Разом

Цілик_Чех

Так, це — розмова, яка відбулася на Meridian Czernowitz. Але вона ж… разом. Зараз побачите. «Разом» — це цикл статей Kyiv Daily. Герої й героїні цієї рубрики не підписували одне з одним трудових угод, їх мало цікавить корпоративна етика і комерційна вигода — їх об’єднує інше. Нова історія присвячена подружжю митців, наразі герої — режисерка Ірина Цілик та письменник Артем Чех.

Коли і як ви познайомилися?

Ірина: П’ятнадцять з половиною років тому Чех написав мені листа. За рік до цього він бачив мене на одному літературному фестивалі, але не наважився підійти і познайомитися. Йому знадобився рік, щоб наважитися. Він мені написав доволі нахабного веселого листа: «Іро, вітаю! Давно захоплююся вашою творчістю і вами зокрема». Чомусь всередині йокнуло, і я йому відповіла. Почали листуватися. І те, як він писав… якось мене це на гачок зачепило.

Артем: Зрештою я запропонував їй поїхати до Львова, щоб познайомитися. Вперше ми зустрілися на вокзалі. Сіли на потяг. Приїхали до Львова і провели цілий день разом. Звідтоді ми разом.

Іро, спочатку це були вірші, не кіно?

Ірина: Так. 

Іра писала вірші. А ви?

Артем: Я теж писав вірші, але погані, чого не скажеш про неї.

Тобто ви — книжкові люди. На яких книжках росли ви, Ірино, а на яких ви, Артеме?

Ірина: Я переважно росла на класичній російській літературі, зокрема літературі «срібної доби». Тобто в 15-16 років я була фанаткою Цвєтаєвої. Я прочитала все, що змогла, вздовж і впоперек. Але водночас, у підлітковому віці, я відкрила для себе існування сучасної української поезії, тому що мені трапилися вірші Сергія Жадана і Галини Крук, потім інших поетів. Мені ніби прочинилися двері в якийсь паралельний вимір, про який я нічого не знала. Те, що ми вчили в школі, це було щось одне, а те, що писали сучасні поети, це була абсолютно інша література, яка мене вразила. І з’явилась якась така дитяча нахабна амбіція: «Я теж так хочу». Я почала пробувати писати українською. Бо загалом я виросла в російськомовній родині й говорила російською до моменту, поки не вирішила перейти на українську остаточно.

Артем: У мене майже ідентична ситуація: мама викладачка російської мови та літератури. Відповідно, вдома я мав бібліотеку, наповнену переважно класичною російською літературою. Власне, я з цього й починав. Уже пізніше з’явилася проза ХХ сторіччя, до якої я дійшов якимось чином: починаючи від Буніна і закінчуючи Довлатовим і Сашою Соколовим. Це те, до чого я мав доступ, але не мав жодного поняття про сучасну літературу України. Коли мені було 17-18, можливо 20 років, я почав знайомитися з українською літературою. І зрозумів, що вона настільки цікава, що я теж так хочу. Відтоді я пишу і розмовляю українською.

Цілик_Чех

15 років тому ще не було війни в Україні, не було Майдану. Ви ще не знімали кіно?

Ірина: Тоді я якраз закінчила кінофакультет і отримала спеціальність «Режисер телебачення», але ніколи на телебаченні не працювала, тому що спочатку мене понесло в рекламу, а потім, коли почалося кіно в Україні, я вже знала, що хочу знімати кіно. Але коли я закінчувала навчання (2004 – 2005) то був період стагнації, такого певного летаргійного сну в українській кіноіндустрії, що не було шансів десь отримувати практику. Тому спочатку я повчилася трохи професії в рекламі, а коли кіно потроху почало з’являтися, я вже була тут як тут і чекала на якийсь шанс.

Коли Ірина працювали з «Блакитною землею», що робили ви, Артеме?

Артем: Я повернувся з війни і почав писати останню книжку «Хто ти такий?». А ще –  працювати художником в моделмейкінг департаменті: ми там створюємо різний специфічний реквізит для кіно і реклами. 

