Веріті: жертва обставин чи злий геній?

«Веріті»

Роман Колін Гувер «Веріті» – історія здогадок та відкриттів, яка почалась з несподіваного запрошення дописати серію романів…

Веріті –  відома письменниця, яка створила культову серію романів. Особливо їй вдаються негативні персонажі, хоч би що вони робили, та читачі їх люблять. Однак Веріті потрапила в автокатастрофу, вона паралізована і вже не може писати. Тож її чоловік запрошує Лоувен – молоду письменницю, яка непогано дебютувала, та все ж не стала відомою. Книжка Лоувен сподобалась Веріті, а це головне.

Вона їде до будинку Веріті працювати з її матеріалами, але знаходить на комп’ютері щось на кшталт щоденника, і ця знахідка змушує Лоувен поглянути на улюблену письменницю під іншим кутом… Невже Веріті могла вчинити так зі своїми рідними? Чи, може, все було зовсім не так? 

Колін Гувер «Веріті». Переклад Сергія Ковальчука. К.: видавництво «Рідна мова», 2021, 336 ст.

Замовити тут.

Уривок

Один з плюсів кабінету Веріті — це розкішний вид з вікна. Скляні вікна починаються від підлоги і здіймаються до самої стелі. Без жодних перегородок. Просто величезні панелі суцільного скла, крізь які все видно. Цікаво, хто їх миє? 

Я роздивляюсь вікна, шукаючи на них якусь пляму, цяточку абощо.

І мінус кабінету Веріті — це той самий розкішний вид з вікна. Нянька припаркувала візок Веріті на задньому подвір’ї, прямо навпроти кабінету. Вона сидить обличчям на захід, і я виразно бачу її гордий профіль. Надворі чудова погода, тож нянька сидить біля Веріті й читає їй книжку. Веріті дивиться в порожнечу, і мені знов стає цікаво, чи усвідомлює вона хоч щось. А якщо так, то до якої міри?

Її тонке волосся розвівається від вітру, наче якийсь привид невидимими пальцями перебирає її кучері.

Коли я дивлюсь на неї, мене проймає співчуття. І тому я не хочу на неї дивитись, але з такими вікнами це неможливо. Я не чую, що нянька читає їй, бо ці гігантські вікна не пропускають звук, так само, як і весь її кабінет. Але я знаю, що вони там, і мені важко зосереджуватись на роботі, бо кожні пару хвилин очі мимоволі зиркають на них.

Мені досі не вдалось відшукати жодних записів, які б пролили світло на продовження циклу. Щоправда, я перебрала лише невеличку частину її архівів. Сьогодні вранці для оптимізації процесу я вирішила пройтись по перших двох книжках, виписуючи все, що стосується персонажів. Я збагнула, що потрібно систематизувати інформацію, адже я мушу знати героїв цих романів не гірше за Веріті. Я мушу знати, що їх мотивує, що їх надихає, а що вибішує.

Я помічаю рух за вікном. Підіймаю очі й бачу, що нянька встала зі свого місця і прямує до входу в будинок. Якийсь час я дивлюсь на Веріті й чекаю, чи відреагує вона на те, що їй перестали читати. Але вона сидить нерухомо. Руки на колінах, голова аж занадто перехилена набік, наче її мозок навіть не спроможний подати їй сигнал випростатись, поки в неї все не затекло.

Розумної талановитої Веріті більше немає. Невже аварію пережило лише тіло? Наче вона була яєчком, яке розбилося, з нього все витекло, і залишились тільки дрібні крихти шкаралупи…

Я переводжу погляд на свій робочий стіл і намагаюся зосередитись. І не можу зрозуміти, як Джеремі все це витримує. Ззовні він наче бетонна стіна, але всередині в нього мабуть-таки порожньо. 

Так сумно усвідомлювати, що його життя зараз таке. Він доглядає порожню шкаралупу без жовтка.

Це жорстоко.

