Уявімо собі таку неправдоподібність: на Венері одночасно опинилися 113 визначних письменниць і по черзі — від найстаршої (630 р. до н.е. народження) до наймолодшої (1982 року народження) — стали одна одній розповідати свої письменницькі історії, переплітаючи оповідки з біографії зі сюжетами своїх творів.
У цьому образі важливо ось що: припустити, що кожна наступна оповідачка чула попередню розповідь і у своїй — зумисне чи мимохідь — від неї відштовхувалась, отже, її продовжувала.
Так побудований загальний наратив книжки критикині Ганни Улюри: есей за есеєм слухаємо розповіді про письменниць, безперестанно знаходячи між сусідніми (і не тільки) авторками та їхніми творами різного кшталту спільності. «113 письменниць пишуть одна одну. Читають одна одну» — йдеться в анотації. Це, звісно, передовсім метафора і у певному сенсі гіпотеза авторки, але показати ці зв’язки виявилось цілком посильним завданням, навіть якщо поряд на сторінках — давньогрецька і японська письменниці, між якими тринадцять, а то й більше, століть.Щось – а про це можна багато міркувати – письменниць таки об’єднувало. Марна справа дошукуватись стереотипних узагальнень і прозорих подібностей, доста навпаки – книжка показує наскільки різноманітною була література письменниць і засвідчує їхні внески у загальносвітову літературу. Так, переважно чоловічу. Кожна письменниця цей контекст усвідомлювала (і та, хто приймала літературні премії для письменниць, і та, хто від них відмовлялася) й усвідомлює. І видається, що це перша розгадка їхніх спільностей.
Повернімося до 113 письменниць на Венері, кожна з яких розповідає про себе. Що б кожна вирішила розказати? Точно не те, що пишуть у біографіях чи навіть автобіографіях. Щось дуже суб’єктивне й самобутнє. Так і розказує Улюра – це дуже особисте її прочитання письменниць, але водночас воно не є відстороненим. Цікаво, що іноді Улюра повторює стиль письменниць — імітує в есеї складні письмові конструкції, якщо авторка так писала, повторює образи, що трапляються у поезіях авторки, цитує, а потім привласнює ці цитати для власного говоріння про письменниць. Це схоже на часткове перевтілення, спробу говорити мовою авторки. Взагалі Улюра дуже уважна до мови письменниць – слів, які вони використовують, і як. Наприклад, один есей структурований за назвами ягід, що виринають у творах письменниці. Способів структурувань есеїв-розповідей тут теж доволі (справді здається, що письменниці говорили одна до одної і кожна намагалася своєю історією виділитися і увиразнитися). Наприклад, розповідь (про) Андреіні структуровано за п’яти канонічними позами театральної маски «Ізабелла», названої на її честь, Патрицію Килину – за її американською та українською ідентичностями, Марусю Чурай – за її зображеннями у профіль чи в анфас і відповідними образами, Анаїс Нін – за чотирма важливими в її житті датами.
Досвід читання цих есеїв – це щось на кшталт медіюмного спілкування з письменницями: чиїсь розповіді пронизливо чуєш, інші не промовляють – здається, ніби з авторкою не порозумілася. Іноді цьому годі дивуватися – якщо не читала її книжок. Книжка Улюри запрошує до обізнаного діялогу про письменниць, передбачає, що ми їхні твори читали; саме з такими письменницями тут найбільш затишно спілкуватися. Справедливо, адже 113 вибраних авторок таки зробили в літературі щось справді визначне, вони таки сяють і заслуговують на обгорнення, а не самі лише грубі штрихи. Приходити у цю книжку слід не дізнаватись про письменниць, а про них говорити – розглядати їхню біографію у відблисках їхніх творів і навпаки. Про це мовлять й мінімалістичні ілюстрації зі атрибутною іконкою коло кожного портрету. Нам не показують портрети «як вони є», а лише один ракурс, якими їх можна побачити, що стає цінним в розмові, коли своє бачення зіставляєш з авторчиним. Вони сяють – а ми їх не бачимо. Напрошується асоціація з глянцевими сторінками книжки – іноді вони так відбивають світло, що не видно тексту: книжку можливо читати лише при певному відблиску. Завдання читача цей кут світла знайти (знайти ту сторону Венери, на якій видно половину з тих письменниць, що їх би ми мали бачити і знати?)
Годі й говорити, що добірка письменниць теж особиста і невсеохопна. Їх могло би бути більше. 113 – це половина року на Венері. Можливо, кожна тут відбувається за двох? І – навіть за більшу кількість недобачених, – вигадані, як-от Маруся Чурай і, можливо, Сапфо. Письменниці усвідомлюють, що їх могло би бути більше – від Муракамі Сікубу, якій казали «Шкода, що ти не хлопчик» до Емілії Бронте, яка тричі тікала зі шкіл пансіонів, бо погано адаптувалася до жіночих колективів до Наваль аль-Саадаві, яка вистрибнула з вікна, аби зібрати рукопис, що викинув її чоловік. І саме наприкінці книжки напруга зростає до межі (а її тут дуже багато) – саме коли йдеться про сучасних письменниць, які живуть у найкомфортніших умовах, де письменниця вже не є чимось надзвичайним. Теза про те, що кожна наступна письменниця чула попередню перестає бути суто метафорою. Сучасні боляче осмислюють досвіди минулого, більше і гостріше помічають те, що відбувається зараз. Таке воно, сестринство, про яке тут говорять. Кожна у своїй ніші, кожна у загальнолітературному полі, але таки одна одну чує. І навряд ця розмова вже колись зможе припинитися.
Ганна Улюра. Ніч на Венері: 113 письменниць, які сяють у темряві» , ArtHuss, 2020, 464 ст.
Текст: Орися Грудка
