У Національній філармонії України новий виконуючий обов’язки генерального директора. Дмитра Остапенка, народного артиста України, який керував установою впродовж 26 років, змінив на посаді Михайло Швед, культурний діяч, менеджер, мистецтвознавець, композитор. Призначення відбулося наприкінці грудня минулого року. Про творчі плани й подальший розвиток філармонії говоримо з її новим очільником.
До цього призначення майже чотири роки ви працювали заступником директора-художнього керівника Львівської національної опери. Який важливий досвід винесли для себе на цій роботі і що можливо адаптувати на новій посаді?
Львівський оперний театр – це театр із чіткою програмою під назвою «Український прорив», із якою її генеральний директор Василь Вовкун переміг на конкурсі. Це приклад інституції, яка декларує певну програму (цілі, мету, завдання) і дотримується її. Це дуже важливо. Специфіка цієї програми полягала в тому, щоби розвивати якомога більше сучасної української і балетної творчості. Паралельно – розширювати репертуарну палітру самого театру, зокрема, долучати рідко виконувані твори як класики ХХ століття, так і заглиблюватися у класицизм, бароко тощо. Наприклад, ми поставили Бортнянського, тобто по суті показали першу сценічну версію його опери «Сокіл». Також у Львівській опері почули Вагнера, який востаннє йшов на цій сцені років тридцять тому. Режисером-постановником «Лоенгріна» був німець Міхаель Штурм, сценографом – австрієць Матіас Енгельман, диригентом – українець Мирон Юсипович. Ми спеціально запросили постановників з різних країн, щоб «на виході» отримати нетривіальний продукт, адже кожен митець приходить зі своїм артистичним досвідом, бекграундом, своєю візією, школою, культурою. Це збагачує постановку.
Також і постановки сучасних українських опер («Лис Микита» Івана Небесного, «Страшна помста» Євгена Станковича) ми намагалися робити інтернаціональними. Безумовно, такий підхід із міжнародною творчою колаборацією дає можливість розвивати сам жанр.
Паралельно у Львівській опері запрацювала Дзеркальна зала як концертний майданчик для камерної музики. Чимало програм вдалося реалізувати у співпраці зі швейцарськими, польськими музикантами.
Дуже важливий напрям у роботі театру – вихід на європейські стрімінгові платформи. Уперше український продукт, опера-балет «Коли цвіте папороть» Станковича, було на пів року взято в ротацію на стрімінгову платформу Opera Vision. Твір транслювався мовою оригіналу з англійськими субтитрами, отримав тисячі переглядів та масу схвальних коментарів.
Цей досвід можна і потрібно використовувати. Хоча, звичайно, специфіка роботи у Національній філармонії України є дещо іншою. Основна мета – зробити філармонію потужним центром української музики. Йдеться не лише про розширення репертуару за рахунок нових творів українських композиторів та їхньої промоції в Україні й закордоном, але й про розвиток українського виконавського мистецтва, підтримки своїх найкращих солістів.
Філармонія – установа із великим і різноманітним складом штатних колективів і солістів. Якщо в оперному театрі цей штат спільно працює на створення одного продукту, на одну постановку чи прем’єру, то тут кожна творча одиниця робить своє, свою окрему програму. Тобто тут дуже на високому рівні повинна бути самоорганізація. Як це стимулювати й підтримувати?
Важливо створити передусім нормальне конкурентоздатне артистичне середовище. Артисти повинні отримати можливість для максимального саморозвитку. Звичайно, задовільнити всі бажання й пропозиції неможливо. Але бажання творити повинно підтримуватися. Тільки тоді можемо претендувати на новий цікавий творчий результат. Коли це буде, тоді зможемо підключати маркетинг, розширювати аудиторію, зокрема за рахунок нових концертних майданчиків та гастрольної діяльності.
Яким чином у сьогоднішніх умовах можна компенсувати повну чи часткову відсутність зарубіжних гастролерів на українській сцені?
Компенсувати, безумовно, важко. Коли відсутня широка гастрольна діяльність іноземних виконавців, це трохи герметизує наш музичний простір. Зрозуміло, ці позиції займають наші виконавці. З одного боку, це дає їм більше можливостей для самореалізації, але з другого – глядач усе ж таки потребує цього руху, цього гастрольного дихання. На цю весну є декілька пропозицій щодо приїзду окремих виконавців, їхнього виступу у Національній філармонії. Не буду зараз називати імена, бо рішення ще остаточно не прийнято. Але робота ведеться. Є метод співпраці з іноземними виконавцями, що базується на попередньому багаторічному досвіді спільних проєктів. Таких виконавців можна назвати друзями інституції, або друзями України. Вони зазвичай швидше й охочіше відгукуються на пропозицію приїхати й підтримати нас у складній ситуації, аніж ті артисти, які в Україні ніколи не були. Як приклад – знову ж таки із досвіду роботи у Львівській опері – Андрес Вайріс та Анна Шеттль, які брали участь у постановці Бортнянського. Коли ми їх запросили також до постановки «Страшної помсти» Станковича, вони не відмовились, попри те, що почалася війна. Відтак Андреас і Анна приїхали до Львова, понад місяць тут жили, ховалися разом зі всіма артистами у бомбосховищі під час повітряних тривог. Звісно, цей досвід залишиться з ними на все життя, така собі пригода. Але вони своєю участю підтримали українців, розуміючи, що для нас це дуже важливо.
Так само діяти можна й філармонії, запрошувати тих виконавців, з якими вже була успішна співпраця раніше.
Щодо репертуарної політики філармонії. Що, на вашу думку, потрібно (чи не потрібно) змінювати, і що тут повинно бути пріоритетом?
Ми зараз бачимо, що є певна опора на романтику, трохи на музику ХХ століття, менше – на сучасну українську музику, і зовсім мало бачимо, наприклад, барокового мистецтва, зокрема, в історично поінформованій манері. Цього повинно бути більше. Якщо говорити про пріоритети, то я за те, щоби все давати збалансовано у розумних межах з розумним маркетинговим підходом. Але акценти на українській музиці усе ж повинні бути, особливо у наш час. Якщо подивитися на тенденцію кількох останніх років, то дійсно, у програмах філармонічних концертів з’явилося більше української музики, симфонічної й камерної. Раніше це було явище практично виняткове. Зараз же ми можемо побачити у програмах симфонічні твори Родіна, Пілютикова, Станковича, Сильвестрова, Алмаші, інших авторів.
Безумовно, є колективи народного спрямування, які так чи інакше опираються на українську музику. Але я про інше, про колективи, які свідомо розширюють свій репертуар за рахунок самобутніх творів українських авторів. Коли ми навчалися у музичному училищі чи в Академії, ми грали певну класичну програму (не без російського автора зазвичай), і треба було включити якийсь твір українського композитора, ніби в надбавку. У підсвідомості закріплювалося відповідне ставлення до української музики як до чогось недосконалого, другорядного, маловартісного, не дуже професійного. Якимсь аматорським творам української музики у навчальних програмах чи підручниках приділялося дуже багато уваги, натомість про дійсно професійні зразки переважно ніхто нічого не знав. Зрозуміло, для чого це робилося у радянський час, бо була «вєлікая руская культура» і була «культура інших народів СРСР». Але сьогодні Україна вже 30 років як незалежна держава, і ми маємо навчитися іншого ставлення до своєї культури й до своєї музики. Це, звичайно, не означає якогось дисбалансу, ми не повинні відмовлятися від зарубіжної класики, але певні акценти на українській музиці мають бути обов’язково.
Як найефективніше збалансувати у програмах класичні хіти із тими ж прем’єрами творів українських композиторів?
Просто розумно їх поєднувати, а далі вже справа маркетингової стратегії. В одній програмі ставити, наприклад, Бетховена і Щетинського. Власне, це вже давно відбувається у програмах того ж філармонічного симфонічного оркестру чи Національного симфонічного оркестру. Повністю програма прем’єр чи не найефективніше працює у фестивальних проєктах. Хоча це може бути й звичайний концерт, залежить від імен, обставин, ситуацій.
Чи плануєте впроваджувати якісь нові фестивалі?
Це потрібно роботи однозначно. Які саме фестивалі – будемо радитися з колегами. Має бути охоплена ніша, допіру не зайнята. Зараз у філармонії готуються два традиційні фестивалі: «Київська весна» і фестиваль гітарної музики. Потрібно думати над охопленням нових напрямків, якщо хочемо отримати цікавий концептуальний продукт. Якщо це робити з нуля, потрібно, щонайменше, рік. По-справжньому вартісний фестиваль неможливо організувати за місяць-два.
А як щодо якихось принципово нових напрямків роботи?
Не знаю, чи це можна назвати принципово новим напрямком, але я би хотів впроваджувати так звані едукаційні (просвітницькі) програми для дітей різного віку. Так як це є, скажімо, у Берлінській філармонії. Там працюють з дітьми, починаючи від 3-5 років. До цього процесу долучаються педагоги, дитячі психологи. Є програми для дітей старшого віку. Також це спеціальні інклюзивні музичні програми для дітей з інвалідністю, що зараз, на жаль, в Україні майже не розвинуті. Такі діти почуваються покинутими суспільством через відсутність із ними системної роботи, але вони також можуть бути нашими слухачами. Ми будемо мати зустрічі з музикознавцями, які співпрацювали зі школами й мають певний досвід. Безумовно, зараз у зв’язку з воєнним станом на школи орієнтуватися не зможемо. Нам треба орієнтуватися на певну вікову дитячу аудиторію і створювати відповідні програми. Це може бути як на базі самої філармонії, Колонного залу чи Музичного салону, так і на базі інших концертних майданчиків. Але це треба робити, це стратегічний напрям із виховання аудиторії майбутнього. Тому що в Україні, що стосується концертів класичної музики, є тенденція до так званого старіння аудиторії. Ми повинні думати також і про наступні покоління слухачів.