Хоча я не хочу бути жорстокою. Я просто… не знаю. Мені здається, що всім було б легше, якби вона не вижила в тій аварії. Мені одразу ж стає соромно за такі думки, та потім я згадую, як провела останні декілька місяців, доглядаючи свою матір. Я певна, моя мати радше б обрала смерть, аніж повну немічність, до якої призвела її ракова пухлина. Але то були лиш декілька місяців її життя… мого життя. А Джеремі живе так постійно. Дбаючи про свою дружину, яку важко назвати дружиною. Прив’язаний до свого дому, який важко назвати домом. Не думаю, що Веріті хотіла б, аби його життя було таким. І сумніваюсь, що вона хотіла б такого життя для себе. Вона не може ні поговорити, ні погратися зі своєю дитиною.

Я благаю Бога, щоб її там не було, задля її власного блага. Я не можу навіть уявити, як важко їй було б, якби свідомість залишилась при ній, тоді як пошкоджений мозок не давав їй фізичної змоги проявити себе, цинічно позбавивши можливості реагувати на те, що відбувається, й говорити.

Я знов підіймаю голову.

І бачу, що вона дивиться просто на мене.

Я підстрибую, стілець котиться по дерев’яній підлозі. Веріті витріщається на мене крізь вікно, повернувши голову в мій бік і дивлячись прямо мені в очі. Я прикриваю рукою рот і відходжу на декілька кроків назад. Мені капець як страшно.

Я хочу вийти з її поля зору, тому пересуваюсь вліво, ближче до дверей. Якийсь час мені не вдається уникнути її пильного погляду. Вона немовби Мона Ліза, стежить за всіма моїми рухами, де б я не була в цьому кабінеті. Та коли я врешті опиняюсь біля дверей, наш візуальний контакт обривається.

Вона не стежила за мною очима.

Я опускаю руку, притуляюсь до стіни й дивлюсь, як Ейпріл повертається до неї з рушником. Витирає їй підборіддя, потім бере маленьку подушку, що лежить в неї на колінах, підіймає їй голову і підкладає подушку між плечем і щокою. Голова вирівнюється, і Веріті більше не дивиться у вікно.

— Пердець, — шепочу я невідь-кому.

Я злякалась жінки, яка ледве рухається й навіть говорити не може. Жінки, яка не здатна повернути голову, не кажучи вже про те, щоб свідомо подивитись комусь в очі.

Треба попити води.

Я відчиняю двері кабінету і скрикую, коли мій телефон, який лежить на столі позаду мене, раптом починає дзвонити. 

Хай тобі грець! 

Ненавиджу адреналін. Мій пульс зашкалює, я роблю довгий повільний видих, щоб заспокоїтись і відповісти на дзвінок з незнайомого номеру.

 Алло?

 Міс Ешлі?

 Так, це я.

 Це Донован Бейкер з житлового комплексу «Кріквуд». Ви залишали заявку декілька днів тому?

Ця можливість відволіктись приносить мені полегшення. Я підходжу до вікна, а нянька тим часом відкотила візок Веріті так, що тепер я бачу тільки її потилицю.

— Все вірно. То що ви хотіли?

— Я телефоную вам сказати, що сьогодні вашу заявку розглянули. На жаль, було виявлено факт вашого виселення, тож задовольнити вашу заявку ми не можемо.

Так швидко? Я виїхала лише пару днів тому.

— Але ж ви вже затвердили мою заявку. Я мала заселитись на наступному тижні.

— То було лиш попереднє затвердження. А сьогодні вашу заявку було розглянуто детально. Ми не можемо приймати заявників, які були виселені. Сподіваюсь, ви розумієте.

Я стискаю себе ззаду за шию. У мене з’являться гроші не раніше, ніж через два тижні.

— Будь ласка… — кажу я йому, стараючись, щоб мій голос звучав не так безнадійно, як я почуваюсь. — Я ніколи не затримувала оплату, це сталося вперше. Мені запропонували нову роботу, і якщо ви дозволите мені заселитись, через два тижні я зможу оплатити вам оренду за цілий рік. Присягаюсь.

— Ви завжди можете оскаржити наше рішення, — відповідає він. — На це може піти декілька тижнів, але я бачив заявки, які були затверджені за наявності вагомих причин.

