Цього року з назви Міжнародного поетичного фестивалю Meridian Czernowitz зникло святкове слово «фестиваль». Наразі це — Міжнародні поетичні читання, але місце й час проведення залишаються незмінними: Чернівці, початок вересня. — Розповідає Олександра Гольдіна.
Meridian випадає на перші холодні дні. Центр міста заповнюється людьми в чорних плащах, класичні тренчах, светрах з високим горлом і мартенсах. А також — у спортивних куртках та кросівках.
Помічаю багато торбинок із надписами, декілька встигаю прочитати. На одній — “The future is female”. На іншій – цитата з маршу українських націоналістів: «Бо плач не дав свободи ще нікому, а хто борець — той здобуває світ».
Перший захід, який я відвідую, – Молодіжна сцена, де беруть участь четверо поетів і поеток: Матвій Дарійчук, Ян Гуцул, Олег Осташек, Юлія Яськова; модерує Микита Москалюк. Через дощ подію було перенесено з вуличної сцени до приміщення; збирається майже повна зала глядачів. Серед них – і підлітки, і люди старшого віку.
Темі віршів, стилі, манера читання дуже різняться, — і я вкотре переконуюся, наскільки чернівецькі молоді поети круті.
…Cубота, день другий. Знову по-осінньому вдягнені люди з книжками в руках. На вулиці Кобилянської облаштовано стенд із благодійним розпродажем на допомогу ЗСУ: чимало книг українською та польською, декілька англійською. Я обираю собі книжку спонтанно, заінтригована похмурою обкладинкою та першим реченням: This is the story of what a Woman’s patience can endure, and what a Man’s resolution can achieve. (“Це оповідь про те, що може витерпіти жінка й чого може добитися чоловік”). Виявляється, це класичний детективний роман The Woman in White («Жінка в білому») Вілкі Коллінза.
Із новою книжкою прямую на захід за участі режисерки й письменниці Ірини Цілик, модераторка – Ірина Славінська: «Діалоги про війну та поетичні читання».
Розмова торкається документалістики та зйомки кіно під час війни. Згадуються фільми Ірини Цілик: новий, «Я і Фелікс», і славетний «Земля блакитна, ніби апельсин».
Режисерка порівнює свій особистий досвід минулих вісьмох років із тим, що відчула після вторгнення. Слухаючи, не можу стримати сльози. Цілик щиро й просто висловлює те, що відчула і я після повномасштабного вторгнення, та не могла сформулювати – і ось це розуміння її слів зачіпає, як ніщо інше.
«Ми багато відкладали на «після війни». А війна не завершується».
«Я переважно мовчу. Я всі ці місяці не знаю, які нові слова могли би пояснити те, що з нами відбувається. Ми ж, зрештою, так багато говорили і говоримо всі ці роки – скільки було цих круглих столів, цих дискусій, сліпих спроб намацати спосіб, як відрефлексувати… Але мені здається, що останні пів року вивели все це на абсолютно інший рівень».
Опісля розпочинаються поетичні читання. Вірші Ірини Цілик до болю щемкі – так само, як її фільми.
в’єтнамки і берці. Люди у в’єтнамках vs люди в берцях. Хоча ні, нема ніякого версусу. Нема суперечності. Люди у в’єтнамках чекають на людей у берцях, відмірюють кожен крок, кожен день – триста шістдесят п’ять, триста шістдесят чотири...
Увечері – поетичні читання Юрія Іздрика. Схоже, цьогоріч він найпопулярніший серед учасників: збирається повна зала, сидячі місця швидко закінчуються. Втім, автор більше говорить, аніж читає поезії.
– Всі ми зроблені з гімна і палок, жизнь гавно, всі помрем. Це все, що я хотів вам сьогодні сказати, – завершує монолог Іздрик, і авдиторія вибухає оплесками.
Окрім філософських оповідей про своє життя та ставлення до людей (“без матюків не розкажеться все, що я про вас думаю”), Іздрик також зачитав деякі зі своїх віршів, зокрема – найвідоміші.
Інший людина сама нічого не може людині завжди потрібен інший на кого можна себе помножити для кого варто писати вірші з ким можна разом долати відчай чи радість ділити не ризикуючи хто може в будь-яку мить засвідчити що ти – реальний що ти – існуєш
Настає останній день читань. Тепер дорогою до локацій я впізнаю чи не половину облич: присутні на минулих заходах фотографи, журналісти, поети… Вони курять, сміються, заглядають в книжки. Кілька разів я обмінююся посмішками з незнайомцями і незнайомками. Усвідомлюю, як сумуватиму за цією атмосферою.
Відвідую поетичні читання двох ізраїльських поетів, Шахара-Маріо Мордехая та Ерана Целґова, із модерацією та перекладом Юлії Любки. Вірші обидвох – здебільшого лаконічні верлібри. Багато з них торкаються теми війни; досвід поетів перетинається з нашим. Кожен з них висловлює свою повагу до України, а один із віршів Шахара-Маріо Мордехая присвячений Марії Примаченко.
Останній захід, який я відвідую, – «Діалоги про війну: Андрій Любка», модераторка — Ірина Славінська. Погода встигла поліпшитися, тож відбувається він на вуличній сцені.
Андрій Любка розповідає про свої поїздки на схід, до Краматорська, куди він відвозить автівки для армії. «Ти бачиш, як змінюється ландшафт (…), як змінюється архітектура. (…) Ти відчуваєш, наскільки величезна в нас країна. (…) Є відчуття кайфу і гордості, тому що це наша країна. І вона різна.»
Вже покидаючи вуличну сцену, я чую віддалені оплески. Озираюся й бачу групу молодих людей, які в колі сидять просто на бруківці біля Целанівського центру і, схоже, по черзі зачитують вірші Катерини Калитко. А згодом до них приєднується сама поетка.
«У кожного є історія, пов’язана з війною», — сказав Андрій Любка, і це добре підсумовує відчуття від цьогорічного Meridian Czernowitz. Тепер така історія є в усіх. Кожного, хто розповідає її зі сцени. Кожного, хто слухає із зали.
Текст: Саша Гольдіна
