Ми поспілкувалися з мисткинею Оленою Голуб, художницею і автором низки мистецтвознавчих праць, зокрема монографії «Свято непокори та будні андеграунду. Життєпис двох не визнаних за життя художників, з коментарями», про київське художнє життя від періоду 1970і-х років і донині.

Нещодавно роботу Олени Голуб «Кроки до відродження» було нагороджено на міжнародному американському онлайн-фестивалі сучасного мистецтва «Passion/Пристрасть», Південна Каліфорнія (SFVACC/SCORE)

«Для мене у мистецтві  важливою є істина, така, яку несла «Герніка» П. Пікассо у Другу світову війну».

Художниця і мистецтвознавиця Олена Голуб

Пані Олено, розкажіть, будь ласка, ви спочатку стали займатися наукою, а пізніше взялися до пензля?

— Якщо говорити про отримання дипломів, то саме спочатку — біофізика у Національному університеті (1974), потім художник преси Спілки журналістів України (1986). А насправді все навпаки. Малювати я почала з раннього дитинства, з задоволенням. Довгі роки навіть гадки не мала, що такому природному, як дихання, захопленню треба ще й навчатись.  А от наука була складна й вимагала зусиль. Мені хотілося здолати важкі вершини, опанувати незвідане, побачити життя зсередини, взаємозв’язки у природі тощо. В той же час я і в живописі прагнула вдосконалитись,  у 1973 році вступила до ізостудії Василя Забашти і ходила після університету на уроки малювання. Потім брала приватні уроки у Дмитра Заруби, Вілена Барського, Самуїла  Каплана, відвідувала вільнослухачем заняття у НАОМА у викладача Інни Биченкової, в Поліграфічному інституті у Федора Глущука.

Так загалом п’ять років навчалась художній  грамоті, але не хотіла ставати соціалістичним реалістом, і зрештою повернулась до  неопримітивізму в живописі, з якого починала. Згодом  сфера мистецтва  захопила мене цілком, якщо у двох словах. Я не тільки щось візуально втілюю, а й  розмірковую, чому й що творю і якими теоріями  керуюсь, через що зрештою стала мистецтвознавицею.  А  мистецтвознавство – це наука, чи не так? Отже, вся освіта мені в життя знадобилася, і наукова і художня.

Наскільки я можу споглядати: ваша творча манера трансформується. Вам подобається працювати в різних техніках з різними матеріалами?

— Про матеріали особливо не думаю, на їх вибір впливає задум. Я починала художню творчість у 16-18 років, до ізостудії. Хапала  й змішувала по відчуттю несумісні, як згодом пояснили вчителі, матеріали. Так, на фанері писала «Вигнання з раю», частину  гуашшю плаский, ніби дитячий малюнок «раю» та  олійними фарбами обличчя вигнанців, експресивно й багатоколірно, які в той  ляльковий світ не вписувались. В нові часи відчула необхідність опанувати цифрове виконання як найбільш адекватне  загальній медіалізації,  появі віртуальної естетики. Працювати у фотошопі дуже цікаво, щоправда, такою технікою нині володіє сила силенна митців, але я за будь яких обставин маю свій погляд. 

Пам’ятаєте, художник Валерій Голейко (1956-2024) запропонував термін «Тральфреалізм» (похідне від назви планети Тральфамадор у Курта Воннегута), і тоді в київській галереї «Енігма» на Троєщині було проведено кілька виставок тральфреалістів, де експонувалися серед інших ваші картини, твори моєї мами Селіни Гуро (1945-2016), роботи Валерія Голейко, Тетяни Чебрової, Олексія Бреуса. Як ви самі ставитеся до такого моменту, коли ніби граючи створюється нова течія в мистецтві? Щось подібне було з дадаістами) Що згадується вам з того періоду 2005-2010-го років про художнє життя в Києві?