— У мене немає декількох тижнів. Зі своєї колишньої квартири я вже виїхала.

— Мені дуже шкода, — каже він. — Я надішлю вам наше рішення електронною поштою. Наприкінці листа буде контактний номер, за яким ви можете звернутись, щоб оскаржити його. Бажаю вам гарного дня, міс Ешлі.

Розмову завершено, але я продовжую стояти, притиснувши телефон плечем до вуха, і мняцкати собі шию. Мені до останнього хочеться вірити, що цей кошмар зараз скінчиться. Дякую, мамцю. І що я, бляха-муха, тепер робитиму?

Хтось тихенько стукає у двері кабінету. Я обертаюсь, знов перелякана. Я не знаю, як мені прожити цей день. У дверях стоїть Джеремі й дивиться на мене очима, повними співчуття.

Я залишила двері відчиненими, коли мені подзвонили. Він, мабуть, чув усю розмову, від початку й до кінця. Якби мене попросили описати цей день прикметниками, серед них неодмінно було б слово «розтоптана».

Я кладу свій телефон на стіл Веріті, а потім знесилено падаю на її стілець.

— Моє життя не завжди було таким жалюгідним.

Джеремі видає короткий смішок і заходить у кабінет.

— Власне, моє теж.

Цей коментар мені подобається. Я опускаю очі на телефон.

— Нічого страшного, — кажу я, крутячи пальцем телефон. — Я щось придумаю.

— Я можу позичити вам гроші, поки ви не отримаєте аванс від агента. Це будуть гроші з нашого спільного рахунку, але я можу дістати їх за три дні.

Мені ще ніколи не було так соромно, і я знаю, що він це бачить, бо я ледь не скручуюсь равликом, нахилившись до столу і закривши обличчя руками.

— Я дуже вдячна, але грошей у вас не братиму.

Якусь мить він стоїть мовчки, а потім сідає на диван і нахиляється вперед, схрестивши руки.

— Тоді залишайтесь тут, доки вам не перерахують авансовий платіж. На це знадобиться тиждень-другий.

Джеремі роздивляється кабінет, оцінюючи, як багато я не встигла зробити, відколи приїхала (а це було вчора).

— Ми не проти. Ви нас не обтяжуєте.

Я хитаю головою, а він заперечує мені.

— Лоувен, робота, на яку ви погодились, непроста. Як на мене, то краще ви побудете тут зайвий тиждень, аніж повернетесь у Нью-Йорк і зрозумієте, що повернулись зарано.

Так, мені дійсно потрібно більше часу. Але два тижні в цьому домі? 

З жінкою, яка лякає мене до гикавки; з рукописом, який мені не варто було читати; і з чоловіком, про якого я знаю непристойно багато інтимних подробиць?

Це не дуже хороша ідея. Як і вся ця історія загалом.

Я знов починаю хитати головою, та він зупиняє мене жестом руки.

— Не будьте занадто розсудливою. І соромитись теж не треба. Просто скажіть «добре».

Я дивлюсь на хмарочоси коробок у нього за спиною, яких я ще й не торкалась. А потім починаю думати, що за два тижні я зможу перечитати всі книжки в її списку, роблячи ґрунтовні нотатки по кожній, і, можливо, навіть намітити роботу по написанню трьох нових романів.

Я зітхаю, відчуваючи певне полегшення, й кажу:

— Добре.

Він стримано усміхається і йде до дверей.

— Дякую, — додаю я.

Джеремі обертається і дивиться мені в очі. Я картаю себе за те, що бовкнула це зарано, треба було спершу дати йому вийти з кабінету, бо присягаюсь, по його очах я бачу, що він трохи шкодує про своє рішення. Він відкриває рот, щоб сказати щось на кшталт «нема за що» або «жодних проблем», та потім стуляє губи, вичавлює криву посмішку і йде, зачинивши за собою двері.

***

Сьогодні вдень Джеремі сказав, що мені неодмінно треба буде вийти з дому, коли сонце почне сідати за гори.

