Історія про стрибки в часі, шалені переслідування та сімейні таємниці, які можуть бути навіть цікавішими за карколомні пригоди двох друзів.

Головний герой «Теорії ймовірностей для подорожнього в часі» – фанат науки – теорій і практики, як і авторка роману Ніколь Валентайн, яка сама чимало часу присвятила науковим проектом. Вона зазначає, що цю книжку можна вважати науковою фантастикою для підлітків.

Родичі Фінна зникають: спочатку сестричка, потім мама. Хлопчик намагається притлумити сум книжками та спілкуванням з подругою. Однак перед своїм тринадцятим днем народження він дізнається від бабусі неймовірну таємницю: в його сім’ї жінки можуть подорожувати в часі, але на чоловіків це не поширюється. Однак хлопця це не зупиняє, він вірить, що може повернути маму і, можливо, навіть врятувати сестру.

Ніколь Валентайн. «Теорія ймовірностей для подорожнього в часі». Переклад Інни Вовченко. К: видавництво «Рідна мова», 2021, 288 ст. 

Уривок

Фінн вийшов надвір. Хапнувши повні легені холодного повітря, відчув, що йому одразу покращало. Він умостився в плетеному кріслі й сховав руки в довгих рукавах светра, щоб зігрітися. Пахло дровами й опалим листям.

Він дивився в бік лісу. Звідси було видно прогалину, якою тітка Ів вела їх з Ґабі. Здавалося, відтоді минула вічність. На хвильку у Фінновій пам’яті зринула Фейт, яка пробиралася крізь лісові хащі в горах. Його аж жах пройняв. Що там не казали б батько й тітка Ів, але страх, що Фейт може прийти за ним будь-якої миті, мордував його чи не щохвилини.

Ось і зараз через силу відкинув усі думки про неї. Він не допустить, аби Фейт примусила його боятися власного лісу.

Хай там як, навіть якщо батько мав рацію, у нього по саме нікуди інших турбот. Батько з тіткою Ів запевняли, що він може стати вправним Подорожнім у часі. А якщо вони помилялися? У нього нічого не виходило. Засунувши руку до кишені, він торкнувся гладенької поверхні камінця, подарованого тіткою Ів.

Фінн боявся, що може випадково прокинутися в іншому часі. Тітка Ів розповіла йому, що лише трьом останнім покоління у їхній родині вдавалося контролювати свої переміщення в часі. Дехто з їхніх предків навіть не здогадувався, що був Подорожнім. Вони гадали, що їм просто наснилося якесь жахіття або їх переслідували привиди. Звісно, в цьому була своя логіка. Адже якщо раптом людина, далека від науки, прокинеться в таверні сто років тому в товаристві тогочасних людей, вона радше за все подумає, що бачить привидів. Ну гаразд, навіть науковець може подумати казна-що. Тому хлопець вирішив занотовувати все, що йому може здатися дивним, і прислухатися до власних відчуттів.

Але правда в тому, що він ніяк не міг позбутися думки, що хтось інший допоміг йому кілька разів узяти реванш.

Відкинувши голову назад, Фінн подивився вгору — на небо, затягнуте хмарами. Уже вечоріло. Він заплющив очі й подумав про бабусю. Якби вона назавжди не покинула його, багатьох проблем вдалося б уникнути. Навіть не розплющуючи очей, він знав, що це була вона. Але йому так кортіло знову її побачити! 

— Привіт, Фінне.

Вона стояла просто перед ним на вимощеній камінням доріжці і здавалася такою справжньою, наче й досі була жива.

— Бабусю!

— Я ж казала тобі, що ми ще побачимося.

Клубок застряг у горлі й заважав йому говорити.

— Чому… чому ти не відкрилася мені раніше? — ледве видавив Фінн із себе.

— Я була твердо переконана, що в мене є більше часу, — всміхнувшись, відказала вона. — Хіба це не іронія долі?

Глибоко зітхнувши, вона вмостилася на плетену кушетку, що стояла поруч з Фінновим кріслом.

— З тобою все гаразд? — спитав він.

— Ні. Я невдовзі помру, та це для тебе вже не новина.

Фінн враз скочив на ноги й нажахано прошепотів:

— Бабусю…

— Стривай! От тільки не треба цього зараз. Краще розкажи мені. Тобі вдалося, еге ж? Ти забрав Фейт з кар’єру?