— Так, з приємністю згадую нашу зустріч на тій виставці, радість презентації. На жаль, 31-го січня цього року Валерія не стало, напевно, душа його тепер на  планеті Тральфамадор. Я ціную творчість згаданої вами групи за їхнє відчуття кольору, благі наміри покращити пост-чорнобильский світ. У 2005 році  мене запросив друг з Нідерландів Рене ван Кемпен бути куратором української частини міжнародного проекту «Berdinvest». Я одразу запропонувала їм взяти у ньому участь, ми відправили у Бельгію близько 20  розмальованих нами шпаківень. Головним куратором проєкту був бельгійський скульптор Джо Діло, а серед спонсорів була знаменита принцеса Астрід. Дуже символічний та ефектний перформанс полягав у демонстрації людських бажань порозумітись з природою. Митці запрошували птахів до  своїх прикрашених шпаківень, кожна з яких була закріплена на окремому дереві у величезному саду. Візуальний апогей настав у той час, коли всі дерева вкрилися весняними  біло-рожевими квітами. Нам надіслали відео і каталог, де було багато учасників з різних країн. Ми так раділи, ніби Україну вже прийняли до ЄС.  Зважте, в концепції проєкту немає терміну «тральфреалізм». Це улюблена вигадка Голейка, що надихала його та найближчих друзів на особисту поетику й фантазування. Каюсь, мені  термін здавався дещо рекламним прийомом та ознакою марнославства , тому не мала бажання приєднатися до групи, шукала власний шлях. Головне, як художник працює, а як назвати течію, то  вирішувати історії. Згадаймо,  автор першої у світі абстрактної роботи Василь Кандинський  (що була виставлена в Одесі у 1910 році), називав нове мистецтво «конкретним», а  мистецтвознавці, навпаки, назвали  його «абстрактним». 

Згадую, як у період 2005-2010 роки я занурилась у цифрове мистецтво, опановувала програми на комп’ютері, брала участь у виставках у Польщі, Угорщині, Південній Кореї. Їздила до Болгарії вивчати мистецтво перформансу у театрі «Сфумато».  Щодо подій у Києві,  у нас бурхливо вирувало творче життя. Тоді у Мистецькому арсеналі відбулись фестивалі «Гогольфест», започатковані Владом Троїцьким. Він мене запросив на один із  своїх авангардних спектаклів. Прикметно, що його театр «Дах» якраз знаходиться у тому будинку, де відбулась андеграундна виставка нашого об’єднання «Рух» у 1977 році,  у клубі «Берізка», поки той був на ремонті, по вулиці Васильківській, 136. Ото магічне  місце! Мені імпонувала трактовка  нової українікі у колективі театру  та «Дахи-Брахи», де вдало переплавлялись багатонаціональні впливи. На Гогольфесті  я створила перформанс з прізвищем великого письменника, переклавши латиницею та  склавши рівняння ГОГОЛЬ = HOHOL (тобто хохол), ще у 2007 піднімаючи питання про повернення Україні наших діячів культури. Багато чого цікавого робили тоді наші митці  Олександр Ройтбурд, Олег Пінчук, Оксана Чепелик, Олександр Клименко та багато інших представників «Нової української хвилі». Про них писав  видатний теоретик  і практик «Нової хвилі» Гліб Вишеславський, який захистив кандидатську дисертацію на цю тему й зазначив там понад 500 прізвищ художників.

Розкажіть, коли ви відкрили для себе творчість Вудона Баклицького і Миколи Трегуба, якій ви присвятили окрему монографію «Свято непокори та будні андеграунду. Життєпис двох не визнаних за життя художників, з коментарями» (Київ, Видавничий дім «Антиквар», 2017)?

— Ми познайомились у 1976 році через мого першого чоловіка, письменника Леоніда Нефедьєва. У нас було  певне коло спілкування митців-вільнодумців. Я тоді почала створювати досить нерадянський експресивний живопис і цікавилась тими, хто робить щось оригінальне. Запросив нас до себе в гості Вудон Баклицький і я просто була вражена квартирою, заповненою такими «гарячими» картинами, що я і в  Ермітажі не бачила. Потім мене вразив Микола Трегуб, зовсім інший, таємничий…   У 1977-му році ми разом виставлялись на андеграундній виставці об’єднання «Рух», що її організували наші приятелі,  по вулиці Васильківській, 136. (Про це у моїй монографії більше написано, її можна в електронному вигляді прочитати тут (за цим посиланням доступна електронна версія книги на сайті Національної бібліотеки України ім. Ярослава Мудрого).

Ви зустрічалися з художниками-нонконформістами. Які враження у вас залишилися від спілкування з ними? Якими згадуються для вас їх постаті? Чи можна сказати, що В. Баклицькому і М. Трегубу не пощастило з епохою?

