27 жовтня до Києва вчергове приїхав гурт «Мельница». Питання, нащо ходити на концерти російських артистів та музикантів, залишимо осторонь як риторичне: «Мельница» – якраз із тих, за ким варто спостерігати. 

Не лише тому, що Хелавіса (Наталья О’Шей) та її колеги – талановиті люди і ставлять перед собою все складніші завдання. Це той випадок, коли пісні на теми найабстрактніші та найдальші від сьогодення (Трістан та Ізольда, дракони, лисиця-кіцуне? ви серйозно? Так, цілком серйозно) – коли ці пісні допомагають побачити, що насправді відбувається в сьогочасній російській культурі.

Бо головна справа російської культури останніх років – старанно робити вигляд, ніби нічого не відбувається. Це – одна з причин, чому письменники будують картонні муляжі Великої Літератури в натуральний розмір: карго-культ, власне. В таких умовах рок-музика, яка за визначенням є мистецтвом протесту, існувати не може. І не існує.

Найпоказовішим прикладом тут є навіть не підтримка рішень партії та уряду такими-то рокерами і гастролі в Криму таких-то – а рок-фестиваль «Нашествие», який з 2013 року проходить під егідою Міністерства оборони РФ. Минулого року «Нашествие» закривалося виступом гурту «Мордор» – і цей безсоромний символізм доводить, що література переважає мистецтво. Яка країна, такий і Вудсток.

Винятки, звісно, є, але поодинокі – як Боріс Грєбєнщіков, який приблизно до 2008 року більш-менш успішно закривав на все очі, а потім видав чотири альбоми, настільки ж потужні, наскільки й жорсткі. Найкращий із них, «Соль» (2014), закінчується гімном Діві Марії – і цю єдину світлу пляму неможливо інтерпретувати інакше, як «Богородице, сама-знаєш-кого прожени»; бо на людей надії вже немає.

Винятком є і «Мельница». Гурт не їздить у Крим і на Донбас, музиканти відмовляються говорити про політику (але беруть участь у «Нашествии», куди ж подітись). В Києві на концертах Хелавіса каже, що приїхала «в Украину», а у 2015 році, коли концерт припав на день пам’яті жертв голодомору (дякувати розумним організаторам), вона вийшла зі свічкою і мовчки поставила її на краю сцени. Кілька років «Мельница» закінчувала у нас виступи піснею «Гори, Москва», яка викликала і викликає цілком зрозумілий ентузіазм киян.

В якийсь момент (навіть можна точно сказати, коли, – 2014 року) фентезійно-абстрактні пісні гурту виявились розмовою про «тут і тепер». Чому саме так? Бо «Мельница» є російським роком не більше, ніж «Акваріум» (навіть менше): обидва гурти транслюють російською мовою досвід інших культур. Коли Хелавіса звертається до мандельштамівського «списка кораблей» або ритмічних прийомів Цвєтаєвої, йдеться не про російську культуру і не про Росію взагалі. Це лише культурні знаки, елементи конструктора, поряд із поезією Єйтса, музикою Фредді Мерк’юрі, античною чи східною міфологією. Хелавіса – фахова філологиня, і якщо в її пісні щось схоже на алюзію, то це алюзія. Або кілька алюзій. Як у пісні «Поезд на Мемфис», котра поєднує «Поезд в огне» БГ, кліп Breakthru гурту Queen, «Темну Вежу» Стівена Кінґа, американське місто Мемфіс, звідки родом Елвіс Преслі, та давньоєгипетський Мемфіс. Це дуже послідовний масовий постмодернізм – в тому сенсі, що межі між високою і популярною культурою Хелавіса в принципі не бачить, і колажувати Шекспіра, Байрона, Сент-Екзюпері, Желязни і якого-небудь Макса Фрая для неї нормально. (Для порівняння: БГ, коли робить те саме, працює з очевидним для нього контрастом, і так в растаманському псалмі «Огонь Вавилона» з’являється цитата з «Вінні-Пуха».)

Альбом стає книгою: не просто пісні, об’єднані наскрізними мотивами («Дикие травы», 2009; «Ангелофрения», 2012), а історія, розказана в двадцяти трьох треках. Альбоми «Алхимия» та «Химера» (разом – «Альхимейра», 2015–2016) – це диптих, частини якого повторюють одна одну навіть на рівні структури.

В обох альбомах звучить тема війни: на «Алхімії» це пісня «Война», на «Химері» – «Любовь во время зимы». Остання – ніби репліка-відповідь у діалозі з БГ, з його «Любовью во время войны», а разом вони відсилають до пушкінського «Пира во время чумы» і маркесівського «Кохання під час холери». БГ: «Я знаю умом, что вокруг нет ни льдов, ни метелей, / Но я по горло в снегу, глаза мои не видят весны» – тому що війна, так. «Мельница» підхоплює: «Любовь страшнее, чем война, / Любовь разит верней, чем сталь». І тому: «Ничего не останется от нас, / Нам останемся, в лучшем случае мы / Хорошо, что уже не страшное пламя пляшет, / Как любовь во время зимы». В найкращому випадку – ми. 

Показово, що і БГ, і Хелавіса запевняють, ніби написали ці пісні ще 2013-го року. Втім, це не важливо. Важливо інше: війна як перманентний стан, в який провалилася культура, – з яким вона нічого не може вдіяти. І на рівень вище: протистояння чоловічого і жіночого, яке наскрізно проходить через дилогію, може закінчитися лише зустріччю і примиренням у смерті.

І тому настрій «Альхімейри», обох її частин, – зимова, льодяна, холодна безнадія. «Мельница» співає про подорож на той світ, за межі, в нікуди, без повернення. «Мой экспресс / Уже стремится в тот последний рейс, / Где мы с тобою встретились»; «Я обещаю вернуться в наше личное никогда»; «Мы не вернемся ни друг к другу, ни к себе»; «Веди меня сквозь лимб, мой преданный секстант». «Алхімія» закінчується піснею Dreadnought – що означає не тільки «дредноут», але й «нічого не бійся». Справді, боятися вже нічого, бо надто пізно, дороги з потойбіччя не буває. А ще – тому, що, як сказано в пісні «Війна», «мне некуда, некуда возвращаться, кроме войны».

Таку історію «Мельница» на концертах зараз не розповідає. Група готується до двадцятиріччя, нових пісень не виконує, а старі (з «Альхімейри» та раніших альбомів) реорганізовано та переаранжовано, аби виникла зовсім інша повість. Перше відділення – хардове і безнадійне: подорожі землею без вороття; друге ж – лірично-акустичне: повітря, вода, космос і, зрештою, вихід у метафізику. «Поезд на Мемфис» збирає воєдино шляхи земні й небесні, «Анестезия» обіцяє нове народження світу. 

Але, коли «Мельница» вийшла на біс, Хелавіса все одно заспівала «Прощай»: «Мы не вернемся ни к другу, ни к себе». 

Бо насправді все вони розуміють. Вороття – немає, спасіння – немає. 

Хтось зробить із цього красиву пісню.

Текст: Вікторія і Михайло Назаренки