Фільм присвятили жінкам-добровольцям 

Маша Кондакова

Український документальний фільм  «Моя війна» показали на  Фестивалі європейського кіно, що проходив у румунському Бухаресті 5-11 травня. Раніше прем’єра фільму відбулася в Італії, Франції та Німеччині. В Україні — торік на Київському міжнародному кінофестивалі «Молодість». 

Стрічка присвячена жінкам-добровольцям, які брали участь у бойових діях на Донбасі. Головних героїнь троє. Журналістка Валерія Бурлакова, яка під час роботи на передовій вирішила стати військовою. Колишня власниця мережі магазинів Олена Любинецька, яка підписала контракт зі Збройними силами України, живе на фронті й командує мінометниками. Лікарка Ірина Іванюш, яка під час рятувальної місії наступила на протипіхотну міну і втратила обидві ноги. 

Про фільм спілкувалися з режисеркою Машею Кондаковою.

Як проєкт потрапив до вас?

— 2014 року після завершення столичного університету імені Карпенка-Карого я зробила короткометражний фільм “Листопад”, що побував на 70 міжнародних фестивалях. Після того готувала інший короткий метр, який теж брав участь на сценарному етапі на деяких кінооглядах. Зі мною зв’язалися продюсери з компанії “ІнсайтМедіа” Володимир Філіппов, Андрій Суярко та Алла Овсяннікова. Запропонували зняти стрічку, яка на той час називалася “Міцна та ніжна”, за сценарієм Яни Пономаренко. Я була режисеркою художнього кіно, але тема мене зачепила. Погодилася реалізувати можливість знімати історію власної країни в такий важливий для неї час.

Яка ідея фільму?

— У медійному просторі чоловіки мають монополію на війну, але вона не належить виключно їм. Ідея проєкту – поглянути на закулісні реалії війни з жіночої точки зору. Війна на Донбасі в одну мить зруйнувала мирне життя багатьох українців. Тисячі наших жінок взяли на себе обов’язок стати солдатами й ризикувати життям заради миру та свободи у своїй країні. Показую історії таких сильних жінок, які вирушили на фронт. Їхні долі складалися по-різному, але кожна визначена війною. 

Мене найбільше цікавили самі персонажі та їхні життя. Головне – відштовхуватися від героїв і через них будувати драматургію. Знімала у “червоній зоні” на Світлодарській дузі та в Києві протягом 2017–2019 років. Спостерігала за трьома жінками. Жодна ніколи не очікувала для себе такого життя. Але власним прикладом довели, що людина може подолати все.

Чому така назва?

– Незважаючи на те, що бойові дії впливають на мільйони жителів України, для моїх героїнь війна не однорідна – у кожної своя. Передусім борються зі своїм страхом, небажанням, втомою, несправедливістю. Саме це мені хотілося розкрити в них. Пощастило, що довірилися мені. Міжнародна назва стрічки – “Внутрішні війни”. 

Кого хотіли знайти для зйомок?

— Коли ми отримали фінансування від Держкіно, почали кастинг-сесію 2016 року. Багато дівчат приходило до мене на зустріч. Але я зрозуміла, що насправді треба знайти когось, хто на Донбасі. Адже ті, хто вже повернулися з фронту – трохи інший момент. Це вже рефлексія та ностальгія.

Я шукала безпосередніх учасниць бойових дій. Бо на кастинг приходили дівчата-медики, волонтерки або ті, хто у штабі. Але ж вони не військові, які на передовій із кулеметом чи на якійсь іншій позиції нарівні з чоловіками. Саме такі були потрібні — бойові одиниці. 

Також шукала якусь драму в людині. Щоб не просто розповісти про буденність на фронті. Почистили зуби, попрацювали, поїли, поспали, полякалися, покохалися – зрозуміло. А мені була потрібна драматургія. Цікавив внутрішній конфлікт. 

Розкажіть про ваших героїнь. Хто вони і чим вас зацікавили?  

