Про концерт-закриття Bouquet Kyiv Stage цього року Київ Дейлі поговорив з диригентом Ніколозом Рачвелі.  Він – грузинський композитор, диригент та піаніст, керівник Філармонійного оркестру Грузії. Його роботу з кіномузикою визнавали Гія Канчелі, Мішель Легран і Енніо Морріконе. Останніми роками ще одним важливим напрямом його творчої діяльності є підтримка України. 

Що ми почуємо у вашому виконанні на фестивалі «Букет»?

— Передусім хочу висловити щиру подяку фестивалю Bouquet Kyiv Stage та Дому Мастер Класс, та їх засновниці Ірині Буданській за запрошення і за довіру очолити музичну частину такої відповідальної події, як закриття фестивалю.

Програма концерту сформувалася з творів різних композиторів. Одним із ключових елементів стала ініціатива художньої керівниці «Київської Камерати» Богдани Півненко — виконання «Concerto grosso» для двох віолончелей литовського композитора Арвідаса Мальціса. Це надзвичайно красива композиція. Солюватимуть мій близький друг, чудовий музикант, концертмейстер групи віолончелей «Київської Камерати» Артем Замков, а також прекрасна українська віолончелістка Оля Жукова, яка спеціально приїде з Відня.

У червні я побував на концерті в Київській філармонії, де мій дорогий друг Михайло Менабде виступав із Національним камерним оркестром. Солістом був особливий виконавець — акордеоніст Ігор Саєнко. Вони представили натхненну програму української музики. Ми з Ігорем познайомилися, подружилися, і я дізнався, що він також сам пише музику. Я послухав і відразу запропонував йому оркеструвати дві композиції, які мені особливо сподобалися, спеціально для закриття фестивалю. Ігор із радістю погодився.

Також я запропонував Богдані разом виконати «Chiaroscuro» Гії Канчелі — твір для скрипки, камерного оркестру, фортепіано й ударних. Я ще жодного разу не виступав на сцені з Богданою, хоча для мене вона — зразок найвищої майстерності й патріотизму. Її внесок у розвиток українського виконавського мистецтва важко переоцінити: вона несе відповідальність за цілі процеси, надихає як в Україні, так і за її межами. З нетерпінням чекаю нашої першої творчої зустрічі.

Під час мого останнього приїзду до Києва я познайомився з витонченою співачкою Мар’яною Головко, яка поєднує в собі оперний, джазовий і мюзикловий вокал. Вона також сама пише чудові пісні. Все, що я почув у її виконанні, справило на мене найглибше враження. Сподіваюся, це буде тільки початок нашої творчої співпраці. У межах фестивалю «Букет» Мар’яна виконає вокальні твори Вікторії Польової, а також кілька пісень Гії Канчелі з грузинських фільмів.

10 серпня могло б виповнитися 90 років з дня народження Гії Канчелі — гордості Грузії й одного з найвеличніших композиторів сучасності. Ми вшануємо цю дату також включенням до програми твору Арво Пярта, який, як і Канчелі, народився 1935 року і був його близьким другом. Обидва — Канчелі та Пярт — мали міцні творчі та людські зв’язки з українським композитором Валентином Сильвестровим. І для мене це — ще один глибоко емоційний пласт програми.

Грузія часів Саакашвілі — ви повернулися додому, хоча на той момент успішно навчалися на Заході.

— Так, це правда. У той період президент Саакашвілі звернувся до грузин, які досягли успіху за кордоном, із щирим закликом: повертайтеся додому й допомагайте будувати нову, сучасну Грузію. Після Революції троянд це було загальне відчуття — хвиля надії та бажання творити. Особливо сильно цей заклик відгукнувся в нашому поколінні — тих, хто навчався або щойно закінчив європейські чи американські виші. Ми ставили собі запитання: чим ми можемо бути корисними своїй країні?

Я тоді навчався на третьому курсі, але вже керував серйозними проектами в Грузії. Ще в 1999 році я зробив оркестровку й поставив першу в історії оперу, яка не загубилася й дійшла до нас — «Еврідіка» Джакомо Пері. А в 2003 році в Тбіліському оперному театрі відбулася прем’єра масштабного проекту, побудованого на музиці Гії Канчелі. Мені було лише 23 роки. Я вперше підготував до сцени його кіномузику та театральні композиції, які на той час майже не виконувалися. Сам Канчелі тоді вже жив у Бельгії й зосередився на симфонічній музиці. Він не приділяв уваги до долі своїх прикладних творів. Я взяв на себе оркестровку — зробив абсолютно нову концертну версію його музики. Ми поставили повноцінну виставу: з оркестром, солістами, режисером, хореографом. Проєкт мав великий успіх, і саме тоді почалася моя особиста й творча дружба з Гією Канчелі.

Невдовзі після цього мені запропонували очолити Національний симфонічний оркестр і Державний музичний театр у Тбілісі. З того часу минуло вже двадцять років, і весь цей час я намагаюся служити своєму народові, роблячи внесок у розвиток музичної та загалом культурної сфери моєї країни.