— Напевно, ви хочете, щоб  я тут ще одну книгу написала, не тільки про цих двох митців, адже я спілкувалась також з Федором Тетяничем,  Юрієм Косіним,  Олександром Костецьким, Василем Гайчуком. З деякими, з ким брала участь у спільних невизнаних виставках, донині спілкуємось по телефону, —  з Миколою Залевським (він в Америці), Вірою Вайсберг (вона в  Німеччині), з Володимиром Харченком  (він в Києві). А ще я брала участь у неформальному об’єднанні «Біла ворона», на величезній виставці у кінотеатрі «Зоряний» у 1989. З її співзасновником, що очолював групу «39,2», Юрієм Вакуленком, нині директором Київської картинної галереї, ми теж іноді розмовляємо через океан, збираємось влаштувати ретро-проєкт… В двох чи трьох словах не передати, не охопити всесвіти, які  вирують в душі кожного митця, якого називали неформалом, інакшим, не таким, як всі. Вони дуже різні, я люблю їхні найкращі риси – яскраву індивідуальність, художню дивакуватість і мужність відстоювати свою позицію.  Вади та дрібні недоліки намагаюсь не помічати, я не психотерапевт, щоб їх виправляти. Не можу сказати, що В. Баклицькому і М. Трегубу не пощастило з епохою,  вона їх породила, іншої не було, і, маючи талант, вони були з того щасливі. Нинішня епоха, що принесла війну, порівняно з минулою, набагато важча. Але і зараз треба  зуміти зберегти в душі  талант і щастя.

Мені, наприклад, здається, що в 1960-80-х роках з мистецьким життям все було неоднозначно. Був спротив, було кипіння. Навіть кінорежисер Роман Балаян якось зауважив, що за тих часів створювалося більше шедеврів, ніж після 1991-го року. А якими вам згадуються роки вашої юності?

— Дуже цікавий період, але треба бути чесними. По відношенню до світового мистецтва наші досягнення тоді виглядали скромно, хоча на це були вагомі причини. У мене була чудова порадниця, французька художниця Ніколетта Монталбетті, яка свого часу спілкувалась із Сонею Делоне та працювала з Жаном Дюбюффе. Вона говорила: «Якщо хочете скласти враження про твір, спочатку подивіться на дату створення» ( я б ще додала,  і на географічне походження). Приміром, перед вами абстрактна композиція. Якщо вона датована початком ХХ століття, її створив справжній авангардист, винахідник цього жанру (ціна зашкалює). Дата з середині століття, говорить про інше. В нашій країні, як відомо,  тоді був другий сплеск авангарду (трохи пізніше, ніж в Америці).  Зважуючи на місцеві обставини, засилля радянського офіціозу, рідкісні  абстрактні роботи, датовані 1960-1980 для нас мали велике значення. До таких слід віднести і створені вашими батьками та іншими «київськими анахоретами» безпредметні композиції. А от уже такого стилю робота, датована у нашому сторіччі, коли подібних стало багато, вже не має тої  історичної цінності, хоча чимось і приваблює. Скажімо, ваші пастелі, пані Анно, цінні тим, що енергетично підтримують  сімейну мистецьку лінію Бориса Лобановського і  Селіни Гуро (Гурок).  Певні локальні досягнення є і в інших послідовників жанру, важливих для нашої країни, яка мала викривлений розвиток мистецтва.  Після Поллока,  Ротко та інших американських  абстрактних експресіоністів 1940-60 років   чимало  українських робіт цього напрямку  стилістично виглядають як  вторинні. І попри все, згодна з Романом Балаяном, тоді, серед пошуків та помилок, були й знахідки, рідкісні самобутні шедеври, тільки не погоджусь, що їх більше було, ніж потім.  Їх було мало, вони створювались у тенетах заборон, але, як окремі цінні насінини, розквітнули згодом, розвинулись у нових поколіннях. Правда, за великим рахунком,  всі основні стилістики вже  було відкрито, а мова йде про їх комбінації та нюансування. Це зазначив ще  Малевич на початку минулого сторіччя, зауваживши, що далі супрематичної простоти його квадратів і прямокутників йти вже нікуди (погодьтеся, вже другий, не те що тисячний квадрат, стає нецікавим). Він писав, що митцям майбутнього, аби не було нудно, прийдеться повертати назад «на второвану дорогу, до Енгра, Пуссена, Ренуара…». Тобто, так трактую,  фігуратив має більший потенціал розмаїття ніж мінімалізм. А тим, хто тяжіє до авангарду, можна користуватися префіксом «нео». От я себе називаю неоконструктивістом,  поважаючи попередників, оскільки створюю теж конструкції, але не з дерева, як  В. Єрмілов і В. Татлін, а з іншого, віртуального матеріалу.