— Ви побачите, чому Веріті хотіла, щоб ніщо не перекривало їй вид з вікна.

Я виходжу з будинку, щоб почитати одну з її книжок на задньому подвір’ї. Там стоїть з десяток стільців, я сідаю за стіл. Джеремі з Крю стоять біля води і відривають від помосту шматки старої трухлявої деревини. Я розчулено дивлюсь, як Крю хапає обома руками шматки дерева, які дає йому Джеремі. Потім несе їх на велику купу і повертається до тата за новою порцією. І щоразу Джеремі доводиться чекати його, бо Крю витрачає більше часу на те, щоб кинути шматок деревини на купу, ніж Джеремі на те, щоб відрізати той шматок від рами. І ця картина яскраво свідчить про те, який Джеремі терплячий батько.

Він нагадує мені мого батька. Той помер, коли мені було дев’ять років, і здається, я ніколи не бачила, щоб він сердився. Навіть на мою матір, з її дошкульними коментарями і вибухово-запальним характером. Однак з віком я призвичаїлась до думки, що це мене в ньому бісить. Часом я приймала його терплячість за слабкість — особливо з подачі моєї матері.

Я споглядаю за Джеремі з Крю в перервах між спробами дочитати до кінця розділ, на якому я зупинилась. Але доводиться перечитувати кожне речення по десять разів, бо пару хвилин тому Джеремі зняв сорочку, і хоч я вже декілька разів бачила, як він знімав сорочку, та ще ніколи не бачила його зовсім без одягу. Його шкіра блищить від поту, напрацьованого за дві години фізичної роботи. Коли Джеремі б’є молотком по дереву, м’язи на його спині напружуються, і я одразу згадую останній розділ, написаний Веріті. Там було багато інтимних подробиць з їхнього статевого життя, і судячи з того, що я прочитала, воно в них було доволі активним. Значно активнішим, ніж у всіх моїх стосунках.

Дивитись на нього зараз і не думати про секс — дуже важко. Не те щоб я хотіла зайнятися з ним сексом. І не те щоб я цього не хотіла. Просто як письменниця я знаю, що він надихнув Веріті на створення одразу декількох героїв її книжок. Я розмірковую, чи повинна я так само розглядати його як об’єкт для натхнення, коли вже взялась писати продовження тих романів? Власне… це не найгірший варіант. Влізти у шкуру Веріті й протягом наступних двох років роботи над романами регулярно викликати в уяві образ Джеремі для натхнення.

Позаду мене грюкають двері, і я нарешті відриваю погляд від Джеремі. Ейпріл вийшла на ґанок і дивиться на мене. Потім відстежує очима, куди я спрямувала свій погляд і повертається назад до мене. Вона бачила. Вона бачила, як я витріщалась на свого боса. Боже, який сором.

І довго ж вона спостерігала, як я витріщаюсь на нього? Мені хочеться закрити обличчя книжкою, та натомість я усміхаюсь так, мовби нічого поганого я не зробила. Ну тобто, так, бо я й не зробила.

— Я йду додому, — каже Ейпріл. — Я вклала Веріті в ліжко й увімкнула їй телевізор. Вона повечеряла і випила свої ліки, — якщо він питатиме.

Я не знаю, нащо вона мені це каже, я ж тут не господиня, а гостя.

— Добре. На добраніч.

Вона не відповідає на мою привітність, повертається в дім і знов грюкає дверима. За хвилину я чую гудіння двигуна, її машина від’їжджає від будинку і зникає між дерев. Я кидаю погляд на Джеремі з Крю. Джеремі відбиває черговий шмат деревини.

Крю стоїть біля великої купи трухлявих уламків і дивиться на мене. Побачивши, що я дивлюсь на нього, він усміхається і махає мені рукою. Я підіймаю руку, щоб помахати йому у відповідь, але швиденько збираю пальці в кулак, бо розумію, що Крю махає не мені. Він дивиться кудись вище мене і праворуч.

Він дивиться на вікно кімнати Веріті.