Артем, я слухала ваше інтерв’ю Померанцеву про те, як ви пішли воювати. Була необхідність довести щось Ірині?

Артем: Зокрема. Насправді там було все: і борг як патріота України, і необхідність моя як чоловіка йти захищати свою країну. Знову ж таки, у мене є дружина, і я не міг відсиджуватися вдома. Тобто було багато чинників, які об’єдналися в це бажання.

Чи обговорювали ви разом «Я і Фелікс» і «Хто ти такий?»?

Ірина: Насправді, це була моя ідея екранізувати цей роман. Усе сталося доволі швидко. Коли я повернулася з «Санденсу», відчула, що перебуваю в якомусь новому статусі. Мені сильно пощастило з цією нагородою, вона сильно змінила моє професійне життя. Я стала відразу потрібною, зокрема топовим українським продюсерам. Тобто прочинилися якісь нові двері. І один з найкращих українських продюсерів Володимир Яценко сказав: «Іра, давай разом робити кіно. Але в нас дуже мало часу до наступних пітчингів. Який сценарій ми могли би подати зараз?». Я подумала про цей матеріал, бо він мені здався кінематографічним, ще коли Чех писав роман.

Тобто сценарій в основному писала я, Чех підключився вже потім, екранізувати цю книжку — була моя ідея. Але, великою мірою, цей фільм я роблю передовсім про себе. Як би це дивно не звучало, але ми все робимо про пошуки свого Я, зокрема в період підліткового становлення. Ми з Чехом навіть жартуємо: що завдяки цьому фільму з’явилася можливість погратися і створити певний простір, в якому зустрілися ми, підлітки, хоча ми ще не були знайомі в той час. Насправді дуже схожими є травми і відповідні тригери, світлі спогади, тому що 90-ті для мене суміш таких контрастних досвідів. З одного боку, ми всі були травмовані бідністю і тим, що наші батьки зривалися на дітях, бо вони самі не знали, як їм втриматися в ті часи. З другого боку, то був час юності, дитинства. В мене є дуже багато кольорових снів про цей час.

Артеме, «Хто ти такий?» — це питання внутрішнє? До вас?

Артем: У першу чергу.

І це майже спін-оф ваших книжок?

Артем: Можливо. Деякою мірою це до другої книжки «Район «Д»».

Цілик_Чех

Це насправді цікаво — внутрішня міфологема Чеха.

Артем: Я не заглиблювався в це питання. Хоч питання «Хто ти такий?» у книжці промовляє Фелікс, але передусім це — питання головного героя, хлопчика Тимофія. Він ставить сам собі це питання: «Хто ти такий для Фелікса?». І власне Феліксу: «А хто ти такий для мене, для нас?». Тому що його сімейність, або рідність, ніяк не пов’язана з ним. Це дуже важливі питання для цього хлопчика, який мав фактично бабусю, маму, але не мав такого батька, який був би поруч. Тобто він був фактично, але деінде, і його ніколи не було вдома.

Ірино, було важко, коли чоловік був на війні?

Ірина: Зима 2013-2014 років перевернула все з ніг на голову. Вже сім з половиною років є відчуття певної сюрреальності всього, що з нами відбувається. Все розділилося на до і після, і того, що було до, вже ніколи не буде, тому що ці досвіди змінили нас дуже сильно. Ми пройшли різні стадії: від якоїсь патетики, романтизації того, що відбувалося на початку, до вигорання тобто це безкінечні гойдалки. Але коли Чех пішов на війну, то важко було усвідомити, що я, жінка XXI століття, чекаю мого чоловіка, що, як в часи Першої світової, сидить в окопах, землянках, тим часом як я продовжую їздити на фестивалі, жити нібито звичним (хоча насправді зовсім іншим) життям. І наш син тоді ріс, формувався, у нього виникали нові й нові питання. Зараз у нього, до речі, інший період: складається враження, що він викреслив спогади про Майдан, початок війни; це якесь внутрішнє заперечення, він ніби нічого не пам’ятає і не хоче про це говорити. Я думаю, що це травма, хоча мені знадобився час на те, щоб це усвідомити.