Ви казали, що у вас є рукопис спогадів про ваше життя? Чи немає бажання спочатку надрукувати його в інтернеті?

— Є, треба поміркувати, як  втілити задумане.

Одним з предметів вашого дослідження є осмислення ролі художника в сучасному світі. Можна, будь ласка, поговорити про цю роль?

— Я — людина серйозна, можливо, художникові таким бути й не личить,  але я з дитинства така, мрію та замислююсь. Пам’ятаю, було мені років 5-6, мріяла врятувати людство від хвороб. Уявляла, що винайду дивовижні універсальні ліки, будуть вони в одному флакончику темнуватого скла, і зцілюватимуть від усіх-усіх хвороб, щоб люди були радісні й щасливі.  І от, хоч флакончика  я й  не винайшла, а бажання  зробити щось значуще завжди зі мною.  Мистецтво  вважаю дуже важливим для людства, величезною силою, яку не слід демонструвати, як м’язи, натомість  тонко й артистично знаходити щось красиве, ніби легке й пустотливе, як гра «да-да», щось маленьке, але таке, у чому відбивається весь світ, сама його сутність, в актуальний момент і водночас у вічності. Щось неймовірне й карколомне, але істинно-справжнє!  Сучасному художнику не так просто зорієнтуватись і треба навіть розробляти стратегію,  до чого пристати у своєму самовираженні,  спостерігаючи  можливості перформансів, інсталяціїй, відео, як і живопису та графіки.

Твори комерційні або з іншою користю, ідеологічно замовні (пропагандистські) або графоманські (писати заради писання) –  вважаю нижчими за  справжнє мистецтво, у приземленій  політиці чи медицині (арт-терапії). Хоча шедеври не створюються  в ідеально сприятливих умовах. Зазвичай, у художньому процесі вигадливість змішується з бізнесом, політика  може стати частино твору, а кольоротерапією займається мимоволі майже кожний живописець.  Тут  має бути талант відчувати  баланс і межу, за якою з мистецтва  творча людина потрапляє в іншу сферу діяльності.  Свого часу я написала статтю «Теорія відносності сучасного мистецтва», де показую, що в нинішню епоху  не може бути абсолютної цінності твору, а є відносна, яку формують мінливі суспільно-культурні обставини. Для мистецтвознавчої характеристики часу  пропоную перестати чіплятися за пост-постмодернізм,   а розпочати нову епоху акцентуалізму, коли  твори розглядаються не окремо, а у сукупності чинників, що визначають їх значимість  та наративність (спрямованість). Акцент –  є  цінність твору, що визначається в складному оточенні відносно інших наративів (ринкових, естетичних, соціальних тощо). Так, у певному кураторському проекті  можуть  бути акцентовані непрофесійні твори (душевнохворих, в’язнів), тоді як у музейному просторі  ці ж  самі твори (не пов’язані проєктом) цінності не мають. 

Розкажіть, в яких мистецьких заходах ви брали участь за ці останні два роки, що вимушено через війну знаходитесь за кордоном?

