Осінь принесла в Прагу не лише холод і паморозь, а й ретельно спланований задум, що пов’язував жахливі вбивства, розкидані по старовинних костелах міста, із долею невдахи, на ім’я К. — тіні, вигнанця без роботи й майбутнього, але з пристрасною любов’ю до міста, яке повільно руйнувалося на його очах. Він жив у сутінках великої історії, що день за днем стирала стару Прагу і замінювала її порожніми й холодними будівлями. Страждання від безсилого споглядання цього занепаду точили його душу, доки на світло не вийшов загадковий лицар, який побачив у К. щось більше, ніж просто жалюгідного спостерігача. Нарешті настав час, коли таємниці, змінюючи свою подобу, повідають правду, яку століттями приховували величні костели, адже пробудився відкривач прихованих істин…
Хто вбивця, а хто жертва? Чи винен той, хто заплющив очі на злочини? І чи зможе К., головний герой роману «Сім костелів. Готичний роман з Праги», що незабаром вийде у видавництві «Лабораторія», знайти істину за завісами минулого, перш ніж його власне життя буде знищене? Відповіді заховані у стінах костелів, серед вузьких вулиць і місць, де зупинився час і ніхто сторонній не наважується зайти.
З поліції мене вигнали влітку минулого року, за декілька місяців до кривавих заворушень у костелі Святого Аполлінарія і лише за декілька днів до трагічної події на Нусельському мості, про яку я зараз розповім. Тоді загинула одна людина, за безпеку якої я був відповідальним, хоч і до сьогодні не можу собі уявити, як би я міг запобігти цій трагедії.
Розслідування тривало тижнями, кримінальна поліція вагалась: йдеться про вбивство чи про самогубство, і чи варто забирати справу в міста; згодом вони вирішили цю ситуацію по-своєму, пожертвувавши одним із власних людей. Цією людиною був я. Цікавість суспільства до літньої справи не була великою і цілком спала, коли одного сонячного ранку дзвін Аполлінарського костелу оголосив про кінець старих часів. Або ж кінець модерних часів? Можливо, вони закінчились уже того дня, коли маятник Часу, що гойдався над Прагою, вперше засумнівався у своєму русі; у день, коли померла інженерка Пендельманова.
Посеред липня мене викликав начальник кримінальної поліції. Я проходив службу як рядовий патрульний і не підпадав у його підпорядкування. Це була наша перша зустріч, і вона аж ніяк не була приємною. Коли я увійшов до його офісу в центральному будинку поліції Нового Міста, хтось вже там був. Перед великим письмовим столом з дубового дерева спиною до мене стояв високий чоловік. Я представився і став біля нього. Він на мене навіть не глянув і продовжував розмовляти з начальником. Я візуально був з ним знайомий, це був колега, який перейшов до кримінальної поліції тоді, коли я закінчував академію. У поліції він швидко почав працювати і вже відслужив п’ять років. Мабуть, саме тому дозволив собі стояти перед начальником у такій розслабленій позі. Якби ж я тільки знав, скільки дурниць буду змушений витерпіти від нього протягом наступних днів, я б, мабуть, одразу перепросив і звідти пішов.
У мене було незручне відчуття, немовби я перервав цих двох під час приватної розмови. Вони не були в захваті від мого приходу. Начальникові, якого я вперше бачив на такій короткій відстані, могло бути близько п’ятдесяти, він був середньої статури, практично лисий, з масивним, неприємно подзьобаним обличчям. Коли він звернув на мене увагу, то підняв брови і знизав плечима, сказавши, що буде найкраще, якщо ми прямо перейдемо до справи. На обличчі другого чоловіка я помітив посмішку.