Я обертаюсь і підіймаю голову. Тієї ж миті штори в її кімнаті закриваються. Я кидаю книжку на стіл, збиваючи свою пляшку з водою. Потім встаю і відходжу на три кроки назад, щоб бачити вікно краще, але там нікого немає. У мене відвисає щелепа. Я обертаюсь і дивлюсь на Крю, але він вже біжить до тата за наступним шматком деревини.

У мене глюки.

Але чому він махав їй у вікно? Якщо її там не було, то нащо він це робив?

Це якась маячня. Якби вона виглянула з вікна, Крю реагував би значно бурхливіше, враховуючи, що після аварії вона не могла ні ходити, ні говорити.

А може, він і не зрозумів би, що це було б диво — якби його мама встала з ліжка й підійшла до вікна. Йому ж лише п’ять років.

Я дивлюсь на книжку, вона вся облита, я беру її зі столу і обтрушую воду. Потім нервово зітхаю, бо в мене таке враження, що я цілий день на межі. Звісно, мене трохи підковбашує від думки, що Веріті дивилась на мене, тому мені й здалося, що штора ворухнулась.

З одного боку, мені хочеться все це забути, замкнутись в кабінеті й працювати там, поки не засну. Але з другого — я розумію, що не зможу, якщо не перевірю, як там вона. Якщо не переконаюсь, що я не бачила того, про що думаю, ніби бачила.

Я розкриваю книжку і кладу її на стілець, щоб висохла, а сама заходжу в дім і підіймаюсь сходами нагору. Я рухаюсь майже нечутно. Не дуже розумію, звідки в мене ця потреба скрадатися, але я тихенько йду далі, щоб підглянути до неї. Я знаю, що вона, мабуть, небагато чого відстрелює, то що змінилося б, якби я не приховувала свого візиту? Та все одно я дотримуюсь максимальної тиші, підіймаючись сходами, а потім ідучи коридором до дверей її кімнати.

Вони трішки прочинені, і я бачу вікно, яке виходить на задній двір. Я кладу долоню на двері й починаю відчиняти їх. А потім, кусаючи себе за нижню губу, обережно зазираю всередину.

Веріті лежить у ліжку, її очі заплющені, а руки лежать поверх ковдри.

Я тихо зітхаю і відчуваю ще більше полегшення, коли прочиняю двері ширше й помічаю вентилятор, який обертається від ліжка Веріті до вікна, що виходить на заднє подвір’я. Щоразу, коли вентилятор повертається в бік вікна, штора рухається.

Я знов зітхаю, тільки цього разу вже голосніше. То це був сраний вентилятор. Візьми себе в руки, Лоувен.

Я вимикаю його, бо в кімнаті й так прохолодно. І дивуюсь, що Ейпріл залишила його увімкненим. Переводжу погляд на Веріті, але вона спить, як і досі. Я підходжу до дверей і завмираю. Дивлюсь на комод — і бачу, що на ньому лежить пульт від телевізора. Підіймаю очі на телевізор, прикріплений до стіни.

Він вимкнений.

Перед тим, як поїхати додому, Ейпріл сказала, що вона увімкнула телевізор, але він не працює.

Не озираючись на Веріті, я зачиняю за собою двері й біжу сходами вниз.

Більше я туди не повернусь. Бо я так до інфаркту себе доведу. Найбезпорадніша людина в цьому домі — саме та, якої я боюсь найбільше. 

Це взагалі не тримається купи. 

Вона не витріщалась на мене крізь вікно кабінету. Вона не стояла біля вікна, махаючи рукою Крю. І вона не вимикала свій телевізор. Певно, він на таймері, або Ейпріл випадково натиснула кнопку живлення двічі й вирішила, що телевізор вона увімкнула.

Попри те, що я усвідомлюю, — все це у мене в голові, я повертаюсь до кабінету Веріті, зачиняю двері й сідаю читати наступний розділ її автобіографії. 

Можливо, якщо я краще її розумітиму, це переконає мене в тому, що вона не несе загрози, а мені треба видихнути й не колупати собі мозок.

Возможно вам также понравится

Добавить комментарий

Ваш адрес email не будет опубликован. Обязательные поля помечены *