— Я не збиралась їхати з Києва через війну, думали  з чоловіком, перетерпимо.  Але діти так за нас хвилювались, що влаштували прихисток за кордоном, і ми бачимо, так для всієї сім’ї легше перенести труднощі.  От ми тут, у  спекотній Каліфорнії біля дочки і зятя, мешкаємо, а думками дома, з родичами, друзями, все знаємо, як важко нашим співвітчизникам під час війни.  Мої твори відбивають ці переживання, і я надавала їх на антивоєнні  виставки. У цифровому вигляді по імейлу розсилала кураторам, а вони, що відбирали, друкували  для показу в приміщеннях . Так, з куратором Андрієм Будником  брала участь, разом з його групою «Креативний спротив»,  у виставках принтів 2023 року у Болгарії «За межами»,  в Києві: «Рік незламності» (Будинок художника), «Гвалт» (галерея «Митець»), «Театр корифеїв» ( музей Марії Заньковецької).  Наприкінці того року кураторка Ольга Собкович, яка вимушено перебуває в Німеччині, влаштувала виставку «Слава Україні!» у місті Везелі, де зібрала твори 12 українських митців різних жанрів – скульптури, відео, живопису, графіки. Це був дуже важливий захід, який роз’яснював емоційно наш стан у війні, заохочував глядачів Європи до підтримки України. «Фрау Ольга» , як там до неї звертались, особливо піклувалась проведенням екскурсій виставкою, статтями в газетах, виступами на радіо тощо. Я рада, що і мої твори принесли користь.  Це була серія  цифрових колажів «Під небом війни» (2022).  Основою колажів слугували мої малюнки фломастером, які я нервово робила невдовзі після безсоння 24 лютого 2022 року. Згодом я трансформувала  один з малюнків, за допомогою фотошопу, на різнобарвну метафору неба, подібно тому, як за переживаннями настає катарсис: зміна ситуації на краще. При цьому я брала алгоритм створення нашого  орнаменту, як підтримку колективного підсвідомого народу,  що має сили долати історичні труднощі. Всеосяжне небо передає важливе послання у воєнний час: наше життя потребує захисту небес – у військовому та релігійному сенсі. Для земної атрибутики використала в колажах фотодокументи з інтернету, що фіксували  руйнування і хаос.

Чи сильно відрізняється мистецьке життя на Заході від українського?

— Достеменно всього не знаю, але те, що я бачу, говорить, що часи дуже змінились. Немає одного суцільного Заходу, як колись ми вважали його взірцем вільної високоякісної творчості. Війна  ділить світ навпіл, де з одного боку агресори та їх прибічники, а з другого — захисники  незалежності, свободи й демократії, і мистецьке життя  відбиває нові реалії. Всі, хто вважають, що можуть займатися чистою естетикою, страшенно помиляються, просто вони не помічають, як геополітика  схиляє їх то на один, то на другий бік. У мене, на жаль, нещодавно був не дуже приємний досвід з  Угорською асоціацією електрографічного мистецтва, членкинею якого мене обрали у 2019. Понад 15 років я співробітничила з цифровими художниками Будапешту, раділа нагородам і плідному спілкуванню. Ми разом давали на виставки роботи, присвячені цікавим авангардним постатям світового мистецтва, обговорювали композиційні прийоми тощо.   Тепер, ви ж знаєте, керівництво Угорщини практично стоїть на боці  наших ворогів, хоча серед населення існує опозиція. Минулого року  асоціація запросила мене взяти участь у публікації чергового каталогу. Відбулась розмова з кураторкою по телефону. Я, перш за все, поцікавилась їхнім ставленням до війни, і вони запевнили, що підтримують Україну. Надіслала їм колаж «Кроки до відродження» (2023), де зібрані фотографії  наших зруйнованих рашистами будинків, розписаних британським граффітістом  Бенксі, палаюче крісло (з твору Л.Пішої ) і як контраст –  автопортрет з пальмовою гілкою та мій живопис, що символізує надію на перемогу й відбудову. Оскільки в Угорщині під впливом пропаганди є чимало осіб, які не вірять, що росіяни розв’язали справжню війну, я попросила додати розширити назву – «Кроки до відродження після бомбардування російськими агресорами мирних міст України». Між іншим, всі роботи у німецькій експозиції  у Везелі, де я нещодавно представляла свої твори, мали анотації й роз’яснення, це нормально. З Будапешту мені надіслали лист, в якому пропонували, уявляєте, надрукувати лише мій портрет і роботу без додаткових пояснень. Цитую аргументи: «Важливо зберігати нейтральну позицію, враховуючи різноманітність точок зору та думок наших членів. Як організація, яка керується нашими основоположними принципами, ми зобов’язані уникати відвертих політичних позицій. Сподіваємося, ви розумієте це обмеження та цінуєте нашу відданість неупередженості». Я не погодилася на їхній варіант, відповіла : «Дякую, …проте прошу видалити мій твір із каталогу, оскільки без контекстуального пояснення він втрачає сенс і створює враження позачасової сюрреалістичної ситуації. Це може відповідати вашій позиції нейтралітету, але це неправда. Для мене  у мистецтві  важливою є істина, така, яку несла “Герніка” П. Пікассо у Другу світову війну. На фото видно не руїни Римської імперії, а військові руйнування, спричинені росією сьогодні, у 21 столітті, які не можна ігнорувати та дозволяти продовжувати бомбити Україну. Нейтральна позиція не може тривати вічно. Сподіваюся на ваш правильний вибір у майбутньому та нашу  можливу співпрацю».