— Моє ім’я ви, мабуть, знаєте, — розпочав начальник і витягнув з кишені піджака білу блискучу, мабуть, шовкову хустинку. — Але щоб уникнути будь-яких непорозумінь: я — полковник Олеярж, і я всім тут керую, що мене геть не так тішить, як ви собі, мабуть, думаєте. Сподіваюсь, що ви якнайшвидше станете моїм підлеглим. — Він замовк і повільно розгортав рукою хустинку. Потім намотав собі її на вказівний палець, поки мовчанка неприємно згущувалась, а чоловік, який стояв біля мене, не переставав посміхатись. — Мабуть, ви чули, що від нас були змушені піти четверо людей, попри те що шахрайство, яке вони здійснили згідно з рішенням слідчої комісії, ще не було цілковито доведеним, вони не можуть повернутись до роботи детективами, допоки не доведуть свою невинуватість у суді. — Олеярж задивився на палець, замотаний у шовкову хустинку, немовби очікуючи якогось знаку. Поки він продовжував говорити: — Ми отримали завдання, яке зазвичай отримують досвідчені криміналісти, але оскільки нас геть мало, через персональний відділ я знайшов собі вмілого працівника. Комп’ютер обрав вас, попри те що деякі командири про вас не надто хорошої думки. — Лівою рукою він підняв листок, який дотепер лежав на столі, а правою, з пальцем, загорнутим у хустинці, мені доброзичливо махнув. — Попри це я вирішив, що спробую. На моє прохання вас будь-якої миті звільнять. Ви будете працювати ось — з Юнеком. — Він показав на чоловіка, що стояв біля мене: — Познайомтесь, старший лейтенант Юнек очікує на підвищення, за бездоганне несення служби і порятунок життя дитини він отримав похвалу від найвищого поліційного директора. Такі кадри нам тут потрібні, ви можете в нього багато чого навчитись. — Ще до того, як він договорив останнє речення, йому з правого вуха почала текти чорна рідина, густа, як повидло. Я підскочив від переляку, але втримав язика за зубами. З кам’яним обличчям Олеярж зупинив цівку приготовленою хустинкою і прикрив нею вухо. Хвилинку почекав і потім заткнув його обмотаним вказівним пальцем. Я не розумів, що відбувається, і розгублено подивився на Юнека. Він дивився кудись поза голову начальника, поводився, ніби нічого не трапилось, і легенько похитувався на кінчиках своїх черевиків. Олеярж із головою, схиленою на правий бік, і з пальцем, устромленим у вухо, кивнув у моєму напрямку: — Ось пан вахмістр є нашим свіжим підсиленням, один з небагатьох людей у команді, який закінчив цивільний університет. І все ж, наскільки я знаю… — Він підняв на мене погляд із сумнівом і неочікуваним співчуттям. Я почувався жахливо. Він витягнув палець з вуха й оглянув його, скрутив брудну хустинку в кульку і кинув її до смітника. І одразу ж майже гнівно закричав: — І все ж, ви не закінчили університет! Ви хочете, щоб інші вас називали… Як він хоче, щоб його називали, пане старший лейтенанте? К.? Що за дурниця! Ви соромитесь свого імені, пане вахмістре? Щоправда, поліціянту воно справді не дуже підходить. Чи не думали ви його змінити? Але я вам нічого не нав’язую. При контакті з цивільними ви однаково ідентифікуєтесь за номером, тож це неважливо. У вас гуманітарна освіта, і в нас ви пройшли курс психології. Клієнтка, за яку ви будете відповідати, трохи нервова. До неї потрібен делікатний підхід. Ви, мабуть, не повірите, мені самому шкода, але нікого більш підходящого, ніж ви, у нас зараз немає. Ви нам потрібні, вахмістре, і сподіваюсь, що ви не підведете.
— У такому разі у вас неправильна інформація, — сказав я, пересилюючи сором і гнів. — Я вивчав історію, і, як ви вже знаєте, це не закінчилось успішно. Я не відчуваю себе достатньо кваліфікованим для будь-чого. З радістю повернуся до звичайної служби, патрулювання мені цілком підходить. Мені потрібно здобути безпосередній досвід.
Цим рішучим виступом, який здивував як мене самого, так і лейтенанта Юнека настільки, що він кинув на мене швидкий погляд, сповнений недовіри, я начальника не переконав.
— Та йдіть ви, — сказав він, — я не можу стерпіти фальшиву скромність. Ви знаєте, що б за таку можливість віддали інші? Я не знаю жодного патрульного, який з радістю б не проміняв поліційну форму на цивільний плащ. Чи ви не поважаєте завдання, яке я вам довіряю? Це відзнака для вас обох.
Я кивнув, не здатний і надалі заперечувати.
Він задоволено нас оглянув і почав диктувати накази. Однак посеред речення в нього застигло обличчя так, немовби його вкололо щось глибоко всередині, він висмикнув з кишені другу шовкову хустинку і притиснув її до вуха. Цього разу до лівого. Я вже знав, що буде далі, і мені вдалось навіть не кліпнути оком.
Сьогодні я кажу собі, що, якби мені тоді стало недобре, Олеярж міг би звільнити мене від виконання завдання. Але чи уникнув би я в такому разі того, що було мені приготоване? Навряд.
***
Мілош Урбан. «Сім костелів. Готичний роман з Праги», переклад Радомира Мокрика. К.: «Лабораторія», 2025, 336 ст.