Незабаром запустимо проєкт «Відкрита репетиція», в рамках якого студенти мистецьких навчальних закладів зможуть безкоштовно відвідати за попередньою он-лайн реєстрацією репетиції окремих концертів у Колонному залі, що має сприяти їх професійному зростанню.
Чи доцільно було би проводити у філармонії мистецькі дискусії у рамках якихось круглих столів? Почасти це є у фейсбуці, але цей жанр дуже швидко перетворюється у срач…
Буквально відразу перетворюється… Над цим теж треба думати. Тут є два напрями таких дискусій, залежно від аудиторії: один – для фахівців, а другий – для широкої публіки. Наприклад, круглий стіл можна організувати у рамках якогось фестивалю. Питань для обговорення є безліч, скажімо, доцільність чи недоцільність виконання російської музики в Україні. Щоправда, це треба робити після нашої перемоги. Бо зараз це хвороблива тема. На мою думку, сьогодні нам однозначно потрібно утриматися від виконання російської музики, і розмови про неї теж не на часі.
Другий напрям – це освітній проєкт для широкої аудиторії. Ми свого часу проводили таку зустріч у Дзеркальній залі Львівської опери перед прем’єрою опери Бортнянського. Звичайно, можна купити буклет, можна погуглити інформацію в інтернеті, але живий контакт – це набагато ефективніше.
Як ви ставитеся до постановок опер у концертній версії, зокрема на сцені філармонії?
Гарне питання. У принципі ставлюся позитивно. Єдина умова, щоб такі версії не дублювали оперний театр, бо зрозуміло, що філармонія – не театр. Я за пошук нових форм показу. Залежить про що саме йдеться. Про нові оперні твори? Про постановки оперної класики?
Про ваше ставлення до «концертизації» опери. Хтось категорично проти, мовляв, театр має бути в театрі.
Це залежить від концепції, можливостей реалізації та цільової аудиторії. Наприклад, дуже цікаво можна подати якусь відому оперу, що входить до шкільної програми. Відповідно, залучити дитячу аудиторію. Або це може бути перформенс сучасного автора. До речі, дуже часто сьогодні називають новою оперою саме перформенс. Музикознавці дискутують: чи це можна називати оперою чи це все ж таки якийсь інший жанр. Як би це не називалося, оригінальний і цікавий творчий продукт завжди має право на життя.
Сьогодні популярним є вираз «культурний фронт», аж до спекуляцій та маніпуляцій. Наскільки серйозно можна говорити про «боєздатність» музики – музики як частини інформаційної політики, і чи використовує уповні цю можливість Національна філармонія України?
«Культурний фронт» чи культурна дипломатія – це можна по-різному називати. Але про музику як частину інформаційної політики можна не лише серйозно говорити, це можна бачити на прикладі дій нашого сусіда-окупанта. Це ж очевидно, як російська музика упродовж багатьох років (як не століть) по максимуму використовувалась для адвокації злочинних дій російської влади в Україні. Це ефективно спрацьовувало і спрацьовує до сьогоднішнього дня. Подивитися хоча би на дискусію з Чайковським…
Якщо говорити не про окупанта, а про нас, то треба розуміти, що самобутнє лице країни в очах інших країн, у першу чергу, сприймається за культурою, за мистецькими здобутками. Тому коли ми презентуємо українське мистецтво у світі, ми тим самим показуємо своє обличчя, свою ідентичність, те, чим ми відрізняємось від когось іншого, хто хоче сказати, що ми є його частиною. Багато європейців, на жаль, і сьогодні вважають, що ми перебуваємо у руслі російської культури. Мета культури загалом – вказувати на окремішність країни, її суб’єктність. Цей напрям надзвичайно важливий, розвивати його потрібно в рази активніше, ніж це є на сьогоднішній день, і це стосується також Національної філармонії України. Зрозуміло, це непросто, бо пов’язано з фінансами та всіма складнощами нинішньої ситуації, але це потрібно робити. Бо там, де є певні (над) зусилля українців, там є і певний результат. Зараз двері європейських інституцій для нас відкрито. Далі вже справа наша: використаємо ми цей шанс чи ні.
Дуже яскравий приклад в українській історії – світові гастролі Хору Олександра Кошиця. Фактично метою капели, створеної Симоном Петлюрою 100 років тому, і була промоція української музики в світі як показ своєї ідентичності. Тоді це робити було набагато важче, ніж тепер. Тим не менше, Петлюра вклав державні кошти у цей проєкт, який було презентовано за кордоном на дуже високому художньому рівні. Це переконливо показала у своєму дослідженні Тіна Пересунько. Сьогодні згаяти можливість показати себе у світі не маємо права. Потрібно максимально активно продюсувати українську музику, популяризувати її всіма можливими каналами. Тільки тоді зможемо закріпити у світі позиції як української культури, української музики, так і нашої держави.
Текст: Олеся Найдюк
