В суботу в Одеському культурному центрі Union презентували книгу, яка нещодавно вийшла. Це «Записки добровольца» Олександра Закерничного, одеського літератора та художника, який загинув, захищаючи Україну від російської навали.
Судячи по тому, скільки народу прийшло на презентацію (чималенька зала не вмістила усіх, багато хто залишився стояти у проходах, примірників також на всіх бажаючих не вистачило), одесити Олександра любили й шанували. І недарма, бо, змінивши багато професій і хобі – зокрема він, як можна узнати з його біографії «…пірнав з аквалангом, стрибав з парашутом, вчився керувати яхтою та навіть разом із друзями відкрив невелику кузню, де вони виковували ножі», – в першу чергу він був письменником. У 2019 році побачила світ його перша книга «Сыночка». Остання (вже нажаль остаточно остання) книга Олександра вийшла в Києві, в видавництві «Сітон» – тою мовою, якою розмовляв автор, тобто російською, під назвою «Записки добровольца», тому що це його воєнний щоденник, який він до того фрагментами викладав у Телеграмі. Так вже склалося, що ми вважаємо, ніби одесит повинен шуткувати (хохмити) за будь-яких обставин, а Олександр, як розповідали його друзі, був веселою людиною – він цілком відповідав іміджу одесита. Його воєнні скетчі напевне можна було би читати з естради… Тобто можна було б, якби не…
Загибель на війні завжди біль, а додаткові обставини, про які дуже стисло свідчать новини, роблять цей біль ще більнішим. Олександр Закерничний, 1974 року народження, який пішов добровольцем на самому початку великої війни, загинув на фронті у серпні 2023 року. Він потрапив під артилерійський обстріл на першій лінії оборони на Ізюмському напрямку. “Культурометр” , який мабуть першим озвався на його загибель, пише: «4 серпня він потрапив під артилерійський обстріл на першій лінії оборони на Ізюмському напрямку та зв’язок з ним було втрачено. Експертиза ДНК проводитиме 3 місяці і тільки після цього буде похорон» (11.08.2023). Мабуть, цього достатньо, щоб уявити собі все, що залишилося поза кадром.
Як вже сказано, Олександр був веселою людиною. Книжка сповнена такими, як люблять в Одесі, густими та плотськими деталями життя чоловіків, коли вони залишаються на самоті, без жінок. Ну, наприклад, як автор/герой пропонує другу провести випробування тепловизору, дивлячись на людину, яка, пардон, сцить. Як шматочок деревини акації нагадує… ну, припустимо, жіночу шкіру – і всі хочуть його погладити. Бо… ну, дідько, так, саме воно, ось спробуй.
У таких документальних нарисах, які пишуться під час війни, та викладаються поступово у вигляді телеграмного щоденика, є кілька цілком зрозумілих обмежень. По-перше, цензурні – все, що безпосередньо пов’язано з бойовими діями, зрозуміло, не розголошується. Залишаються польові будні, хто що сказав, хто як пошуткував… Що привезли на обід… що бійці розповідають один одному під час відпочинку… Як виглядає зоряне небо, коли стоїш на варті, як бойового товариша укусив шершень і що з цього вийшло. Якщо немає безпосередніх бойових дій, життя воїнів монотонне – навіть похід до зубного лікаря перетворюється на майже приємну пригоду. Багато (мабуть на погляд цивільної людини) тематики, пов’язаної з сортиром та взагалі людськими відправленнями, ну так Швейк у поміч. Бо армійські будні, вони такі. Чимось вони мабуть схожі на лікарняні – монотонний розклад, чоловіча компанія, нудна їжа, всі травлять один одному за життя… Тільки час від часу проривається те, про що отак, у режимі реального часу людина уникає говорити – як при розподіленні обов’язків призначили санітарами людей без будь якого медичного досвіду (до того ж видали бинти й не видали турнікетів), як наварюють на паливі (видають стільки-то, а пишуть стільки-то), як спекою тримають по часу просто неба на шикуванні, як женуть підрозділ до якійсь холодної розвалюхи з теплої обжитої казарми, бо тут зараз буде штаб, як… І як немає кому заступити під обстрілом, бо… бо немає кому. І як під час жорстоко і дарма витрачається саме цінне, що тільки може бути – люди.
По-друге – самоцензура. Бо це ж читають друзі, а може й родичи, сестра, дочка… Мати… Тому треба триматися й бути веселим. А веселим не завжди виходить. Тут і постійна втома, і поганий сон у казармі на сорок осіб, і як не дивно для України, в перші місяці війни – скудна їжа, і неякісне чи зовсім відсутнє спорядження, і… страх не в останню чергу. А треба ж бути веселим, бо твої читачі читають тебе, щоб ствердитися в тому, що з тобою все гаразд. Навіть, якщо не гаразд. Навіть, якщо ти в окопі, і твоєму однополчанину щойно на твоїх очах знесло півголови… Навіть, коли ти вистрелив у першого свого ворога, а він, курва, ніяк не хоче помирати, а лежить там, за отим пагорбом й кричить вже кілька годин поспіль. Краще вже розповісти про гімно на лопаті – всім цікаво, як спорожнюються в окопах під обстрілами? Так ось, гадять на лопату, а потім викидають з окопу. Бо якщо висунешся, вб’ють. А так може й ні.
Гадаю, що з таким феноменом недомовок ми ще не раз зустрінемося, бо щоденникової воєнної прози в нас буде багато – на війну пішли добровольцями хороші, освічені, веселі люди, й майже всі вони ведуть блоги. Загиблий цього року Борис Айзенберг, керівник кращого в Одесі розсадника рослин, теж доброволець, теж одесит, писав при квіти та польові рослини – а ще малював їх та фотографував.
Саме тому ця книга не така страшна, як могла б бути. Бо автор нас щадить. Ну, звісно, раз одесит, то всі чекають на хохми, то він і хохмить якомога. Але все ж страшна – бо зовнішні обставини впливають на наше сприйняття, автор не знає, а ми знаємо – людина, яка це пише, не повернеться з війни.
Текст: Марія Галіна