Якими були ваші перші кроки після повернення? Як формувався репертуар?

— Перш ніж думати про репертуар, довелося зіткнутися з більш приземленими проблемами — побутовими. Зарплати музикантів тоді були принизливо низькими — на них просто неможливо було прожити. Оркестр не мав приміщення для репетицій і концертної зали для виступів. Були також серйозні проблеми з інструментами. Знадобилися величезні зусилля, щоб змінити ситуацію — але ми змогли це зробити.

Щойно з’явилася фінансова підтримка, я одразу запросив до співпраці найкращих фахівців із Західної Європи. Ми почали працювати з видатними концертмейстерами з різних країн — вони ділилися досвідом з нашими музикантами, надихали, допомагали піднімати планку.

Так поступово ми «перепрошили» оркестр, фактично створивши його наново. І хоча незабаром колектив святкуватиме своє 100-річчя, відчуття було таке, ніби починається нова епоха. Протягом кількох років сформувався блискучий склад — я особисто підбирав музикантів, зважаючи не лише на їхній професіоналізм, а й на внутрішню мотивацію, енергетику, відданість справі.

Наш оркестр почав дуже активно виступати — інтенсивний гастрольний графік тривав до самої пандемії.

А після пандемії, як відомо, в Україні почалася повномасштабна війна. Я не міг залишатися осторонь. У травні 2022 року ми разом із Ніно Катамадзе вже були в Києві. Відтоді я приїжджав до України вже 18 разів — це стало для мене головною місією останніх років: бути поруч з українським народом, з моїми дорогими друзями та глибоко шанованими колегами.

Паралельно в Грузії почалися політичні потрясіння. Коли уряд спробував ухвалити закон про «іноземних агентів», люди вийшли на вулиці. Почалися демонстрації, протистояння. Наші оркестранти також брали участь в акціях. На щастя, нікого не заарештували, але багатьох оштрафували, і я почав особисто відвідувати їхні судові засідання.

Згодом уряд фактично призупинив курс на євроінтеграцію — і протести спалахнули з новою силою. Вони тривають уже понад 250 днів, проспект Шота Руставелі досі частково перекритий.

Я відкрито став на бік свого народу, особливо молоді, й підтримав проєвропейський курс Грузії. За це представники правлячої партії внесли мене до так званого «списку небажаних артистів».

Повернімося до історії з оркестром. Ви згадували про репертуар — як ви працювали з цим питанням?

— Це не просто професійне питання — це, без перебільшення, питання культурної ідентичності. Репертуарна політика в національних колективах десятиліттями формувалася під диктатом імперського центру — однобоко, спотворено, з очевидним нехтуванням до власної музичної спадщини.

У музичних училищах і консерваторіях нас не навчали музиці українських, вірменських, балтійських композиторів — хоча це наші найближчі сусіди. Про них нам просто не розповідали. Натомість уся навчальна програма була фактично підпорядкована виключно російській культурі.

Таким був Радянський Союз. І, на жаль, навіть сьогодні Київська консерваторія все ще носить ім’я російського композитора. Я чув чимало аргументів на її захист: мовляв, Чайковський має козацьке коріння, мовляв, іноземним студентам легше сприймати знайоме ім’я. Але, на мою думку, це слабка позиція.

Консерваторія — це не лише освітній заклад. Це символ держави. Це місце, де формуються не тільки знання, а й громадянська відповідальність. І коли ми говоримо про високу художню культуру, ми повинні насамперед говорити про гідність.

Музикант — це не просто виконавець. Це особистість, носій цінностей, патріот своєї країни. Особливо це важливо в такі історичні моменти, як зараз, коли наші народи борються не лише за землю, а й за право самим визначати свою сутність.

Ще на початку моєї роботи з оркестром я був переконаний, що починати слід не з «легкого» й «зручного» репертуару. Навпаки — завдання мають бути максимально високі й амбітні. Пам’ятаю, як ми вирішили виконати симфонії Малера — із новим, ще нестабільним складом. Це були складні твори. Але саме такі виклики мобілізують, об’єднують, формують відповідальність. І результат не змусив себе чекати: колектив зростав, зосереджувався, дисциплінувався, а головне — повірив у свої сили.

Чи важливо відкривати нові імена композиторів? Чи траплялося, що не було партитур або чернеток?

— Не просто важливо — це життєво необхідно. Музична спадщина — як генетичний код нації. Без знання та виконання власного репертуару неможливо сформувати зрілу музичну культуру.

Дуже часто ми стикаємося з тим, що партитура або втрачена, або збереглася в поганій якості, або написана під скромні ресурси — «бідну» інструментовку, адаптовану для учнівських ансамблів або аматорських колективів. У таких випадках доводиться оркеструвати все з нуля, очищати музичний текст, відтворювати авторський задум. Це складна, але надзвичайно вдячна справа. Особливо коли розумієш, що відкриваєш публіці щось справжнє, досі ніким не почуте.

