову все починає звучати у Києві. Можливо, це співпадіння, а можливо — ні.

— У нашому менталітеті закладено підсвідоме уникання теми грошей, але дуже важливо поговорити про фінансування такого масштабного проєкту. Можете детальніше розповісти про це?

— Генеральним партнером у нас виступає кримсько-татарська організація «Алєм», яка взяла на себе левову частку сприяння у вирішенні фінансових питань. Нам допомагає посольство Данії в Україні, нам допомагають наші друзі. Хтось допомагає контактами, хтось допомагає підрядниками, хтось допомагає тим, щоб просто поділитися інформацією і допомогти зменшити ризики, будь-які ризики — ми говоримо і про фінанси, і про репутаційні, про інформаційні, про будь-які ризики. Тому без наших друзів і партнерів ми би цей проєкт не реалізували.

Велика частка фінансування йде власне від Національного президентського оркестру, тому що це наш проєкт. Але, власне, без наших партнерів це було б нереально.

— Проєкт от-от отримає своє втілення на сцені Національної філармонії України, тож уже можна підводити певні підсумки робочого процесу?

— Ми пішли складним шляхом — шляхом залучення іноземних виконавиць, пошуку партнерів (і, в тому числі, представництв інших країн). Тому що «Бетховен Вікенд» — це не тільки про музику, це про підтримку, про відкритість, про готовність бути поруч в найскладніші моменти. Так, нам складно, але нічого, ми це все вирішуємо. У нашій команді є люди, які раніше не працювали з Національним президентським оркестром, але вони одразу погодилися допомогти. Тобто питання в тому, чи здатен ти підкласти плече, чи ти лише можеш зі сторони стояти критикувати, або взагалі зайняти позицію «ми подивимося, що з цього вийде». Власне, в цьому проєкті ми більше бачимо тих людей, які здатні рухатися, допомагати і не давати нам можливості втомлюватися.

Наш колектив останні три місяці просто поглинутий проєктом. Кожного дня ми проводимо зустрічі та наради, майже 30 чатів, створених для того, щоб проговорити безліч деталей. На початку це дійсно дуже важка і кропітка робота. І, власне, це про підтримку, про тих, хто здатен тобі протягнути руку допомоги або сказати «слухайте, я буду в цьому проєкті, мені не потрібні гонорари, я з задоволенням приїду!» — саме так сказала кожна з наших запрошених солісток. У жодної не було коливань або якихось там окремих вимог. Так, звичайно, кожну піаністку цікавило питання безпеки, але ми зробили все можливе, щоб забезпечити максимальні безпекові умови.

— Чи диктує воєнний стан, на Вашу думку, якісь особливості у сприйнятті проєкту в Україні та за кордоном?

— «Бетховен Вікенд» — це важлива для нас саме культурно-дипломатична подія. Насамперед, ми показуємо світові, що Україна під час війни здатна проводити масштабні міжнародні академічні проєкти, які завжди вимагають дуже тонкої організаційної структури, і є люди, готові підтримати і брати участь. Ми вистоїмо, ми нікуди від цього не дінемося. Я вам більше того скажу, у нас в колективі є дуже багато хлопців, які повернулися з лінії фронту і ми переконалися, що музика все ж таки лікує і дає можливість людям адаптуватися до відносно мирного життя, адже під час музикування ми проганяємо через себе цей кристалізований музичний фон, який дає можливість відновитися.

Розмову вела Оксана Струтинець

***