Про це все ще доведеться з ним проговорити.

Ірина: Тут ще такий момент: невідомо, як ця війна завершиться для нас всіх, між тим як уже зараз всі страшенно висушені, пройшовши через різні випробування. Але, мабуть, будуть якісь нові й нові витки, і нас знову кидатиме з жару у холод. Я не знаю, що буде завтра. Ми живемо у світі, де щось говорити про наше завтра немає ніякого сенсу. Навіть пандемія останніх років показала нам всім, що ми є дуже незахищеними. 

Але в західних дітей є казка, у наших — інший вимір. Рима Тимофій і Фелікс — це справжній конструкт. Як це вам вдалося?

Артем: Не знаю. Але знаю точно, що я не був готовий до цієї книжки, поки не потрапив на війну. Хоча я ще в 15 років задумав написати книжку про Фелікса, тому що така людина була поруч зі мною. Я в принципі не розумів його. Це була незвична людина: людина, що пройшла упродовж восьми років Афганістан.

Тобто — афганець?

Артем: Він був не тільки афганцем, а й солдатом ГРУ. А це контррозвідка, постійні відрядження в гарячі точки в радянську добу, постійні виклики в Москву. Тобто це була дуже серйозна людина, яка відповідально ставилася до своїх професійних обов’язків. Він завжди говорив: «Як дивно, що мене взагалі не спалили в крематорії». І тут раптом ця дивна поламана людина потрапляє в спокійну родину, де є хлопчик, мама якого любить поезію, бабуся працює на макаронній фабриці, а тато – стабільно відсутній. Звичайна родина. І тут – афганець з жорстким ПТСР…

А хлопчик читає хороші книжки.

Артем: Хлопчик читає хороші книжки, а поруч – реальна людина, схожа на дуже дивного персонажа. І хлопчик не бачить таких чоловіків поруч зі своїми однолітками, Фелікс – інший, ні на кого не схожий. Коли мені виповнилося 15-16, я зрозумів, що це якоюсь мірою для мене унікальна історія. Але я не міг зрозуміти тоді його травм, що Фелікс відчуває для мене це була забавка, це було смішно. Здоровий мужик, в тельняшці, що пройшов війну, плаче. Це дивно. Вже пізніше я зрозумів, чому він плакав. Я не мав такого страшного досвіду, як він, але я бачив тих людей, які його мали, поруч з собою упродовж довгого періоду часу. Я відслужив 14 місяців. Поруч зі мною служили хлопці, які пройшли перші місяці війни, де була дійсно справжня війна. М’ясорубка. Я бачив, що з ними відбувається після першої чарки. І я нарешті зміг відчути Фелікса, а ще зрозумів, як писати і про що писати.

Цілик_Чех

А ви обговорювали разом книжку (деякі епізоди)?

Артем: Щось я розповідав під час написання.

Ірина: Я всі ці історії знаю 15 років, і сім’я Чеха, його родинні історії – це вже моя сім’я також. Для мене цей фільм не тільки про Фелікса, а й загалом про можливість пробачити тих наших дорослих, які нас травмували (але вони робили це часто не зі зла). Тобто ми самі тепер дорослі та зовсім по-іншому все це бачимо. Тепер я мама, і вічно себе з’їдаю за те, що щось роблю неправильно. Для мене вся ця історія – книжка, а потім фільм – вийшла багатошаровою: вона про розгублених і надломлених дорослих, з якими наші діти ростуть поруч, і найперше – про ветеранів. Маленький Чех ненавидів усе, пов’язане зі світом військових, тому що достатньо надивився, і ніколи не міг би подумати, що сам може бути військовою людиною.

Пам’ятаєте головне гасло Другої світової — «Ніколи знову»? І де воно? Вірші фронтових поетів Першої світової війни зараз дуже по-сучасному звучать. Не хотілося ніколи їх використовувати там, в романі?

