Микола Дилецький у Софії

Микола Дилецький

Потрапивши на подвір’я найстарішого київського собору – собору Святої Софії, – щоразу переживаєш почуття чуда. Коли заходиш усередину будівлі, заворожує аскетичний візантійський (пізньомакедонський) стиль мозаїк та фрескового живопису, архітектурна велич ХІ-вічного храму з його 13-ти купольною композицією – всередині не лише більше світла, але й подається воно в особливий спосіб: промені перехрещуються, пересипаються галереями, грають і мерехтять. 

Навіть приїжджі візантійські купці дивувалися своєрідній красі цієї будівлі: у Греції ХІ століття були й більші храми, але 13-тикупольні не зводились. 

Тут відчувається нашарування десяти віків, що пройшлися через ці стіни. Це й барокове оформлення зовнішнього вигляду храму, й навколишні будівлі софійського ансамблю (дзвіниця XVII – ХІХ століття, й митрополичі палати). Часи та стилі накладаються тут видимо, фізично.

Саме в цьому місці знана киянам мистецька організація Open Opera Ukraine нещодавно представила свій новий проект «Musica sacra Ukraina: партесний вимір». Якщо досі проекти Open Opera були пов’язані із західноєвропейським бароко (концерт за участю Емми Кіркбі, опера «Дідона і Еней» Генрі Персела, бароковий майстер-клас Ольгі Пасічник), то «Musica sacra Ukraina» – це спроба популяризації українського музичного бароко, а саме багатоголосого (партесного) українського співу XVII століття. Одним із найвидатніших творців партесної музики є Микола Дилецький. 

Про життя Дилецького відомо небагато. Він народився у Києві близько 1630 року, а помер у Москві близько 1690-го. Навчався у Віленьській єзуїтській академії, працював учителем церковного співу у Вільнюсі, Смоленську та Москві, був регентом хору російського дворянина Григорія Строганова, якому присвятив московську редакцію своєї «Граматики мусикійської». Власне завдяки цьому трактату Дилецький увійшов в історію як визначний музичний теоретик свого часу, вважається, що у цій книзі вперше науково описано кварто-квінтове коло, систему розташування усіх 24-х тональностей за ступенем спорідненості.

Дилецький-композитор – тема, яку нам ще тільки належить опанувати. Опрацьовані й підготовлені до друку на початку 1980-х київською музикознавицею Ніною Герасимовою-Персидською партесні концерти Дилецького (вид-во «Музична Україна», 1981 р.) – це лише дещиця творчої спадщини композитора, що зберігається на сьогоднішній день у рукописних збірках; левова частка творів Дилецького є в архіві Інституту рукопису Національної бібліотеки імені В. Вернадського в Києві. Проте вже на основі кількох композицій, доступних зокрема у запису на каналі YouTube (з українських виконавців до творів Дилецького зверталися хор «Київ», львівський ансамбль давньої музики А cаppella Leopolis, рівненський хор «Воскресіння», ансамбль «Конкорд»), неможливо не зауважити краси мелодики, немовби вкоріненої у типово український інтонаційний контекст, емоційности, віртуозного володіння автором технікою поліфонії західноєвропейського бароко, зокрема певної стилістичної спорідненості цієї музики із творами Жоскена Депре.

Більшість творів, які нам представили в Софії, зберігаються в архівах Національної бібліотеки в Санкт-Петербурзі, розшифрувала й підготувала їх до друку наприкінці минулого року російська музикознавиця Ірина Герасимова. В Україні у виконанні ансамблю, створеного хормейстеркою Наталією Хмілевською спеціально для цього проекту, вони прозвучали вперше.  

Повернути музику Дилецького в її питоме середовище – такою була мета організаторів, адже партесна музика писалася саме для виконання в храмовому просторі. І тут акустичні властивості Софії виявили себе в повній мірі – слухати концерт можна було в будь-якій точці храму, як на нижньому, так і верхньому його ярусі (хорах). Звук чіткий, ясний, без зайвої реверберації розносився по всій площині, діставався найдальших закутків майже без втрат.

Цікаво було розв’язано й темброву проблему. Жіночі верхи замість прописаних у партитурі дискантів де-не-де «приземлювали», зайвий раз нагадуючи про умовність виконання – все ж Дилецький писав для чоловічого складу. Жіноче сопрано у першому ж номері концерту звучало дещо «експериментально» (чи то оперова співачка ще не до кінця освоїла прийоми партесної манери співу, чи через саму специфіку цієї партії), часами навіть верескливо. Втім, в наступних виступах цю недосконалість було подолано, трапилось навіть кілька надзвичайно вдалих «мішаних» виконань – передовсім, гімн «Царице моя преблагая» (контральта й сопрано тут ідеально злилися з чоловічим складом), та останній твір у концерті «Приидіте, людіє». 

Темброве чергування – то мішаний, то суто чоловічий склад – дозволило чіткіше й «наочніше» уявити особливу специфіку кожного з цих типів ансамблю, ще виразніше почути, як звучав Дилецький в 17му столітті, і як його можна виконувати тепер. А на питання, чи варто вводити жіночі голоси у партесний спів, кожен слухач міг би відповісти по-своєму, вибираючи між традиціоналізмом (щось на кшталт, чи має право жінка грати на старосвітській бандурі) та пошуком нових звучань. 

Однак найпрозоріше, найавтентичніше прозвучали все ж-таки саме чоловічі ансамблі під орудою Олександра Лося.

Передостанню композицію «О сладкий світе, Михаїле Архангеле» чоловічий склад заспівав із хорів, щоб більше занурити слухача в атмосферу храмового співу. Решту концерту ансамбль проспівав у конвенціях концертного виконання, стоячи під іконостасом.

Текст: Олеся Найдюк, Тарас Шумейко

Возможно вам также понравится

Добавить комментарий

Ваш e-mail не будет опубликован. Обязательные поля помечены *