Люди спілкуються, бо їм це подобається. Основне завдання комунікації — ефективність, ефективна передача потрібної (важливої) інформації. Або надання необхідного впливу.
Поняття «комунікація» і «спілкування» в житті часто вживають як синоніми, це не цілком справедливо, між ними є істотна різниця. Спілкування — частіше побутове, без правил, комунікація — це щось більш професійне. На відміну від спілкування, комунікація передбачає наявність мети як мінімум в одного з учасників. Коли розмовляють двоє, один з них може спілкуватися, а інший вести комунікацію. Це — азбука. Це не нудно, проте дивно та здорово змогла описати викладачка УКУ Марія Титаренко.
Ця книжка — про комунікацію, але цілком із незвичного ракурсу. Порівнюючи спілкування дорослих і дітей (на прикладі своєї доні), Мaрiя Титаренко робить несподівані відкриття. Зокрема про те, що ми, дорослі, втрачаємо наше дитяче вміння комунікувати по-справжньому: на рівні слів, мовчання, співопису, обіймів, цілунків, запахів тощо. А ще втрачаємо свіжий погляд на себе, на світ і на речі у ньому. Це книжка про відновлення комунікації від нуля, підкріплена цікавими історіями і прикладами відомих спікерів, авторськими знахідками й помилками, а також жартами, грою слів і уяви. Для усіх, хто бажає переосмислити свою комунікацію і повернути втрачене.
Марія Титаренко. «Комунікація від нуля. Есеї для Мані». Л: Видавництво Старого Лева, 2019, 232 ст.
СТРЕСОЩИРІСТЬ
Я не знаю людей, які б не хвилювалися перед публічним виступом. Навіть ті, які, здавалося би, тримаються на сцені впевнено і розкуто, видають себе ледь помітними дрібницями. Незначна задишка, плямистий рум’янець, пришвидшене мовлення, сухість у роті, легке тремтіння рук, надто натягнута усмішка, розмахування мікрофоном і таке інше. Дехто вміє вправніше маскувати свої переживання, дехто й не здогадується їх маскувати, а дехто просто не виступає. Ніколи. Ніде. За жодних обставин. «Алло, пані Маріє, добрий день, мене звати Христина, і я маю проблему — панічно боюся виступати. З цим треба терміново щось робити», — колись почула я в слухавці тремтливий, але рішучий голос.
На початку кожного семестру я прошу своїх студентів написати їхні очікування від курсу. Із єдиною моєю заувагою: писати не в пасиві «щоб мені дали», а в активі «щоб я взяв». Це важливо, адже тут йдеться насамперед про очікування студентів від самих себе на курсі, а тому це цілком інший рівень їхньої відповідальності, вимогливості й самоорганізації. На останньому занятті ми дивимось, які очікування справдились, а які — ні і чому. Найчастіше студенти, які обирають мій курс із публічних комунікацій, хочуть подолати свій страх публічних виступів. І я вже знаю, що вони скажуть на останньому занятті. Те саме, що й дівчина, яка мені тоді таки наважилася зателефонувати.
Зазвичай ми не задумуємося про справжню причину страху. Ми тотально боїмось (і все тут!), безоглядно віддаємося на поталу паніці (і нема на то ради!). А такого не буває. Коли нам погано, ми діагностуємо причину, виявляємо локацію болю і тоді цілеспрямовано лікуємо хворе місце відповідними засобами. Аналогічно зі страхом виступу. Коли я питаю у студентів: а чого саме ви боїтеся, вони губляться. Тоді я прошу їх написати конкретний список — що довший, то кращий, щоб вони згадали всі свої можливі «больові точки», а тоді ми доберемо ліки чи голку на кожну точку. Така собі прицільна акупунктура усіх наших «ахіллесових» п’яток, навіть якщо їх усі сорок, як у сороканіжок.
У топі таких-от списків «страшків»: страх видатись нерозумним, страх неспроможності відповісти на запитання із залу (тобто знову видатися нерозумним), страх забути слова й розгубитись (і знову — нерозумний), страх сказати якусь дурницю (те саме), невдало пожартувати (знов), заговоритися, не вкластись у час тощо. Практично усе це зводиться до одного: всі ми хочемо бути бездоганними. Непомильними. Досконалими. Щоб комар носа не підточив. І в цьому хиба: ідеальних не буває. А якщо такі і є — вони викликають підозру. Недовіру. І навіть спротив. Ідеальним не вірять. Ідеальних не люблять. Ідеальні виступи рідко запам’ятовуються, бо вони не вирізняються нічим особливим. Надто рівні. Як щільно підігнані дошки, колоди й камені, між якими отой комар носа не підточить (звідси — і фразеологізм). На ідеальних дорогах водії засинають — нерівності на дорогах закарбовуються в пам’яті надовго.
Дівчина, яка мені тоді зателефонувала, — перфекціоністка. Вона досвідчена лижниця: карколомні чорні траси для неї — ніщо. Вона стрибає з парашутом, катається на конях. Зрештою, вона захистила дисертацію — а це ще
той адреналін! Але ось вона виходить на публіку — і світ пливе їй перед очима. І це вам не чорна траса на шаленій швидкості зі сніговієм у лижну маску!
