30 квітня харківський театр «Нафта» покаже в Києві фізичну виставу про те, як ми (наші тіла) пристосовуються до небезпеки. Режисерка вистави Ніна Хижна розповіла Київ Дейлі про головні теми та сюжет вистави, свій особистий театр, вплив небезпеки на наше індивідуальне та колективне тіло і про те, як пластичний театр може бути здатний підтримати глядачів.

Ніно, з чого, яких компонентів зростає ваш особистий театр?

— Для мене театр складається в першу чергу з відчуття моєї внутрішньої потреби, потреби як мисткині і потреби як громадянки. Тобто найважливішими елементами для мене є усвідомленість і відповідальність. Відповідальність перед простором, в якому я знаходжуся, перед спільнотою, з якою я проживаю всі історичні, політичні події. Розуміння потреб цього суспільства, в якому я живу.  

Це є для мене фундаментом, на якому я намагаюся будувати свій театр. 

Друга річ, про яку мені хочеться сказати, це те, що я маю любити те, що я роблю, і мені має бути добре з людьми, з якими я це роблю. І це багато в чому про екологічність спілкування, стратегій створення вистави, вибудовування комунікації. І це також про певну горизонталь, яка є дуже складною в реалізації. Горизонтальний театр є дуже складним, як і будь-які горизонтальні процеси. Та тим не менш, кращого я не знаю. Я вірю, що це є простором для того, щоб люди краще розкривалися, були ефективніші і теж мали більше приємності від того, що вони роблять. 

І тут третім пунктом я хочу сказати, що мій особистий театр — це спільнота. Створення спільноти як на сцені, так і за межами цієї сцени. Тобто ці люди, які збираються навколо театру, це люди, які об’єднані одним культурним кодом. Ось це є однією з найпотужніших мотивацій для мене.

Розкажіть про ідею вистави та про її команду

— Ідея вистави полягає в тому, що це є переплетені між собою досвіди українців і українок, що проживають війну через свої тіла безпосередньо. Тому що в певний момент війна припинила бути для нас просто контекстом, з яким ми працюємо, чи темою, а вона стала частиною нас, війна стала частиною наших тіл. І це щось, що нас об’єднує, але при цьому ми залишаємося дуже різними, і тому видається важливим ці, часами полярні досвіди, збирати в тіло спільної історіі, яку ми зараз пишемо. І акцент в цій виставі зроблений саме на тілесності, тому що це є сфера ірраціонального, це є щось, що ми не можемо передати словом, це щось, що ми не здатні вербалізувати. 

І тому це щось, що ми також не можемо переказати тим, хто цього досвіду не мав. Це щось, що ми можемо зрозуміти без слів в комунікації один з одним. І це також той момент, через що ми не можемо переказати свій досвід, наприклад, західним колегам і колежанкам, які не переживали подібного. І тому певні речі і ідеї, як, наприклад, ідеї пацифізму, для нас є недоступними. Це є розкіш, яку ми собі не можемо дозволити, бо коли поруч з тобою вибухає С-300, в твоєму тілі не залишається місця для пацифізму. 

Драматургиня, Люба Ільницька, з якою я працювала на виставою, опрацьовувала інтерв’ю з людьми. Цих інтерв’ю було близько 17. Ми інтерв’ювали людей від 6 років до 90 років з дуже різними досвідами, з дуже різними перспективами на тілесність. Десь це просто діти, десь це військові, десь парамедики, люди, які в різних проявах працюють з тілесністю, наприклад, є викладачка йоги. І Люба Ільницька створювала з цих інтерв’ю художні тексти. 

Анатолій Сачівко є хорографом цієї вистави, але «хореографія» в цій виставі не є хореографією в звичному розумінні, це скоріше мова тіла, скоріше рух, фізичний перформанс та тілесний текст. Інколи ми створювали рух, просто дивлячись на портрети військових або згадуючи траєкторії, які я проходжу в Харкові і те, як моє тіло відчуває себе в Харкові. 

Композитором є Нік Акорн, харків’янин за походженням, що створює авангардову експериментальну музику. Основою для музики стали шуми, різні звуки, що нас оточують і певним чилом впливають на наші тіла або звуки, які наше тіло створює, за рахунок взаємодії з іншими предметами. або, наприклад, звуки міста. 