Нині виставки у Європі  дуже різняться між собою, і українські митці обирають, з ким їм по дорозі. Подібний  до мого випадок, я знаю, відбувся у Гамбурзі. Віру Вайсберг та Гліба Вишеславського запросили до міжнародної експозиції, не попередивши, що там мають брати участь росіяни, яких спонсорують терористичні кола. Наші митці відмовились, вчасно дізнавшись що до чого.

Зараз за вашою участю відкрилася виставка  в Америці.   Можна пару слів, будь ласка, про неї, хто вас запросив?

— Ніхто, мене взагалі не так часто запрошують, як хотілося б. Шукаю в Інтернеті конкурси, надсилаю пропозиції, іноді й на шахраїв натрапляю, які лише беруть гроші за участь, а роботи – ні,   іноді знаходжу престижні події. От,  наприклад, Voix Visuelle в Оттаві, Канада, щорічно й давно беру в ньому участь, одного разу призом нагородили. Цього року натрапила на сайт з онлайн-виставкою, бо я не маю транспорту кудись їздити. Тут в Америці пропозицій дуже багато,  можна розгубитись.  Сподобалась назва Passion/Пристрасть, подумала, нехай братиму участь у колективі гарячих мучачос Південної Каліфорнії. Дістала  зловорожа байдужість тих, хто називає себе  неупередженими й нейтральними. Кураторка по фотографії сподобалась, приємний, розумний погляд. На моє запитання, чи мають право у їхній виставці брати участь тимчасові біженці, схвально відповіла та ще й наприкінець дописала «Слава Україні!»  Отже, бачу, Америка не тільки нас на державному рівні підтримує, а й чимало людей персонально. Скільки разів нас з чоловіком зупиняли, почувши мову й цікавились, ми звідки, а як чують, що з України, обіймають, прямо десь у супермаркеті, щось зичать добре. Тому мені не треба було багато писати про свою роботу, ту  саму «Кроки до відродження», всі й так розуміють, якого лиха наробили рашисти. В експозиції митців Сан-Фернандо Мистецького і культурного центру (SFVACC/SCORE) , серед сплесків емоцій навколо расових та інших проблем, цілком доречною виявилось моє палке бажання  перемоги  Україні й мирного будівництва. Отримала нагороду,  посівши друге місце у конкурсі.  До 31 березня 2024 року виставку можна подивитись на сайти.

Спілкувалася Анна Лобановська, мистецтвознавиця

Біографічна довідка: 

Олена Євгенівна Голуб народилася  25 грудня 1951 в Києві. Мистецтвознавиця, українська художниця, працює в галузі комп’ютерного, або ж медіа-мистецтва, фотомонтажу;  членкиня Національної спілки художників України, представниця Нової хвилі. Авторка понад 100 публікацій з питань сучасного мистецтва, книги «Свято непокори та будні андеграунду» та ін. Кураторка і учасниця мистецьких проектів, національних і міжнародних. Роботи демонструвалися у таких країнах: Німеччина, Нідерланди, Бельгія, Південна Корея, Польща, Австрія, Угорщина та інших. Різноманітні за технікою виконання, її твори об’єднані пошуком сенсу існування у складних лабіринтах урбаністичної цивілізації. Твори зберігаються у Музеї шістдесятництва, Національному музеї Тараса Шевченка, Національному художньому музеї України, Музеї Марії Заньковецької, приватних колекціях та галереях в Україні й за кордоном.

Фото в горі: Олена Голуб на груповій виставці «Діти Франкенштейна», внизу її колаж. Я-Галерея, Київ, 2018.