Коротенька збірочка. Всього чотирнадцять новел.
«Жарти для озброєних» Мазена Мааруфа 2019 року увійшла до лонг-лісту Букера (це той рік і той список, котрі ще довго будуть неперевершеними). «Жарти для озброєних» не вийшли в короткий список Букера, там наступного року Мааруф побував уже з іншою книжкою, але про «Жарти» почали говорити. Називали неочікувано прекрасною книжкою (уміють же казати капості під виглядом похвали). Повісили позначку «антивоєнна проза» (відклеюється той ярлик). Порівнювали з дорослою прозою Роальда Дала, хоча більше Мааруф таки схожий на Садега Хедаята, але ми розуміємо, що британці своїх улюблених авторів не так уже часто позичають для порівняння до книжок, написаних арабською.
Так, Мазен Мааруф пише арабською і чимало перекладає на арабську, скажімо, він переспівав ісландця Сйона, а значить, можемо уявити рівень володіння мовою Мааруфа (Сйон – страх який складний), а за одне і припустити, скільки сліз пролила над українською версією «Жартів для озброєних» перекладачка Катріна Хаддад. Ісландія ж виринула невипадково, Мааруф – палестинець із Лівану, але зараз живе на два міста – Бейрут і Рейк’явік.
Палестинсько-ісландський прозаїк. Не саме очевидне поєднання літературних традицій, але доста елегантне, як виявилося.
Кожне оповідання «Жартів» починається з ситуації, яка здається цілком банальною (сама не вірю тому, що таке пишу): родина ховається в укритті від ракет, чутно звуки обстрілів неподалік, наснився понівечений татусь, хоча, це був і не сон, наче. Ситуації банальні, але в межах екстремального досвіду. Кожен твір на старті фіксує рутину війни.
А от уже буквально з другого речення історії розгортаються в максимально допустиму химерність.
Малий ховається в кінотеатрі разом із родиною, туди прилітає, <зміна умов репрезентації>, малий залишається сам, харчується сиром, що він з’являться в череві плюшевого ведмедика, малий бачить корову, яка зазирає у віконце кіномеханіка, <зміна умов репрезентації> бойовик шукає загублену корову, малий має убити корову, так закінчиться війна, <зміна умов репрезентації> корову убити неможливо, хоч би що хлопчина пробував. Десь у такий спосіб наростає абсурд в кожному з творів Мааруфа. І це таки не Роальд Дал, у якого викривити викривлене – значить, зробити знову світ нормальним.
У Мааруфа викривити викривлене – не значить, що світ буде відтак прямим, ні, він стане вдвічі спотвореним. Так, наче народжена з тілесною вадою людина втрачає якусь частину тіла тепер уже через поранення.
«Жарти для озброєних» – той варіант чорного гумору, який буває в найзліших фарсах. Коли людина не просто падає через бананову шкірку, а падає прямо під ножі газонокосарки, якою керує продавець бананів (хоча, нащо це я вигадую дурнуваті аналогії, у самого Мааруфа їх достатньо).
У старого, який заробляє на життя тим, що крутить ручку механічного грамофона в підпільному барі (електрики в місті давно нема), вакуумною бомбою відриває обидві руки. Син дарує йому механічну музичну скриньку, що її треба заводити ручкою.
Хлопчина дорогою до школи припалює собі живіт недопалками, щоби довести однокласникам: татусь – справжній чоловік, годний дисциплінувати сина, родина під його захистом, в повній безпеці живуть, цілі-неушкоджені, наче на кам’яною стіною, от як уміє сина приструнчити без жалю і сумніву, ну, не зовсім цілі, ясно, опіки оно на пузі.
Чоловікові сниться, що він купа лайна. Купа лайна, яка пристала під час атаки до ноги бойовика. Бойовика, який намагається почистися від чужого лайна і гине під час бою. Під час бою, де вулиці заливає кров. З кров’ю змішається купа лайна. Чоловікові сниться чужий сон.
Дитина, убита вибухом, потрапляє у чужі передсмертні марення, точніше формує спільний простір із маренням того, хто щойно скинув бомбу. Ключом у видіннях дитини є сир, бойовика – корова. Між злочинцем і його жертвою – відстань в одну ферментацію (буквально: молекулярний розпад).
Старий на шосе торкається авто і перетворює їх на печиво. Мати і син, які те спостерігають, бачать різні картинки: старого збиває авто або старий робить із авто десерти. У одного зі спостерігачів – хвороба Альцгеймера, другий щойно збив когось на дорозі. А старий такий схожий на їхнього батька і чоловіка.