Художницею є Анна Орамус, вона працює і живе в Польщі, і вона створила витончену, цікаву та в доброму художньому сенсі, еклектичну художню форму для цієї вистави, костюми і сценографію. 

Менеджеркою проєкту є неймовірна Ліза Прасолова.

Чому зараз важливо відчувати своє тіло, чи схоже те, що буде відбуватися, на терапію? Що це знання може нам додати, від чого врятувати?
— Я думаю, що це знання може додати більше відчуття контролю над своїм життям, саме відчуття опанованості, може допомогти повернути собі контроль над власним тілом, над часом, тому що багатьох з нас метафорично обірвався минуле життя 24 лютого, ніби життя розділилося на до і після, і після цього час пішов ніби шкереберть. І це відчуття часу, воно теж дуже пов’язано з тілесним відчуттям реальності, контакту з нею. Тож мені видається, що з одного боку, ми можемо набувати стабільнішої опори, звʼязку з реальністю, якої б жорсткою вона не була. А з іншого боку, достатнього ступеню, в хорошому сенсі, ескапізму, наприклад, в тілесну практику, як багато хто сьогодні відкрили для себе біг або танець або йогу або ж якісь силові практики.  Мені видається, це може допомогти підтримати себе в станах емоційного виснаження, нашої хронічної напруги та стресу. Я знаю, що деякі військові сьогодні займаються дихальні практики, що сприяють відновленню сон. І це те, як ми можемо безпосередньо впливати на свою нервову систему, перемикати симпатичну систему на парасимпатичну нервову систему, яка відповідає за регенерацію, відновлення, накопичення ресурсу та перезапуск.

6-річна школярка, і доросла парамедикиня, і 90-річна бабуся — чи схожа вистава на поєднання пластики, хореографії та документального театру? Або це скоріше знову ж таки гештальт-терапія?

— Так, це достатньо, як мені видається, близьке формулювання до дійсності, що це є поєднання руху, мови тіла, різних хореографічних стилей, які скоріше є все ж таки рухом і тілесним текстом, ніж якоюсь хореографією вибудованою в нашому сприйнятті того, чим є танець. Так, ми використовуємо елементи документального театру, але ми називаємо його, скоріше, постдокументальним театром, тому що ми не беремо документ в чистому вигляді. Мені вдається, що це в принципі можуть зробити інші медіа. Театр – це все ж таки простір художнього переосмислення, тому ми поєднуємо документ, реальні факти з фікцією. Інколи поєднуємо історії різних людей, інколи додаємо якісь ще додаткові фікційні пласти, як, наприклад, в нашій виставі. Ми шукали такий простір ескапізму і простір в хорошому сенсі такої додаткової реальності, в якій ми можемо заховатися на цю годину театральної зустрічі. При цьому залишаючись в полі роботи з актуальними темами нашої реальності, та при цьому ми створюємо можливість зробити вдих-видих. Так ніби знайти такий розлом в реальності, заховатися там і відпочити трохи в такій казковій реальності. Тому ми вигадали ще таку паралельну утопічну лінію, фікційну лінію певної безтілесної істоти, яка перевтілюється, проходить через всі ці тіла наших героїв та героїнь, їй важливо опинитися в цих тілах, в кожному з яких вона щось відкриває для себе. Щось про наші міста, коріння, втому, мужність, час, війну, вітальність та надію.

Спілкувалася Віка Федоріна

Де: Театр на лівому березі Дніпра, квитки

Театр Нафта – альтернативний театр з Харкова. Його команда переконана, що театр — це інструмент соціальних та політичних змін, а також засіб підтримки одне одного в часи болю і трагедій.

*Проєкт підтримано в рамках програми (re)connection UA 2023/24, що реалізується ГО “Музей сучасного мистецтва” та Ukrainian Emergency Art Fund (UEAF) у партнерстві з UNESCO і фінансується через Надзвичайний фонд спадщини UNESCO та ініціативу UNESCO-Ашберг для митців та культурних професіоналів. Програма (re)connection UA 2023/24 спрямована на відновлення зв’язків між митцями та їх аудиторіями, підтримку художників/иць як áкторів у збереженні культурної ідентичності України, втілення нових підходів до культури пам’яті, посилення стійкості та адаптивності інституцій, громад, митців до викликів воєнного часу.