Артем: Певно, ні. Війна в цьому романі присутня швидше як постфактум (тобто та війна, яку людина принесла з собою додому довгим, неприємним шлейфом). А самої немає. І, власне, то трохи різні війни: бувають визвольні війни, а бувають такі, як загарбницька в Афганістані. Воїни-інтернаціоналісти, які поїхали будувати школи, ну да.

Ірина: Це зовсім різні травми. Одна справа, коли ти на своїй землі відстоюєш своє, і зовсім інша коли ти приходиш до когось, в чийсь дім, і фактично воюєш невідомо за що. Навіщо тобі це потрібно? Мені здається, що тоді афганці були цілим поколінням зламаних внутрішньо людей. 

Артем: Так, Фелікс говорив колись фразу «Нам нечем гордиться», і це зрозуміло.

І це відрізняє новий досвід, так?

Ірина: Глобально так, але всі ці нові ветерани, всі ті, хто нас оточують, це люди, яким себе також дуже важко знайти в мирному житті. І часто вони почуваються непотрібними, загубленими і недостатньо оціненими. Та мотивація, що їх (особливо добровольців) туди вела, в багатьох із них перегоріла. Мені чомусь важко сформулювати це так, як потрібно. Можливо, я сама ще шукаю відповіді на деякі питання.

А коли буде прем’єра?

Ірина: Я ще точно не знаю, тому не готова анонсувати. Зараз ми завершуємо постпродакшен, якісь фінальні штрихи, і шукаємо фестиваль для світової прем’єри. Все основне (фестивальна історія, прокатна) буде наступного року.

Книжку презентували. І вона потрапить до книгарень?

Ірина: Так.

І будуть відбуватися якісь зустрічі в Києві, інших місцях?

Артем: Це зараз, на щастя, планується.

Не про творчі плани, а про наступну працю. Обговорюєте? Ви ж не стоїте на місці?

Ірина: Мені хочеться знову писати і прозу, і сценарії. І документальне кіно я хотіла би знімати  є певні ідеї. Конкретно ще не готова нічого анонсувати, але є над чим працювати.

Артем: Я відійшов абсолютно від цієї психологічно-соціальної тематики і зараз пишу історично-пригодницький роман про Америку періоду громадянської війни. Головним героєм є українець.

Ого! Як він там опинився?

Артем: Він пішов у солдати, щоб позбутися кріпацтва. Пішов на Кримську війну потрапив у полон, на британський корабель «Вікторія», поплавав з ними. А потім випадково вони заїхали в Балтимор. Йому дуже сподобалась Америка, і він там залишився.

Це ж треба багато-багато читати?

Артем: Ні, це все передісторія, яка веде до основної канви і взагалі до основного сюжету. А далі вже він воює на боці Півночі.

Ірина: Малося на увазі читати, щоб дослідити.

Артем: Так, дуже багато роботи в архівах, з картами.

Чи буде якийсь бета-рідер?

Артем: Так, я планую, щоб мої книжки прочитали українські американці й фахово зі свого боку подивилися. Слава богу, що є доступ до Бібліотеки Конгресу США онлайн.

Дика ідея вашої родини на найближчі десять років?

Артем: Проїхати від східного до західного узбережжя США.

Ірина: Я насправді перестала мріяти і щось планувати, тому що потім буває боляче, коли все розсипається як картковий будиночок. З іншого боку, це навчило мене значно більше цінувати те, що зі мною відбувається зараз. Я дуже полюбила своє тут і тепер. Хоча мріяти варто, тому що деякі мрії потім здійснюються один в один, і навіть цікаво озиратися назад і аналізувати. Так чи так, я хочу робити те, що я люблю, поруч з тими, кого я люблю. Насправді я виросла, і почуваюся достатньо вільною, щоб жити саме так. В останні роки я собі дозволила робити тільки те, що я люблю. А моя сім’я те, що мене справді тримає на плаву.

Підтримайте нас, якщо вважаєте, що робота Дейли важлива для вас

Возможно вам также понравится

Залишити відповідь

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься.