Минулої суботи в нас відбулася Ніч Музеїв. З ночами зараз проблемно, бо ж комендантська година, а з музеями все гаразд. Якщо цікаво, то в програмі на вихідні, тобто тут, все було, а ми зупинимося на двох неформатних подіях (ну або ж форматних, але дуже своєрідних).
В Музеї приватних колекцій Блещунова (Польська, 19). Сергій Лиховид відкрив виставку «Тріумф Волі 1936-2024». Виставка, як сказано в релізі, «є рефлексією автора на тему “арійського атлетичного тіла” як інструменту пропаганди в тоталітарних режимах».
Сергій Лиховид народився в Луганську, був засновником творчої майстерні «Лихо» (перформанс, боді-арт, стріт-арт, тимчасове мистецтво), а в Одесі, де він живе з 2002 року, заснував студію гарячої емалі. Але найважливіший для нас тут саме те, що він займався стріт-артом, що по самій своїй природі є актуальним мистецтвом. Саме тому мабуть художник, як і багато його колег, відгукнувся на запитання часу; так, можна згадати його виставку «BlitzKrieg» (2022), яка відбулася в Києві і Дніпрі. Але замість стріт-арту він обрав інші засоби. («У серії “Бліцкриг” я не шукав подвійних і паралельних смислів. Пряма неприхована агресія російсько-української війни викликає пряму рефлексію про те, що відбувається, і в моїх роботах. Все дуже просто: ось ворог, ось його злочини, ось його багатовікова брехня — і моє завдання залишити цей факт на довгі віки. Для цього я обрав техніку гарячої емалі, яка здатна зберігати інформацію тисячі років. Все згорить, а картинка залишиться і буде вперто, як факт, доводити про ті звірства, які дикий недалекий росіянин влаштував у цій ганебній для себе війні»), — розповідь тут. Тобто ми можемо спостерігати поєднання острого, майже рефлекторного відгуку на події перших днів війни та техніки, що здатна витримати століття.
Так і тут. З тією тільки різницею, що гарячі емалі та лінотипії «Тріумфу Волі 1936-2024» ще й відсилають нас до тих травматичних подій, що вже перетворилися на історію – не тільки до фільму Ріфеншталь, на що натякає назва, а й напрямки до Берлінської Олімпіади 1936 року, яка пройшла з великою помпою, рекордна кількість учасників, перша в історії пряма трансляція по телебаченню… Але ХІ-і літні Олімпійські ігри були останніми перед Другою Світовою війною.
Спорт в роботах Сергія виступає не як амбасадор миру (саме так його замислили засновники Олімпіади), а як знаряддя і водночас жертва агресора. Приход націонал-соціалістів до влади до речі не завадив МОК дати добро на проведення Олімпіади саме в Германії. Паралелі з Олімпіадою в Сочі, що передувала анексії Криму та війні, яку розв’язала Росія, напрошуються самі собою.
Alisa Gott у своєму статусі дуже докладно аналізує зв’язок тоталітаризму і культу тіла стосовно до робот Сергія, я ж скажу тільки, що в його роботах культ «здорового тіла» виявляється спорідненим процесу, що перетворює людське тіло на щось жахливе та нелюдське (на центральній монотипії експозиції Дискобол тримає в руці власну голову).
Кураторка виставки Юлія Манукян.
В той же час в Garage gallery під Мостом Коцебу Вадим Луговцов запрошувавна відкриття виставки «Інша зброя». Якщо галерея музею приватних колекцій Блещунова — інституція цілком конвенційна, то Гаражна галерея в дуже мальовничому, дещо декадентському куточку Одеси (може, це і є найсправжніша одеська Одеса) дійсно розташована в гаражі, інтер’єр якого нагадує про європейські гаражні розпродажі — тобто вінтаж, артистизм і все таке…
Тут треба сказати, що саме інтимна, неформальна, домашня атмосфера локації вражаюче контрастує з жорсткими роботами автора, який з перших днів війни приймав участь в одеському арт-спротиві: open-air проєкті Володимира Умми «ВоляНеСмерть», про який я вже не раз тут писала. Недарма виставка авторських копій стріт-арт робіт Вадима Луговцова називається «Інша зброя» («Моя творчість виявилася досить ефективною зброєю в інформаційній війні, яка йде паралельно війні традиційної. Мешканці сусідньої країни (росії) своїми публікаціями намагалися показати, що Одеса – це нібито російське місто і росіян тут чекають. Нічого подібного! За допомогою своїх робіт я відобразив настрій одеситів та їхнє ставлення до росії». Авжеж, саме стріт-арт, яким займалися в різні періоди життя обидва художника, про яких тут йдеться, безпосередньо пов’язаний з мистецтвом прямого висловлювання у будь-якої формі. Але не тільки ці двоє митців зараз повернулися до прямого висловлювання, і не тільки через стріт-арт, плакат, тощо, а в будь-якої техніці (згадаємо останні роботи Вл. Шерешевського). Ще хочу зауважити, що і Сергія, і Вадима, і ще багатьох перейти до прямого висловлювання в мистецтві примусила саме війна. Бо до війни Вадим займався дизайном та декором інтер’єрів, і перейти до жорсткого стріт-арту – це як із м’якого, дружнього простору Гаража вийти на дощ та холод нічних вулиць. Ще хочу відмітити, що взагалі все, що робить Володимир Умма і його спільнота однодумців, колись увійде в історію мистецтва Одеси (вже ввійшло).
І нарешті. Одеса прощається з Дмитром Дульфаном, засновником галереї «Вікно», художником, який, ймовірно, першим в Україні почав працювати зі світлом… Бути художником (і сином художника) це «…важка доля, але дуже цікава. Мені здалося, що це такий Шлях воїна, Шлях одинака. Художник має бути один, вигадувати щось своє, що не має аналогів у інших. Навчитися виживати, продавати свої роботи, жити цією працею» (з інтерв’ю виданню Cultprostir). Нам всім ще доведеться усвідомити, яку саме роль Дульфан зіграв для Одеси, формуючи ще один полюс неофіційного мистецтва, але що друзі та художня спільнота будуть його пам’ятати та оплакувати — це даність.
life.pravda.com.ua в своєму некролозі пише, що кілька робіт Дмитра Дульфана можна побачити зараз у Києві. Вони увійшли до виставки “Протагоністи. Живописний заповідник/Паризька комуна”, яка 16 травня відкрилася в Українському Домі.
Текст: Марія Галіна