— Першою героїнею стала Валерія Бурлакова з Одеси. Усе почалося з того, що я розповіла ідею письменнику Артему Чеху, який якраз вів у фейсбуку щоденник із передової. Запитала, чи бачив там жінок. Каже: “Переважно з паперами – це медики та у штабі”. Уточнила, чи бачив жінку з автоматом. “Ну так, є одна дівчина-легенда, про яку всі чули, бо вона вже три роки на передовій, пройшла шахту “Бутівка” й інші найжорстокіші зони – Валерія Бурлакова”. Вона була командиром мінометного розрахунку, керувала п’ятьма чоловіками на позиції. 

Зрозуміла, що мені потрібна ця героїня. Звернулася до неї щодо зйомок. Вона погодилася одразу по телефону. Потім зізнавалася: “Думала, п’ять годин проведемо разом”. На такий час максимум приїжджають журналісти, щоб підготувати репортаж. А я провела з нею пліч-о-пліч кілька тижнів. Ми й у бліндажі спали, і бомбардування пережили, і поранена я була. В якийсь момент вона почала називати мене бро, і я зрозуміла, що нам вдалося знайти спільну мову. 

Лєра — так її називали чоловіки – цілеспрямована людина з метою, волею і думками. Мені здається, що вона народилася воїном. Пройшла Майдан. Поїхала на Донбас спочатку як військова кореспондентка. У розмовах із бійцями дізналася, що немає кому воювати. Наприкінці 2014 року звільнилася з роботи і повернулася на фронт тепер вже у складі добровольчого підрозділу. Згодом підписала контракт із ЗСУ. 

2016-го на “Бутівці” Лєра втратила коханого, сапера Анатолія Гаркавенка на позивний “Морячок”, за тиждень до їхнього одруження. Але не здалася, не зламалася. Вона й так ніколи нічого не боялася, а тут взагалі стало нічого втрачати. Як казав її побратим, у неї є яйця. Має татуювання “Побачимось у Вальгаллі”. Я уявила, що вона хоче загинути в бою, щоб потрапити до раю воїнів, щоб там уже об’єднатися з “Морячком”.

Олена Любинецька з Харкова, позивний “Відьма”, увійшла в кадр несподівано. І потім із нього не вийшла, доки я не зробила це кіно. Служила в тій самій механізованій бригаді, що й Лєра. Спочатку їздила на передову волонтеркою – доставляла машиною їжу та речі. Офіційно в армії з 2016-го. Хоча й володіє зброєю, керує розрахунками мінометів в організаційному питанні – одяг, каски, броніки, забезпечування проживання і праці солдатів. 

З “Відьмою” зустрілися випадково. Я її не планувала, але потім виявилося, що вона всю родину загубила через війну – мати й батька, а також брата, який теж воював в іншому батальйоні. Притому закохалась у командира мінометної батареї Олександра Карася на позивний “Друг Подолянин”, вийшла за нього заміж. Це для мене була така арка, цікаве коло – втрата однієї сім’ї й побудова іншої. Це щось міцніше, ніж коли ти наодинці. 

Щоб максимально закарбувати атмосферу часу війни, вирішила показати не тільки життя на лінії вогню, а й повернення ветераном. Знайшла Ірину Іванюш із Дрогобича Львівської області, позивний “Лютик”. Безстрашна дівчина 2014-го пішла на фронт медиком, вирушала у найгарячіші точки рятувати життя наших бійців, але вже наступного року міною відірвало обидві ноги. Кілька років по тому хотіла знову повернутися на Донбас, але не вийшло.  

Я бачила біль в очах цієї людини. Думала, хто приховується за цією такою тендітною особою. Найважче було домовитися з нею про зйомки. Етап нашого знайомства тривав пів року. То погоджувалася на присутність камери, то ні. Мабуть, вже після моєї травми вона відчула, ніби ми чимось схожі. Тоді остаточно дозволила себе фільмувати. 

