Українські театри з початку війни перебудували свою роботу — актори поїхали захищати Батьківщину, театри спочатку стали сховищами, потім відчинили свої двері та повернули вистави. Показували спектаклі у прифронтовій зоні, ставили спектаклі закордоном, працювали над новими постановками. Цей театральний сезон був складним. Та одночасно дуже насиченим. На питання Kyiv Daily про те, як і чим живе театр під час війни відповіла директорка-художня керівниця театру «Золоті ворота Маріанна Розстальна.
Як війна змінила український театр? Що саме в ньому змінилося (або змінюється зараз)?
— Війна вплинула на театр, як і на будь-яку сферу нашого життя. Відкрила як негативні речі, так і дала поштовх до пошуку нових можливостей. Довгий час ми не могли працювати взагалі через обмеження роботи для культурних установ, проте вже в червні змогли повернутись до своїх глядачів. Маємо дуже круту команду — виявилось, що навіть в таких складних умовах можемо працювати як єдиний організм і на повну потужність.
«Золоті ворота» були голосом українського театру в світі, висвітлювали тему війни для міжнародної спільноти. Наші вистави «Каліки» та «ІНШІ» брали участь в театральних фестивалях в Німеччині та Литві, а відеоверсію вистави «Отелло/Україна/Facebook» побачили глядачі Італії. Роль театру, як і українською культури в цілому, стала наразі важливішою в суспільстві. Зараз ми знаходимось на путі розуміння — хто ми і чого прагнемо, що про нас і наші цінності, а чого необхідно позбавитись. В цьому розрізі театр виступає трендсеттером, який не розважає, а веде за собою глядача — піднімає гострі теми, говорить про нашу сучасність.
Як театр може осмислювати та промовляти травму (яки для цього існують інструменти)?
— Великий крок до зцілення — визнати існування проблеми. Не маскувати її за гучними лозунгами, не казати, що «все йде за планом». Для нас завжди було важливо піднімати гостросоціальні теми, говорити про проблеми, промовляти травми зі сцени театру на широкий загал.
Насправді наразі запити глядачів дуже різняться. Аудиторія поділилась на тих, хто проти будь-яких розваг і якихось легких жанрів, і на тих, хто приходить в театр, щоб відволіктись і побачити щось легке, розважальне. Ми прагнемо бути на часі і говорити про те, що зараз відбувається з нами, хвилює людей. Відволікати, розважати — це не про «Золоті».
Прем’єри театру — усі спектаклі зараз так чи інакше «говорять» про війну?
— В багатьох наших виставах є якісь моменти, які так чи інакше відгукуються глядачам подіями сучасності. Наприклад, в виставі «Білка, яка прожила 100 років» акторка Віталіна Біблів каже фразу: «свою першу війну я запам’ятала як найкраще». Раніше люди не звертали на це уваги, але зараз всі виходять зі сльозами на очах.
Ще одна вистава, яка, на мій погляд, набула нових сенсів у зв’язку з повномасштабним вторгненням — «Слава героям!» режисера Стаса Жиркова за п’єсою сучасного українського драматурга Павла Ар’є. Це історія про двох ветеранів — УПА та Червоної армії, які зустрічаються в неочікуваних для себе обставинах, та змушені знаходити шляхи взаємодії та комунікації. «З яких це пір один українець іншому українцю не своїм став», — питання, яке ставлять одне одному герої вистави, і яке дуже актуальне сьогодні, коли ми маємо об’єднатись заради спільної мети.
Розкажіть про прем’єри «Золотих» цього року
— 43-й театральний сезон у вересні відкрили прем’єрою оди коханню «Дякую» Андри Каваліaускайте. Надзвичайно дякуємо Ксенії Ромашенко, колишній художній керівниці театру, за те, що вона посприяла цій співпраці. А також Андрі — вона проявила неабияку сміливість в перші місяці війни приїхати з Литви в Україну. Її батьки навіть не знали про це, дізнались тільки коли вона повернулась і тоді ми почали писати, хто режисер, бо до цього не мали можливості сказати хто ставить виставу. «Дякую» вчить цінувати одне одного, дякувати та відчувати це крихке життя.
Ще одна прем’єра — казка для дорослих в епоху пост-правди «Крихітка Цахес» Анни Турло. Вистава створена за підтримки гранту Президента України для молодих митців, який ми змогли отримати восени. Вона про те, як захиститись від «чарів», бачити правду і доносити її до інших, випрацьовувати імунітет до омани. На мою думку, її актуальність, особливо в умовах сьогодення, очевидна.
