Здавалося, що це неможливо. Проте місяцями весь світ у прямому ефірі спостерігав, як російська армія знищує Маріуполь. Холод, голод, страх, зруйновані будинки і близькість смерті — усе це стало реальністю мешканців міста після початку блокади. Серед тих, кому довелося пережити цей жах, була і авторка цієї книжки Надія Сухорукова.

Не впасти у відчай Надії вдалося лише завдяки власному щоденнику. День за днем вона фіксувала події у місті, яке повільно перетворювалося на попіл та руїни. Відверто і до болю емоційно, вона показує Маріуполь очима його мешканки. Але насамперед — демонструє силу надії, яку неможливо знищити навіть найпотужнішими бомбами.

Уривки щоденника звучали у Європарламенті, на його основі знято документальний фільм «Маріуполь. Невтрачена надія». Щоденник вийшов друком у видавництві Лабораторія — Kyiv Daily публікує уривок з книжки.

Уривок

Шлях із п’ятого поверху на перший під час бомбардування набагато довший за політ на Місяць і назад. З 24 лютого в нашому місті особливий час. Маріупольський. Він мало рухається, він похмурий і жорстокий. Це нескінченне пекло.

Іноді ми запитуємо одне в одного: «Котра година?». Наче є якась різниця. Я вже плутаю дні тижня і числа. Холодний березень лютує, як лютий. Мені здається, що почалася вічна зима. 

Уночі найстрашніше. Ніч у  Маріуполі настає миттєво. І обстріли стають інтенсивнішими. Рашисти спеціально вимучують місто бомбардуваннями, виснажують нас. Мабуть, думають, якщо не дати нам спати жодної хвилини, ми кудись зникнемо. Не бігатимемо, ніби перелякані миші, у пошуках води та їжі.

А може, це вони так розважаються. Як у комп’ютерній грі. Наче місто, яке вони руйнують, багатоповерхівки, в які постійно б’ють ракетами, люди, яких бомблять із літаків, — несправжні. Ми для них — чоловічки у комп’ютерній грі. Нас убивають і сміються. Їм начхати, що ми живі, що нам страшно, боляче, що ми намагаємося врятуватися.

Так стріляти по живих людях, як це роблять рашисти, можуть лише монстри. Щодня вони знайомлять нас із новим видом зброї. Щодня нищать тисячі життів.

Я не розумію, як ми ще живі.

Як це взагалі можливо? Знаєте, як рашисти затягують зашморг на горлі міста? Вони наступають звідусіль. Ми сидимо в своєму районі, слухаємо пекельні звуки і з жахом чекаємо, коли росіяни підберуться зовсім близько. Ми знаємо, що бомбардують і обстрілюють сусідні вулиці. Бачимо, як проспектом Миру їдуть танки з буквою Z.

Будинок через два перехрестя заснув вічним сном. Хтось казав, що він склався від авіаудару. Під завалами загинули не всі. На поверхню долинали стогони й крики, але дістати людей не було кому. А ще перед цим обстріляли рятувальників. Мертві лежали біля будівлі ДСНС. У бомбосховищі поряд — ховалися живі.

Найстрашніше розповідав Вітя, сусід людей, які прихистили нас із мамою. Вітя ходив містом і бачив усе на власні очі. Трупи на Черьомушках. Вирву, що стала могилою для двоповерхового будинку. Відірвані кінцівки.

Ми не хотіли цього чути. Якщо вкриєшся з головою ковдрою, то біда тебе не помітить. Ми затулялися ковдрою від війни. Ми розуміли, що все дуже погано, але казали собі: на нас не впаде жодна ракета чи бомба. Усе, що відбувається ззовні, — поганий сон. Війна скоро закінчиться, орки не встигнуть підійти до нашого будинку.

Зашморг затягнувся дуже швидко. Ракета влучила в дах, снаряди лупили по всіх багатоповерхівках навколо. Літаки розтинали небо над нашим будинком і скидали бомби. Від них неможливо було сховатися. Навіть якщо бомба падає через дорогу, будинок відгукується на удар тремтінням та хитанням стін. Наче вібрує і рветься велетенська гітарна струна. Усередині все холоне.

***

Дуже страшно, коли не можеш додзвонитися до рідних. Наша сім’я розкидана містом: брат із дружиною та дітьми в будинку друзів, мій чоловік залишився на Лівому березі. А я напередодні війни поїхала провідати маму і от зараз із нею у дев’ятиповерхівці на проспекті Миру. Чекаю, коли перестануть обстрілювати й бомбардувати, щоб повернутися на свій Лівий берег. У нас із самого ранку не працює «Київстар». Стріляють зі зброї різних калібрів, переважно великих. Ті, хто в інших містах, божеволіють від страху за близьких. Близькі не можуть їм пояснити, що не відповідають через перебої зі зв’язком.

У мене телефон на дві картки, одна поки працює. Світло перебите, води немає, тепла теж. У Маріуполі мертва тиша, місто ніби причаїлося. По підвіконню стукотять краплі дощу.

Не хочу думати про погане. Усе обов’язково буде гаразд. Для нас. Для Маріуполя. Для України. А знаєте, що цікаво? Зараз, коли страшно та важко, я пишу. А отже, виходить, — це моє? Дуже шкода, що я цього не зрозуміла раніше. Стільки часу змарнувала. Обіцяю, якщо ранок буде добрим, присвячу життя цьому заняттю. Сто відсотків. Сподіваюся, і ранок буде, і книжки будуть.

Хотіла сказати, що зараз погано сприймаю жарти й порожні розмови. Мені хочеться мовчати і слухати свої думки. Вони тривожні, як у переляканого дівчатка, що заблукало в темному лабіринті й не може звідти вибратися.

Така ніч уже була, здається… чи схожа. Без електрики, зв’язку, в тиші. Потім стало легше, бо в якомусь районі ввімкнули світло, ми про це дізналися й видихнули.

Зараз найскладніше — брак інформації та спілкування. Наче наші голоси й дописи можуть реально допомогти.

Сім чи вісім днів війни змінили все наше життя. Воно зараз рухається за законами воєнного часу. І щодня вимірюється роками. Вже не віриться, що колись було інакше.

Нам треба обов’язково зазирнути в ранок. Моліться за нас і вірте, що наш ранок буде добрим. Найтемніший час зазвичай перед світанком. 

А потім настає довга ніч. І я зникаю. Пропадаю з поля зору. Мій номер телефону не відповідає, соцмережі мовчать. Для всіх, хто залишився за межею Маріуполя, я померла. Але моє пекельне життя триває — в іншому вимірі. На планеті війни.