В Ірини Іванюш постійна боротьба, як повернутися до цивільного життя, інтегруватися в соціум після втрати. Люди намагаються допомагати. Але в нас була величезна відстань між тим, як ветерани сприймають життя, і як ми його намагаємося їм полегшити чи підтримати. На її прикладі я побачила це. Держава забезпечила її квартирою та субсидіями. Проте Ірина каже, що в неї життя немає, бо як у клітці сидить. Але ні про що не шкодує, доки є робота — викладає допризовну підготовку у столичному Олімпійському коледжі імені Івана Піддубного. Це єдиний для неї шлях спілкування й бути нарівні з іншими. Тому що вона не приймає своєї ситуації. Фізично сильно змінилася, але в голові залишилася як була. Тому так і долає на інвалідному візку сходинки. Це її такий протест. Не здається. Відчуває несправедливість, але її немає в нашому світі. І ти бачиш світ інакше, коли ти з нею. Наприклад, у нас мало місць, які оброблені безпосередньо для пересування інвалідів. У Парижі, де я живу і працюю з 2014 року, всюди є можливість для заїзду інвалідів. Можеш піти в будь-яке місце: кінотеатр, театр, опера, вже не кажучи про магазини – все обладнано.

Взагалі багато хлопців і дівчат повертаються з фронту, і мало хто говорить, як вони потім адаптуються. А це непросто. Я не так багато часу провела безпосередньо на передовій. Навіть не рік. Хоча туди-сюди наїздила. Ти приїжджаєш і дивишся на все по-іншому. Ніколи вже після війни не буде погляд, як до того. 

Які особливості вашого режисерського методу?

— Щоб передати образи максимально правдиво, проводила багато часу з героїнями, зокрема й поза зйомками. Тож у фінальному монтажі чимало довгих планів, яких не перериває навіть важка тиша. Хотілося показати обличчя жінок, які взялися за зброю. Їхні емоції та переживання, а також той тягар, який опустився на їхні плечі разом із війною.

Нічого не приховувала заради гарної картинки. Залишала й деякі невдалі дублі. Бо це щире, чесне кіно. Як і в житті, на зйомках різне трапляється. І конфлікти теж. 

Багато знімала на телефон. Це правильний підхід, тому що сьогодні живемо з девайсом і дивимося через нього на світ. Та й просто іноді рятував, коли камери немає під боком, а потрібно зафіксувати важливі моменти.

Розповідаю про сильних жінок. Але вони оточені жорстокістю і смертю. Тому проєкт був важкий для реалізації, всі соки з мене взяв. Була ніби порожня, коли працювала над стрічкою. Всю енергію віддавала. Не просто йдеш на роботу, а як востаннє — і так щодня. 

Коли ми монтували сцени з Ірою, режисер монтажу одно дня прийшов і просто плакав. Сидить і каже: «Маша, я не можу більше». Відповідаю: «Можеш». «Ні». «Добре, сьогодні не працюємо, давай просто поговоримо». Бо занурюєш себе повністю і через себе пропускаєш ці історії. Це важко, але головне – результат. 

Багато разів дивилася свій фільм, але все одно плачу. Рада, що такі емоції є не тільки в мене. Класно, коли люди щось відчувають після перегляду. Мені здається, головне, щоб був катарсис. Тема хоч і важка, але водночас кіно про незламний дух і готовність іти до кінця.

Про що спілкувалися з героїнями?

— Військовослужбовицям часто ставлять якісь несерйозні питання. У чоловіків же не цікавляться, як вони манікюр або зачіску роблять, як, перепрошую, жопу підтирають. А у жінок запитують. Людина там ризикує кожного дня й кожну хвилину життя, а тут чує таке. Те, як розкривають учасниць бойових дій у медіа — це сексизм, прикрий наслідок патріархальності. 

Жінки — це тема. А декорація — війна. Невидимий, але завжди присутній антагоніст, який їх усіх об’єднує, на жаль. Я говорила з ними про щось більш людяне й вічне: сенс життя, мрії, страхи, що в душі відбувається, як війна впливає на них, що хочуть робити після її завершення. При цьому додала в кадр кадри з телерепортажів про жінок на війні. Для порівняння: ось фасад, а ось те, що за ним, те, що справжнє. 

У жорстких обставинах, перед обличчям смерті відкриваються інші грані розуміння життя і світу. Мене хвилювало, що ці жінки знають, чого ми ще не знаємо, чого я не знала. Як відрізняється їхнє сприйняття реальності. Чотири рази питала Валерію Бурлакову, чому вона прийшла на війну. Щоразу відповідала щось інше. Залежало як від зміцнення довіри між нами, так і від її стану й настрою. Із відповідей у різний час складається картинка. 

