26 листопада в Малій галереї Мистецького арсеналу відкрилася виставка «Архів фотографа Олександра Ранчукова».

Я пам’ятаю, як вперше зустрілася з фотографом Олександром Ранчуковим — на книжковій розкладці якогось мистецького фестивалю. Взявши погортати альбом «Олександр Ранчуков. Такі Часи», я не могла зупинитися й відтоді намагаюсь не пропускати жодної можливості подивитися на його світлини в галерейному просторі.

Одна з таких нагод — виставка «Архів фотографа Олександра Ранчукова», яка відкрилася в Малій галереї Мистецького арсеналу 26 листопада. Як неважко здогадатися з назви, основна мета цього висловлювання не так інтерпретація творчості Ранчукова, як привертання суспільної уваги до проблеми, на якій неодноразово наголошував у своїх лекціях та інтерв’ю  Віктор Марущенко, — йдеться про збереження й дослідження фотоархівів. Адже без такої роботи неможливо говорити ні про тяглість традицій або ж, навпаки, зміну візуальних мов, ні про повноцінну історію української фотографії. Тож в якомусь сенсі ця виставка щось на кшталт дороговказу зі знаком оклику: «Ось архів фотографа Ранчукова! Досліджуйте!» І це не фігура мовлення — в Малій галереї Мистецького Арсеналу експонуються не лише світлини, а й каталог із контрольними відбитками, негативи й конверти, в яких вони зберігаються, описані фотографом із систематичною ретельністю.

Водночас Олександр Ранчуков був справжнім архіваріусом Києва, адже його фотоспадщина налічує тисячі негативів. І саме місто, як складний організм із людей, будинків, вулиць та інших звірів, — головний об’єкт його дослідження. А треба сказати, що жити в певному місці й щодня бачити його ніби вперше, відкриваючи й перевідкриваючи нові й нові подробиці, можна хіба що з великої уважності, адже звичка замилює очі. Так люди припиняють бачити власну оселю, членів родини, партнерів і партнерок, навіть самих себе. Але в Ранчукова, попри те, що він знімав геть повсякденні речі, на жодній із фотографій немає цієї інерції погляду. Місто на його світлинах — справжня подія.

На виставці представлені знимки переважно 1980-х років, і це задає щонайменше два очевидні шляхи взаємодії з ними: впізнавання й фіксацію змін. Причому не лише в діахронічному зрізі, а й в синхронічному, адже фотографії Ранчукова вже встигли стати історією, але ще не перетворилися на плюсквамперфект.  Так, люди, які добре пам’ятають радянські часи, наголошують на сірості, безпросвітті й поганій якості життя за СРСР, впізнаючи на світлинах не лише певні реалії, а й час і себе тодішніх. Якщо ж дивитися на ці фото поглядом людини з часів Незалежності, то бачиш звичайне життя в його інакшості, без оцінювання. Та й Ранчуков не робив світлини з позицій соціальної критики. Так само немає в його фото й самозамилування: мовляв, дивіться, який момент я зловив. Навпаки, він ніби вилучає себе з фотографії, розчиняючись в натовпі та ландшафті. Ці світлини, як сказала би Ґерта Мюллер, «самі про себе пам’ять», час на них свідчить «за» і «проти» себе більш ніж промовисто.

У наративах про фотографії Олександра Ранчукова зазвичай переважають описи на кшталт «сумні радянські обличчя» або ж «сіра радянська дійсність». Однак і сьогодні наші східноєвропейські обличчя навряд чи назвеш життєрадісними. Та й делірична у своїй одноманітності архітектура квадратного метра не додає сучасному Києву виразності. А в Ранчукова навіть Бессарабський ринок виглядає як готичний собор із величними аркбутанами. Тож сперечатися про те, чи вважати життя на світлинах Ранчукова сірим або ж, навпаки, світлим, як недосяжне соціалістичне майбутнє, можна безкінечно. Власне, в цьому й полягає сила їхнього висловлювання: у фотографії Ранчукова можна вкласти будь-яку інтерпретацію — від знецінення СРСР до ностальгії чи сентиментальності.

Однак у контексті 1980-х, коли радянська система, з одного боку, вже не витримувала внутрішніх протиріч, а з іншого — видавалася більшості ще досить стійкою, саме світлини ставали тим простором, в якому розриви в тканині ідеологічного оприявнювалися  з безжальністю дірок на шкарпетках. Так, наприклад, плакат із написом «СРСР — цитадель миру у світі» на тлі стіни, що більше схожа на випалене поле, ніж на частину будівлі, є більш ніж прозорим свідченням про особливості «радянського миру». Зокрема, якщо згадати, що в цей час СРСР вже ввів свої війська в Афганістан. А в серії «Лінкольн» видно, що «залізна завіса» не така вже й залізна, й елементи буржуазного способу життя можна побачити просто поряд із Житнім ринком.

Власне, Ранчукову вдалося саме це — зафіксувати склад повітря, фотографуючи життя там, де решта бачила лише застій і сіру буденність. Життя, яким воно було і вже ніколи не буде. Життя як подію.

Текст: Ія Ківа

• Що: Архів фотографа Олександра Ранчукова
• Де: Мала галерея Мистецького Арсеналу (вулиця Лаврська, 10)
• Коли: до 17 січня, з 12:00 до 20:00, вхід вільний