Багато композиторів старшого покоління, на жаль, пішли з життя, так і не почувши виконання своїх творів. Або їхня музика залишалася невідомою просто тому, що не знайшлося виконавців, які взяли б на себе ініціативу. Виправляти це — наш моральний обов’язок.

Яке у вас ставлення до так званої прикладної музики?

— Я ставлюся до неї з великим захопленням і щирою повагою. Особливо — коли йдеться про музику до кіно чи театру, написану композиторами академічного спрямування. Дуже часто такі автори, зайняті симфонічною чи камерною творчістю, сприймали музику до вистав або фільмів як щось другорядне. Вони не дбали про її збереження, не займалися адаптацією до концертного виконання. А дарма — адже саме в цій сфері часто народжувалися справжні шедеври.

Мені не раз доводилося працювати з такими творами — робити нові оркестровки, давати їм нове життя. Це, як правило, дуже якісний музичний матеріал, що цілком заслуговує на місце в концертному залі. Я з теплотою згадую, як Гія Канчелі, Мішель Легран і Енніо Морріконе чули мої обробки їхньої музики й ділилися своїм захопленням, дякували, говорили або писали надзвичайно теплі слова. Для мене це була велика честь і творче визнання.

У жовтні в мене відбудеться концерт у Києві у межах фестивалю Soundtrack:Ukraine — програма буде повністю присвячена українській кіномузиці. Разом з ансамблем «Київська Камерата» ми виконаємо твори чотирьох або п’яти композиторів. Я ще не знайомий з їхньою музикою, і це робить майбутню зустріч ще більш захопливою. Я наперед тішуся тим, які відкриття на мене чекають. Це надзвичайно важливий процес: пізнати, почути, відчути ту частину культурного коду, яку досі часто залишали поза межами академічного музичного простору.

Я дуже радий, що починаю відкривати для себе українську музику не лише в її симфонічному чи камерному вимірі, а також через кінематограф і театр — адже саме там часто народжується музика, яка говорить з людьми найживішою і найемоційнішою мовою.

Чи є серед українських композиторів такі, чию музику ви особливо знаєте й любите?

— Безперечно. Імен багато. Ще зі студентських років я закоханий у творчість Валентина Сильвестрова — і з роками ця любов тільки поглиблюється. Його стиль, внутрішня тиша, філософія звучання — це абсолютно унікальне явище не лише в українській, а й у світовій культурі.

З оркестром INSO-Lviv, з яким мене пов’язує по-справжньому тепла й дуже близька дружба, ми виконували «Карпатську рапсодію» Левка Колодуба — блискуче написаний, яскравий і технічно насичений твір. У серпні мені знову доведеться диригувати цією рапсодією — цього разу з симфонічним оркестром Київської філармонії за запрошенням блискучи диригентки та музичної керівниці Київської філармонії Наталії Стець. Це теж мій дуже близький і дорогий колектив, який неодноразово виконував українські прем’єри моїх симфонічних творів.

Я люблю й глибоко поважаю спадщину Лятошинського, Барвинського, Станковича, Сильвестрова, Карабиця, Скорика, Зубицького… Їхня музика буквально говорить про ДНК українського народу. Вона допомагає зрозуміти Україну. Вона пояснює, звідки ви і хто ви.

Але особливо великий інтерес у мене викликає творчість нового покоління. Це — майбутнє, яке вже настало.

На щастя, я не просто знайомий, а й по-справжньому дружу з надзвичайно талановитим композитором Олександром Родіним. Його музика мені дуже близька — емоційно, духовно, естетично. Я виконував твори Вікторії Польової й із великим інтересом слідкую за її творчістю. У мене вдома в Тбілісі гостював Максим Шалигін — теж абсолютно особливий композитор. Я дружу з Валерієм Антонюком і виконував його симфонію в Тбілісі. Нещодавно я почув чудовий твір Євгена Оркіна й одразу написав йому про свій захват. Також мене дуже вразили твори композитора-авангардиста нового покоління Юрія Пікуша та композитора й віолончеліста й чудової людини Золтана Алмаші. А у Львові я познайомився з дуже молодим композитором Маріаном Філом. У Verе Music Hub — я вважаю це місце справжньою перлиною — мій дорогий друг Павло Пімінов організував мені зустріч із молодими музикантами. Там підійшли юні композитори, обіцяли надіслати свої ноти, записи — і я щиро чекаю на це.

Я справді щасливий, що в Україні є стільки музичних талантів — справжніх, щирих, глибоких. І в академічному жанрі, і в прикладному, і в експериментальному мистецтві. Від усього серця бажаю їм натхнення, нових ідей і того суспільного визнання, на яке вони безперечно заслуговують. А Україні — перемоги, миру й процвітання. Як і Грузії — народу, який дуже щиро за вас переживає і молиться за ваш успіх на полі бою.

Спілкувалася Віка Федоріна