Знаходила спільну мову з героїнями поступово. На початку вони придивлялися або й тестували. Щоб зрозуміти, хто перед ними. А різні ситуації тебе розкривають: чи не боїшся, як реагуєш, ризикуєш, несеш відповідальність. Згодом ці жінки довірилися й відкрилися мені. Подружилася з усіма трьома. І зараз підтримуємо контакт. 

Одна з героїнь каже: «На війні кожен стає самим собою».

– Так, маски падають. Присутність смерті наближає до правди. Люди перестають грати, тому що тут уже не зіграєш. Одразу бачиш, хто є хто. Тільки коли туди потрапляєш – можеш це відчути. Так само, як атмосферу – густу й холодну, як болото. Напевно, наш інстинкт самозбереження так працює, що з іншим фільтром дивишся на тих, хто навколо. Не просто маски падають – це в тебе фокус змінюється, і ти все бачиш прозоро. Розширення сприйняття – от що дає війна. І всі там справжні. Такі, які вони є.

Фільм став не лише викликом, а й випробуванням для вас особисто.

— Отримала травму в перший знімальний день на передовій 2017-го неподалік Світлодарську. Ми тоді були на нулі, бо пішли на мінометну позицію до Лєри. Вночі почалося бомбардування. Нашу творчу групу вирішили евакуювати в безпечну зону, бо вже стало прилітати. Ми рвонули й налетіли на протитанкову піраміду. Я вилетіла з машини на кілька метрів. Відкрила очі посеред поля. Намагаюся встати, але не можу, ноги не тримають. Понад два тижні кульгала з неймовірним болем, не знаючи, що отримала перелом тазу. Кілька міліметрів від хребта. Якби ще трішки, могла би бути на такому кріслі, як Іра. Просто пощастило. А місцеві лікарі цього не побачили. Весь цей час не припиняла зйомок. Сьогодні, напевно, так не зробила би. Зупинила б і не ризикувала. Але тоді переважило почуття відповідальності, бажання творити кіно і розказати історії людей, не здаватися і йти до кінця. Лікування почалося лише по поверненню до Києва, а продовжилося в Парижі. Там мені сказали: “Пощастило, що ти молода, тому виживеш”. 

Після поранення проєкт став для мене дуже особистим. Ламав, але не зламав, а зробив сильнішою. Тому природним чином я увійшла в цю історію як ще один персонаж. Не тільки спілкуюся з іншими, а й розказую свою історію про те, як на власному досвіді починаю розуміти, що таке бути на війні. До того ж було логічно показати дівчину, яка стоїть за камерою і ставить питання. Адже це кіно про жінок. 

Жінки з фільму можуть стати прикладами для всіх українців?

— Так. Вони надихають. Дають надію хоча б трохи змінити на краще цей світ. Незламні, навіть якщо їм боляче. Пишаюся людьми, які здійснюють такі гідні вчинки, як стати на захист Батьківщини. Вони захотіли і зробили це. Демонструють своєю діяльністю, що життя сильніше за смерть. Цьому війна мене навчила. Думаєш, що все, жопа. Але ні, тільки хочеться кохати ще більше. Коли пережила перше бомбардування, найперше хотілося сексу. І жити на повну, швидко все робити. Енергії купа — такий адреналін. У цивільному житті інакше відчуття часу. А там кожна хвилина як остання.

Останній титр фільму: «Війна ще не закінчилася і досі триває». В умовах повномасштабного вторгнення Росії стрічка не лише занурює в атмосферу Донбасу, а й іще сумніше резонує з тим, що відбувається в усій країні. Це викликає жах, бо я бачила війну зблизька. Вона брудна, страшна, жорстока й не має жалю. Я не розуміла, що це таке, доки не потрапила на передову. А там швидко дорослішаєш. Тепер усвідомлюю, що таке наближатися до смерті. Не знаю, як ми досягнемо деескалації. Але повинні за будь-яку ціну зупинити російську армію. У нас класні люди, тож поборемо ворога.

Текст: Ілля Прокопенко

Підтримайте нас, якщо вважаєте, що робота Дейли важлива для вас

Возможно вам также понравится

Залишити відповідь

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься.