«Ігор Рябов – музикант, що має свій особистий погляд на музику, яку виконує, і професійно інтерпретує стилі різних епох і жанрів» — свідчить цитата з рецензії  Атанаса Куртєва, доктора мистецтвознавства, професора софіїської Національної музичнї академія імені Панчо Владігерова. Наразі — це девіз професійної  сторінки українського піаніста в соцмережах.

Ми спілкувалися з Ігорем, аби створити уяву про  умовний  портрет і реальне життя  українського  музиканта нової генерації. Його біографія непересічна — яскравий представник родинної династії київських музикантів, відомий український піаніст. Зараз, в свої 39років — педагог, лауреат Міжнародних конкурсів, кандидат мистецтвознавства, доктор філософії, доцент Національної музичної академії ім. П. Чайковського, викладач-методист КДМЛ ім. М. В. Лисенка , та Академії мистецтв імені Павла Чубинського, засновник інтернет-проєкту «Виконавська майстерність піаніста», і проєктів,які розкривають українську культуру в нових гранях, особливо для міжнародної спільноти.  Успішний артист і виконавець,  дуже  активний популяризатор української фортепіанної спадщини.Окрема увага – проєктам,  пов’язаним з допомогою нашим військовим.

Особисті погляди Ігоря Рябова – на музичну діяльність, педагогіку, сучасні комунікації та життєвий успіх  – подекуди ламають звичні стереотипи щодо академічного музиканта. Бо на практиці – їх дія має на меті доцільність і чіткий фокус на творчу особистість. Хто ж є ця «особистість» для Ігоря?  Мала дитина, підліток, юнак, колега, або ж – він сам. Обдаровані особистості – різні, але суть їх розвитку незмінна: закони «творчої навігації» завжди орієнтовані на точну відповідність ландшафту дороги. 

Ігорю, ким би Ви стали, якщо не музикантом? 

— Мріяв  стати водієм потягів – машиністом. Я живу поруч з вокзалом,  і завжди  приходжу туди з великим задоволенням – з дитинства любив вокзали і шалено подобалось споглядати за  потягами. В моєму  дитинстві була така розвага – мене спеціально водили дивитись на потяги, це мене дуже тонізувало. Я навіть їздив в кабіні машиніста потяга – мій дідусь, мамин тато домовився, щоб я поїхав і «кермував» потягом – і це було дуже цікаво! Отакі були дитячі очікування. 

Рух, стратегія дороги, незвідані можливості, керування своїми шляхами, іграшкові залізниці в подарунок – світовий хіт серед дитячих мрій?… Згодна з Вами, бо вокзали – то магічний вузол перетин, і точка вибору певних змін в житті, особливо сьогодні. А про що мріяли для Вас  батьки ? 

— Взагалі батьки бачили мене дипломатом. Мама уявляла в мені особу пов’язаною або з науковою, або з дипломатичною діяльністю. Я пам’ятаю, ще до школи ходив із великим задоволенням на курси іноземної  мови, в Університет Шевченка.  Разом з тим, любив тоді  і до цього часу люблю конструктори. Мої дитячі Лєго зберігаються в мене, лежать в якійсь коробці, але викинути чи віддати комусь не можу – бо дуже подобалось! Тоді це були перші лєго, які з’явилися в Україні –  яскраво пам’ятаю перший  магазин Лєго в Пасажі, я приходив туди як на екскурсію. 

Щодо стратегічного мислення майбутнього дипломата  – то цінні навички, але підозрюю – не єдині в дитинстві ?

— Також ще, грати любив – у футбол! Київський державний музичний ліцей імені Миколи Лисенка, тоді ще школа, «з футбольним уклоном» – так ми його називали. Величезну кількість часу я проводив на футбольному полі. Іноді замість того щоб йти на заняття – повертав на футбольне поле , що знаходилось за школою.  Ми вигравали наші імпровізовані  чемпіонати – 5й, 6.й, 9й класи. Це були найяскравіші ігри які залишились в моїй пам’яті. Я й до цього часу із задоволенням граю в футбол,  коли є така нагода! 

Цікаво, як Вас захопила  музика? Мабуть, спогад, що став тим самим дитячим осяянням ? 

— З музичних вражень  дитинства в пам’яті залишилося, як батько вивчав фінал сонати  Сі мінор      Ф. Шопена. Ця музика дуже припала мені до душі.

І після того вирішили стати піаністом? 

— Взагалі, свідоме рішення стати музикантом прийшло до мене не в дитинстві, а десь у 14 років.  До цього музика та я ніби йшли паралельно в моєму житті: я грав концерти, були навіть  невеликі гастролі, але самовизначення себе як «музиканта» з’явилося пізніше. Це було пов’язано з усвідомленням того, що я можу висловлювати свої думки та емоції через музику. Можна сказати, що на той момент мова музики стала для мене рідною. І з роками це ставало все очевиднішим. З досвідом до цього додалося й те, що я почав відчувати себе більш комфортно, спілкуючись зі сцени зі слухачами. Можу навіть сказати, що це один із ключових надихаючих факторів у моїй концертній діяльності.

Але крім насиченої концертної діяльності, поїздок, виступів, сольних проєктів, Ви маєте велику кількість учнів – від дітей-початківців  до студентів вишу. Для молодого чоловіка-музиканта і артиста з блискучими даними захоплення педагогікою виглядає як свідомий творчий вибір, доволі рідкісний для типової кар’єри виконавця. 

— Педагогіка для мене — це природне продовження набуття власної майстерності. Коли  ти щось знаєш, виникає потреба ділитися цими знаннями з тими, хто їх потребує. До того ж, це один із шляхів особистісного розвитку: коли ти передаєш свої знання, вони стають тобі самому зрозумілішими та більш структурованими.  Проте, коли маєш перед собою приклади високої педагогіки, які сформувалися та зберігалися в моїй родині, ставати на цей шлях значно легше.

Дійсно так, про вашу сімейну династію музикантів можна писати книги: дідусь — Ігор Михайлович Рябов — піаніст, педагог, Заслужений діяч мистецтв України, професор; бабуся — Орлова Ольга Григорівна — піаністка, педагог, кавалер ордену Княгині Ольги III ступеню; тато — Рябов Сергій Ігорович — піаніст, педагог, доцент Національної музичної академії України; мати — Сікалова Олена Вадимівна — піаністка, педагог, доцент Національної музичної академії України. Отже, давайте дослідимо фундамент – і спробуємо визначити «ключові творчі закони» Вашої  родині? Приміром, п’ять найцінніших постулатів щодо навчання музиці.

— Гаразд. Зауважте, я не зможу визначити  чітко – де буде чия ідея, бо один починав, і всі доповнювали. Всі музиканти в моїй родині – різні.  І дідусь, і бабуся, і тато з мамою – завжди  на різні речі звертали  увагу. Але постулати, які я вважаю ключовими, найціннішими, – вони завжди працювали у всіх! 

І серед них перший ?

— Це те що думка,  і взагалі – мислення про музику, – воно завжди першочергове, це стимул.  Все що ми робимо з музикою, як ми її опрацьовуємо, всі деталі, емоції  – це все похідне і підпорядковується першому і головному – розумінню про що ця музика.  

Другий момент ?

— Це, звісно, піаністичний апарат. Особливість школи в цілому. Це важливість того, що в нас в голові – першочергова ідея про музику , – вона потребує грамотного висловлення. Тобто, якщо в твоїй голові космічні, планетарні ідеї – але ти на можеш їх просто сказати , то ті ідеї залишаються без втілення. Тобто про них ніхто не дізнається. Так само і тут: які б творчі фантазії не були в людини, якщо вона не може їх висловити , через якісь  дефекти піаністичні,  технічні, то ці ідеї не мають ніякого сенсу. 

Третім найціннішим моментом – є ? 

— Бажання грати на сцені. Бажання творчого самовисловлення. Це є найважливішим стимулом до розвитку . Дідусь завжди казав так: « Для себе ми не граємо, для себе ми вже награлися. Ми завжди повинні грати для когось.»  Ось тоді це є стимулом для самовираження. Якщо людина не хоче донести цю музику до інших людей на високому рівні – так щоб люди зрозуміли, щось цінне  отримали – то в принципі , людині займатися цим мистецтвом дуже складно.   

Четверте? 

— Це те, що свої знання про музику треба довести до математичної точності. Звісно, це  не є постулат виключно нашої сімейної педагогики – це ідея Генріха Густавовича Нейгауза, що розуміння про музику мають бути дуже точними. Але це важливий елемент що виховувася, і як то кажуть «золотими буквами» міг бути виписаний в класі. 

І п’яте?  

—  Це пластичність піанізму. Не просто здатність технічного апарату грати правильно,  – це ще й про певну гнучкість і органічність . Твої сценічні жести – спосіб, в який ти втілюєш той чи інший технічний матеріал, – повинні бути природні, і в органіці  поєднані з музичною думкою.  Техніка не мусить бути відірваною  від змісту, навіть в зовнішньому сенсі цього слова. Бо тебе не тільки слухають – тебе ще й бачать! І це-таки дуже цікавий  елемент.

Як думаєте, це основи лише для тих, хто мріє бути професіоналом  у музиці? 

— Я не поділяю своїх учнів на тих, хто продовжив кар’єру в музиці (деякі з моїх випускників уже стали моїми колегами в закладах освіти), і тих, хто свідомо обрав інші професійні сфери, зрозумівши, що музика не принесе їм справжнього задоволення.  Якщо учень не може зрозуміти  – чи то йому ліньки займатися, чи то не цікаво , чи ще щось інше, – зорієнтую, щоб він все ж таки визначився для себе в цьому питання, і сварити ніколи не буду. В учбовому процесі я завжди підштовхну до тих рішень, які виходять з дій самого учня. Бо педагогіка – це для мене більше психологія  особистості, ніж мистецтво. Швидше, це комплекс виховання особистості та допомоги в самовизначенні маленької людини, яка ступила на шлях музики. Цей шлях досить складний і тернистий, і не всім він підходить. Тож, звісно, я не вбачаю своїм завданням лише набуття учнем професійних навичок та знань про музику. І не вважаю зрадою, коли учні кидають навчання, чи переходять до когось в інший клас – спокійно до цього ставлюся, і роблю свої висновки, бо розумію сенси і природу тих чи інших дій учня. 

Процес чи результат – яка ознака успіху більш показова для музиканта- початківця? Ви як педагог орієнтуєтесь на образ  «дитини-вундеркінда-Моцарта», що постійно концертує, чи на «гру вдовгу»? 

— Все навчання – це шлях. Це не результат. Кожен виступ – це шлях і робота на майбутній результат, особливо в школі. Є навіть вислів, що ніхто  не судить про викладача по тому, як його учні грають під час навчання – лише по тому як грають його учні через 15 років після випуску.  Не можна втрачати перспективу і очікувати високого результату вже зараз. Слід пам’ятати, що світогляд дитини не може повністю корегуватися з музичним світоглядом композитора!  Не треба «висиджувати твір» і доводити його до ідеального виконання. Коли виграшну п’єсу дитина грає  і повторює на багатьох концертах і конкурсах – вона консервує свої звички і припиняє розвиток. Важливо працювати над тим, щоб учень постійно  розвивав щось  інше, що дає нові навички. Розповісти на словах і показати на пальцях! Але  при цьому важливе викладацьке терпіння, і моя задача – аби учень сам весь час знаходився в процесі пошуку. Бо існує ефект пам’яті саме тих речей, які учень знайшов сам ,  замість безкінечних  тлумачень викладача. 

І як юному музиканту під час навчання визначитись зі своїм  майбутнім  – він стане професіоналом,  чи любителем музики? Яку пораду б Ви дали? 

— Моє глибоке переконання – якщо людина не може не творити, саме така людина мусить залишатися в творчості .  Я знаю, що надзвичайно складно – займатися і добиватися певних результатів. Я знаю, що сили є ставати музикантом тільки у людини, в якої є залізна сила волі, або таке яскраве бажання самовиражатися в мистецтві, яке не можна перебити  – нічим і ніяк! І такі люди мають бути в музиці. І в творчості в цілому.  Всі інші,  які мають обставини, що збивають їх зі шляху – напевне,  і не мають йти цим шляхом. 

Мотивація учнів,  що обирають зараз, в часи війни, музику як професію свого життя – чим вона визначається?    

— На мою думку, музикант – це не професія, а покликання. Тому важко сказати, що війна могла змінити щось у сфері самовизначення  особистості. Адже це завжди дуже складне питання для кожної людини: «Що вона готова віддати для служіння мистецтву?» А це «служіння» забирає багато сил – як фізичних, так і емоційних,  і накладає певні обмеження й обов’язки. Психологічні умови, безумовно, змінилися для всіх людей в Україні.  Це впливає на настрій і пріоритети. Багато талановитих дітей (або їхні батьки) обрали більш спокійну атмосферу за кордоном, хтось через обставини був змушений припинити навчання.  Тому витримати такі навантаження можуть далеко не всі.  Це не теорія, а життєва практика:  на шлях митця повинні ставати лише ті, хто просто не може цього не робити. Іншими словами – головною мотивацією  до занять мистецтвом є невпинна жага до самовираження через мистецтво, але така мотивація  є надзвичайно рідкісною. 

З фундаментальними речами все цілком ясно. Давайте розберемося  із сучасними реаліями життя музиканта – наприклад,  проєкти-онлайн:  з цікавістю дивилася Ваш Мінікурс “Аспекти виховання піаніста”, численні лекції- концерти, співпрацю з філармоніями, галузеві фахові заходи, тощо.

— Форми роботи, такі як дистанційне навчання, ми опанували ще під час пандемії COVID-19, коли доступ до великої аудиторії  автоматично призвів до появи серії проєктів на онлайн-платформах (Instagram, YouTube, Zoom, Google Meet тощо). Моя діяльність масштабувалася , збільшилася кількість лекцій для викладачів, онлайн-концертів та просвітницьких лекцій. Я вже зазначав, що потреба ділитися своїми знаннями є природним продовженням удосконалення власної майстерності, втім, нові форми не здатні повністю змінити стандарти педагогіки.  До того ж, я вважаю, що цей аспект навчання – онлайн – не пішов на користь творчому зростанню учнів-музикантів.  Але дуже радий, якщо мої ідеї та знання можуть комусь допомогти. Здатність формувати власні мистецькі смаки, самостійно виражати досвід , почуття за допомогою мистецтва – от цей розвиток не можна зупиняти, за будь-яких умов. 

Соцмережі, медіа – впливають на пріоритети слухацької аудиторії та  вимоги до артистів, на формування професійної кар’єри? 

— Інформаційні потоки зараз настільки швидкі, що саме вони і є рушійною силою. Це площадки, де ти демонструєш свої досягнення – самопрезентація і певною мірою реклама. Прямі ефіри я використовую як «обігрування»:  ділюсь із слухачами елементами моїх нових програм, отримую реакцію, і перевіряю себе. Це дуже корисний елемент, який певною мірою замінює опробацію нових програм  на публіці. Але першочергово – це платформа де ти розміщуєш інформацію, ділишся своєю творчістю, поширюєш свої заходи, на яких хочеш бачити людей – щоб з тобою познайомились, про тебе знали. Ти можеш впливати на думки людей – формувати контент, і потім формувати смаки. Аудиторія, яку ти напрацював через семінари, концерти, і всі інші персональні заходи  – приходить потім  до тебе за інформацією вже цілеспрямовано.  Ми завжди ділимося частиною себе – звісно, коли отримуєш позитивний зворотний зв’язок від слухачів, це надихає і надає впевненості в тому, що твоя діяльність потрібна.  Моїм учням, які вже мають  достатньо музичного матеріалу – завжди рекомендую це робити. Різні організатори концертів, фонди що займаються мистецтвом, обов’язково дивляться соціальні  мережі артистів. Фейсбук, Інстаграм, персональні  сайти – це ті речі, які сьогодні мають бути в кар’єрі музиканта. Хоч це не дуже легко і може не дуже цікаво ( мені теж! ) але це той  «сучасний кейс» який має працювати на вас обов’язково. 

Отже, перший крок вдалого авторського проєкту – це …? 

— Почну з вибору композиторів.  Особливе ставлення у мене до Баха.  Композитор, який найбільше зі мною, напевне, резонує,  можу його музику слухати й грати скільки завгодно. Серед інших композиторів  – є твори які мені надзвичайно подобаються, які хочу грати і виконувати. Але є ті, що не входять в мій репертуар. І це можуть бути популярні чи видатні твори мистецтва.  До прикладу, Фантазія до мажор тв. 15 Ф. Шуберта у моєму виконанні  поки не прозвучить. Хоча транскрипцію цієї Фантазії для фортепіано з оркестром Ліста – я з глибоким задоволенням граю.

І чому так? 

— Тому що не відчуваю його. Для мене в пріоритеті завжди  – конкретний твір і те, як він резонує моєму стану. Першочергово  для вибору – саме це, а не конкретний композитор.  Повна суголосність між виконавцем  та його репертуаром стає величезним підґрунтям для подальшого успішного виступу.

Ігорю, а що для Вас є успіх і безумовні досягнення  в житті і музиці? 

— Мені здається, що єдиним, більш-менш об’єктивним критерієм успішної діяльності є потреба цільової аудиторії в твоїй діяльності. Тобто, для артиста/лектора – це присутність аудиторії у залі, для викладача – це черга з учнів у клас. Інші критерії теж існують, але на мій погляд, більш суб’єктивні, та скоріш є додатковими ознаками успішності.  На практиці склалося так, що коли реалізується один творчий задум, одразу в голові виникає новий, тож не вдається ґрунтовно відрефлексувати минулі здобутки. Втім, є програми, які для мене мають дійсно знаковий характер – виконання усіх 32 сонат Людвіга ван Бетховена, монографічні та циклічні програми з творів українських композиторів –  Віктора Косенка, Василя Барвінського, Левка Ревуцького, тощо. А також монографічні програми з творів Ф. Шопена, Ф. Ліста та Едварда Гріга.

А в житті, мені здається, найважливішим досягненням є мої особистісні зв’язки з родиною, близькими друзями, учнями та людьми, які надихають мене. Щодо творчості, я б хотів думати, що досягнення ще попереду – адже творчість живе, поки ти її створюєш. 

3 березня — сольний  концерт Ігоря Рябова у Великій залі НМАУ з творів Л. Ревуцького та В. Косенка, вул. Городецького, 1-3

Анна Архипова