Якось на одній нашій конференції виступала група бійців-кореспондентів з АТО: ці люди воюють на передовій, щодня фотографують трупи і чують свист куль над головою. Одна дівчина з групи, у військовому однострої, вийшла до мікрофона на виступ, глянула в заповнену залу і — знепритомніла. Цю дівчину запам’ятали всі. Її виступ, який вона тоді таки виголосила, не був найкращим чи найсильнішим. Найсильнішим був факт того, як у ній зі залізною силою волі й живим досвідом війни поєднувалося тремке-людське-справжнє. Проста людина під бронею бійця. Адже людині властиво не лише помилятися. Людині властиво переживати, бо все наше життя зіткане із переживань.
Я не вірю спікерові, який не переживає. І не виказує своїх переживань. Тому, хто не хвилюється, не піклується про слухачів, не співпереживає із ними. Отже, він або байдужий, або безвідповідальний, або самозакоханий і безпечний. Бо переживати — це вболівати, чи ти зможеш достукатися до авдиторії, дібрати найвлучніші аргументи, змусити її замислитися. Хвилюватися, чи досягнеш поставленої мети, донесеш свій меседж, чи зможеш викликати інтерес і чи вкладешся у час. Переживаючи, ти дбаєш. Дбаючи, ти викликаєш повагу та довіру. Схиляєш авдиторію на свій бік. Доповідачка з АТО тоді мала найуважнішу авдиторію за весь час конференції. Бо коли вона так відповідально поставилася до зали, то зала мусила відповісти їй тим самим. Це — закони емпатії, співпереживання.
Звісно, я не закликаю непритомніти чи в будь-який інший штучний спосіб маніпулювати авдиторією. Не закликаю розпочинати промови розлогим вступом про ваше переживання і таке інше. Ні, я закликаю бути собою. Собою — не ідеальним, а унікальним. Оригінальним, людським, простим, але добре підготовленим до виступу. Бо підготовка — це теж ознака піклування про авдиторію. Раджу нон-стоп пізнавати свої сильні і слабкі місця в комунікації: як не переборщувати із козирями і як підсилити слабинки чи перетворити їх на родзинки. Як картавість зробити своєю впізнаваною візитівкою. Як невміння жартувати перетворити на жарт. Як сентиментальність перетворити на сенсибельність. Як забудькуватість перетворити на діалог. Як серйозністю досягти розпруження залу. У кожного — це своя палітра унікальних вмінь, можливостей і досвіду. За ретельної підготовки будь-який виступ можна зробити — ні, не ідеальним — унікальним.
Але якщо все геть кепсько, і ви нізащо не вийдете на сцену, а якщо вас і виштовхають — провалитесь крізь землю, то… можете вигадати формат виступу без слів. Як це зробив на TEDxLviv 2017 року засновник українських брендів одягу, підприємець Олексій Малицький. Усе, що він робив на сцені — під музику ритмічно проколював надувні кульки. Замість нього промовляли слайди! Вісім хвилин його виступу без виступу сколихнули інтернет. Що залишилося за лаштунками? Тридцять робочих годин на створення презентації, шість годин тренування, сто початкових слайдів із текстом на білому тлі, які потребували
суттєвого редагування і скорочення, а ще терпіння, креатив, сміливість — і вуаля! Новий формат, нові можливості. Коли ритор (автор промови) на сцені залишається ритором, а не оратором. Три роки тому з виступом без слів проекспериментувала моя студентка-першокурсниця програми комп’ютерних наук УКУ: у промові треба було представити себе як стартап. Але замість цього вона вийшла й увімкнула відео, на якому було намальовано всю її історію. Червоним маркером по університетській білій дошці, дуже жваво і якісно, під музику, коли ми бачили лише руки, які витирали й домальовували елементи. Такий собі живий комікс на три хвилини і двадцять слайдів. На нього вона витратила цілий день. Із п’ятдесяти інших виступів того курсу найбільше я пам’ятаю його.
Моя Маня у свої чотири рочки радісно декламує віршики в мікрофон на ранках у садочку. Єдина проблема: вона вчить віршики по-своєму, збиваючись із рими, перефразовуючи слова та репліки. Так, колись Маня мала читати віршик, у якому вона — «маленька синя сливка», але хоч убий, вона вперто казала «біла сливка». Навіть під час самого свята, вбрана у синій костюм сливки. Але для кого це проблема? Хіба для тих, хто знає сценарій і хоче дотримуватися його на всі сто. А саме це і робить сценарії такими негнучкими, нецікавими й передбачуваними. Відтоді Манина «біла сливка» для мене — метафора виходу за межі передбачуваного й ідеального, метафора бути собою. Не білою вороною, а білою сливкою.
Христина, дівчина з фобією, яка тоді мені зателефонувала, добре попрацювавши над собою, підготувала й виголосила декілька публічних виступів, декотрі записала і виставила в соцмережі, набравши сотні вподобайок і захоплених коментарів. Її фінальний виступ називався «Як я поборола страх публічних виступів». У неї злегка трусилися руки і вона вряди-годи поглядала то на стелю, то в підлогу. Це не був ідеальний виступ. Але це був виступ справжній. «Стресощирий» — як колись вигадали мої студенти-правники. І я здогадувалася, що так воно і буде ще тоді, коли вона мені вперше зателефонувала, бо це був її вступ до цієї фінальної промови.