— Так, але…

Вона широко всміхнулася, і всі зморшки на її обличчі враз ожили, а очі засвітилися від щастя.

— Яка ж твоя мама молодець! Я правильно виховала свою дочку, а вона не схибила з тобою.

— Але це ще не все, бабусю.

— Послухай-но, — різко піднявши руку, вона зупинила його, — тобі треба навчитися спілкуватися з Подорожніми. От кілька правил. По-перше, без зайвої потреби не патякати. По-друге, намагатися головно мовчати. Здебільше треба слухати. Відповідати слід тоді, коли тебе про щось спитали. І найважливіше — перш ніж щось казати, треба дізнатися, з якого часу прибув Подорожній. Второпав?

— Здається, так.

Вона застерегла, щоб він не вибовкав зайвого. Але хіба це має якесь значення зараз?

— Звідки… тобто з якого часу ти прибула?

— Для мене це ніч, коли я помру. Пізно вночі, коли ти вже спатимеш. Я відправила молодшу себе поговорити з тобою вранці.

— Так, ми бачилися.

— Тобі може видатися дивним те, як я спілкуюся з власними «я» з минулого і майбутнього. Таке вже життя Подорожнього. Нам часто доводиться просити про послугу себе самих. Насправді це я доручила своєму двійникові відвести тебе до Ґабі того ранку.

Фінн пригадав, що чув, як хтось перешіптувався за дверима.

Вона глибоко вдихнула й закашлялася.

— Не слід мені було тієї ночі пороти гарячку, — вела бабуся далі. — Ти змусив мене замислитися над тим, що ми робимо не так. І мені спало на думку: можливо, ми маємо справу з різними Фейт, може, вона знайшла спосіб перестрибувати з одного Всесвіту в інший, як ти й казав. Якби ж то в мене була нагода перевірити це на власному досвіді… Але я встигла дізнатися, що альтернативні Всесвіти таки існують і стрибки справді можливі.

— Ти знайшла Всесвіт по сусідству?

— Увесь цей час ми виходили з того, що існує безліч часопросторів. Це було так необачно з нашого боку! Насправді існують альтернативні Всесвіти, і в кожному є безліч часопросторів. Я встигла зібрати лише дещицю інформації, — сказала вона й сумно зітхнула. — А ще — дізнатися про те, що задумали Біллі з Віллом у нашому світі.

— І тоді ти залишила для мене записку.

— Так.

Аж тут Фінн відвернувся від неї. Відчував, що наступне запитання легше поставити лісові, що розкинувся перед ним:

— Виходить, це наша остання зустріч?

— Так, ми більше не побачимося.

Фінн кинувся до неї й міцно вхопив за руку. Бабуся вивільнилася й судомно ковтнула, перш ніж продовжити.

— Отже, — звернулася вона до нього наставницьким тоном. — Пам’ятаєш, колись ми говорили з тобою про ефект метелика?

— Так, бабусю. Про це йдеться в теорії хаосу, — відповів Фінн. Йому й досі здавалося, що він зараз у тому «колись».

— Так і є. У такій справі, як подорожі крізь час, це серйозне попередження. Воно ґрунтується на твердженні, що одна-єдина незначна зміна може мати катастрофічні наслідки. Це все дурня, запевняю тебе. Запам’ятай: наріжним каменем є сталість часу. Вона невблаганна. Час невблаганний, — бабуся глибоко зітхнула й сумно скривила вуста. — І річ не в помаху крила і не в тому, щоб встигнути на останній автобус. Тобі здається, ти щось змінив, а потім трапляється ще щось, і на круг свій повертається вітер.

Він згадав, що тітка Ів казала те саме.

— То чи варто взагалі перейматися через це? Навіщо всі ці спроби щось змінити?

— Важіль існує, Фінне. Одна-єдина річ, до якої прислухається час. Вміння переконувати — ось що справді важливо.

У Фінновій голові знову зринуло дивне видіння, ніби він оточений яскравими зірками. Всесвіт наче постійно намагався сказати йому щось мовою, якої він не розумів.