Ні, я не казала, що ті жарти Мааруфа смішні.
Титульне оповідання, давайте про нього трішки поговоримо, про «Жарти для озброєних».
У першому ж реченні – дві підказки. Малому наснився татусь, у тата було скляне око, коли малий прокинувся серце його гупало, як у переляканої корови.
Сюжет «Жарту» плюс-мінус такий: в місті триває війна, бойовики раз за разом б’ють і принижують батька – власника місцевого малого бізнесу, це відбивається на синові, адже його батько втратив пошану спільноти; тоді син вигадує, що татусю треба скляне око, щоби бойовики боялися і жаліли покаліченого, та береться втілювати план; в фіналі оповідання скляне око має уже сам син.
Око за око – це очевидний посил. Відсилка до 5 сури Корану означає те, до чого і ми звиклі: симетрична відплата, справедлива помста, спричинити у відповідь таку ж шкоду, якої зазнав, але не більше. А от корова нам буде уже не так знайома (Мааруф в книжці ще не в одному оповіданні ту корову приведе, то це важливо). «Корової» називається 2 сура Корану, вона фактично є переліком благ, що їх отримує істинно віруючий.
Проміжні підсумки: в дурній безкінечності симетричних відплат формується благо, око за око зрештою формує гомогенну неконфліктну спільноту сліпців.
Не вірите? Нумо поворожімо на підручнику історії.
Таїфські угоди, які поклали кінець громадянській війні в Лівані, були підписані 1989 року, фактично війна закінчилася 1990-го. Десь на цей час припадає історія з батьком, що втік від свого жаху і від своєї родини, за старшого в родині залишив підлітка. Остання сцена – телефонна розмова з сином – стається через п’ятнадцять років від події. Син розказує, що його скляне око і товсті окуляри роблять з нього справжню потвору, тепер він в безпеці, його боятимуться. «Якщо знову почнеться війна…», – жартує на прощання син. Автор знає те, чого не знає його герой: скоро-скоро почнеться Липнева війна 2006-го. Не «якщо», а «коли» тут треба. Але Мааруф настільки милосердний (а так і не скажеш), що залишає герою право на мрійливо-обнадійливе-сліпе «якщо».
Герої з тілесними вадами – не вродженими, а набутими – є в кожному оповіданні збірника, буквально в кожному. Без очей, рук, ніг, сечового міхура. Тільки один тут має два серця, його на органи продадуть. Апогеєм «ампутованих» є Мунір з однойменної новели, Мунір – абортований зародок, котрого батьки зберігають в акваріумі з формальдегідом. Мунір, один із небагатьох героїв, має ім’я при цьому. Всіх інших ми і розповідач упізнаємо за їхнім каліцтвом: однорукий, одноокий… Парадоксально, але це є проявом пошани до героїв, Мааруф у такий спосіб відмовляється реєструвати своїх персонажів і створює для них безпеку. Як казав один ізраїльтянин (не в розмові про ліванську книжку був би згаданим): найкращий спосіб пізнати Іншого – це не помітити кольору його очей. В етнічних війнах (а про них пише Мааруф) назвати когось на ім’я – значить убити. Мааруф зберігає життя своїм героям, виймаючи по ходу їм очі.
Що то за жарт у назві? Батька героя на блокпостах зупиняють бойовики. Можуть убити, можуть побити, можуть змусити розважати їх жартами. Звечора батько готує дотеп про всяк випадок. Йому допомагає син. Вони разом регочуть. Потім батько іде в ванну, де не може заплакати, тому скрегоче зубами і пускає слину з рота.
Я ж таки ні разу і не сказала, що ті жарти смішні.
«Відтоді батько мене не бив. Хоч скільки разів я намагався спровокувати його. Уже й плював не раз прямо перед ним у кущик перцю. А він і пальцем не поворухнув, хай який великий чи гучний був мій плювок.
Батько став неговірким. Більшість часу він проводив у ванній кімнаті, сидячи на краєчку ванни. Я підглядав за ним у шпарину: він був наче десь далеко, аж слина текла з рота, а він не відчував. Я шепотів йому з-за дверей, скрегочучи зубами, наче друг, що дає пораду і з яким він пліч-о-пліч рибалить на краєчку ванни перед морем: “Не плач. Не плач…”. Батько ніколи не кричав; це переконало мене, що в ньому ще лишилася якась непохитність».
Текст: Ганна Улюра
Мазен Мааруф. Жарти для озброєних / Переклад Катріни Хаддад. Київ: Видавництво, 2022. 178 с.