— Я знаю хід твоїх думок, — лагідно мовила бабуся. — Для тебе це ніби надскладна математична загадка. Ти використовуєш усі можливі комбінації, щоб розгадати її. Але ні рівняння, ні програмне забезпечення не допоможуть тобі в цьому. Я намагаюся сказати, що тут важать не обчислення, а люди. Важливим є вибір, який вони роблять. Добрі вчинки — ось важелі змін. Річ не в помаху крил метелика, а в порухах людських душ. Якщо ти хочеш змінити спіраль часу, ти мусиш достукатися до чужого серця. Затям це собі, Фінне.

І вона легесенько стисла його руку. 

Сили вже залишали її. 

Фінн перелякано закліпав очима і прикипів поглядом до годинника на її руці.

— Тобі казатимуть, що Фейт слід будь-що зупинити. Переконуватимуть тебе в тому, що вона — уособлення зла, яке треба стерти з лиця землі.

— Ти давно бачилася з нею, бабусю?

— О, зустрічей у нас було хоч відбавляй. Я добре знаю, хто вона така і на що здатна. У мене не лишилося ніяких ілюзій щодо цього. Єдине, про що прошу тебе, — не забувай, якою вона була колись, і знай, що ти вже змінив її. Ти кинув зерно, яке обов’язково проросте в ній.

У Фінновій пам’яті знову зринуло наївне личко трирічної Фейт, замурзане й заплакане. Вона дивилася на нього довірливими зеленими очима.

— Як ти можеш знати?

— Тому що цього разу, коли я прийшла сюди, аби провідати тебе, ти — живий.

Звістка про те, що Фейт таки вбила його в альтернативному Всесвіті, аж ніяк його не здивувала. Він через це навіть не переймався. Знав, які небезпеки чатують на нього, та чомусь зовсім перестав їх боятися. А що не на жарт його непокоїло, то це те, що його рідним доводиться те бачити. Та найбільше серце боліло за маму. Шахова партія, в яку її втягнули, була не грою, а життям.

Та й для нього це зовсім не забавка.

— Немає ніякого магічного порталу, бабусю, — промовив він, бо хотів, аби вона знала. Вона так пишалася, що мамі вдалося створити цей портал для нього. Десь глибоко всередині причаїлося егоїстичне бажання бути не єдиним, кого спіткало розчарування. — Це звичайнісіньке дерево.

— О, дуже в цьому сумніваюся. Твоя мама створила в ньому портал. Ми обоє повірили в нього, і це спрацювало. Хіба не магія?

Для Фінна таке пояснення аж ніяк не могло бути вагомим доказом, і він уже збирався сказати про це бабусі, та передумав, адже магія — це те, що неможливо раціонально пояснити.

— Ти, звичайно ж, хочеш знати, що чекає на тебе в майбутньому. Вілл не створить проблем. Він поїде геть з Дорсета, а тітка Біллі летить до Нью-Йорка сьогоднішнім рейсом.

Ця новина не надто втішила хлопця, особливо, коли він подумав, що тітка Біллі могла знати про його таємницю. Адже йдеться не лише про те, що вона приховувала, що вміє подорожувати крізь час; його бентежило, як вона тоді в церкві злякалася. От тоді вона й могла здогадатися, що він теж Подорожній. Як і вона.

— Тепер «Хронос-Інтернешнл» очолять тітка Ів і твій батько, і, можливо, з часом, — припустила бабуся, обнадійливо всміхнувшись, — ти заміниш їх.

— Ну, бабусю, якщо таке твоє бажання.

— Настав мій час, Фінне, — зітхнула вона й випустила його руку. — Хочу, аби ти знав, — я пишаюся тобою.

Фінн скочив зі свого крісла. Він хотів спинити її, вмовити залишитися з ним.

Їй несила було піднятися з кушетки. Лежала нерухомо, а на обличчі блукала усмішка. І тут бабуся почала світитися зсередини. Але не тим білим сяйвом, до якого Фінн уже звик під час своїх подорожей крізь час. Воно було блакитним і якимось заспокійливим. Чудесний посвіт розходився від її серця навсібіч.

— Бабусю, мені бракуватиме тебе. Я… я люблю тебе.

Він уже не чув, що вона говорила, але читав по її губах. Бабуся безмовно ворушила губами, проказуючи ті самі три слова. А за мить Фінн стояв самотою й дивився на порожню кушетку.