Письменниця, історикиня Олена Стяжкіна про важливу дискусію на Книжковому Арсеналі цього року. Про свою майбутню книжку. Про те, чим відрізняються тоталітаризм та колоніалізм. І про те, навіщо взагалі знати історію.

Чому вами була обрана історія? Як складались ваші стосунки з нею? Вони змінювалися з часом?

— Думаю, що в першу чергу це історія мене обрала. Такий шлях, або шанс, або — щасливий випадок. Родина була націлена на те, щоб у дітей була вища освіта. Я добре закінчила школу, але не любила математику і точно знала, що не зможу стати лікарем, як батьки.  Зрештою, історія здалась мені найкращою втечею й від математики, й від медицини. Зараз це звучить геть безвідповідально. Але для 17 років цей вибір виглядав як цілком раціональний. 

А далі, виходить, мені випало віддати борги, з’ясовуючи, чому я та багато хто, крім мене, були такими, якими були. Безвідповідальними, у тому числі. Історія совецького-радянського – моє поле досліджень. Люди, їхні стратегії та тактики, повсякдення та культурні процеси як поле політичного, жіноча історія, соціально-історична антропологія. Люди у війні, люди у терорі, люди у споживанні, люди у спротиві. Чим більше ми заглиблюємося в архіви, тим більше питань, тим більше боргів

Вивчаючи свій напрямок, ви спостерігали за тим, що є вічна ностальгія за дитинством, за минулим. І в цю ностальгію і знання про певний період додається знання про колоніальні практики. Як це в одному вченому… 

Ностальгія – нормальний, навіть закономірний процес побудови стосунків з минулим. Пошуки «золотого віку», періоду, коли люди жили  в добрих стосунках з богами – це насичений літературний, теософський, сюжет, який постав ще за античних часів та був розвинений в численній кількості текстів. «Золотим віком» підсилювалася традиція, системи виховання, надія на повернення до «втраченого раю». 

Генераційна ностальгія – побутова, обернена до дитинства, юності – також цілком нормальна річ: люди сумують не за минулим як таким, а за собою – молодими, повними сил, красивими, наївними.

Інша – небезпечна – історія в тому, що Кремль взявся використовувати ностальгію як зброю, як систему масового ураження фейковими символами, спогадами, неправдивими цінностями. З кінця 1990-х років Москва почала ресурсно вкладатися в «ностальгію за совєцьким». «Стариє пєсні о главном» були не просто концертними номерами, вони стали концептом, в якому ностальгія ставала двигуном у механізмі зборки СРСР 2.0.

Схоже, що Кремль вкладався у підсилення ностальгії й у тих країнах, які були частиною окупованого після Другої світової європейського простору.  Власне наші колеги з Німеччини, з Угорщини і Румунії також спостерігають ці дивні процеси ще з початку 2000-х років. Вони називають її або «состальгія», маючи на увазі  тугу за соціалізмом, або «остальгія», маючи на увазі орієнтацію на Схід, на Москву. Тож, ресурси вкладалися не тільки у відновлення СРСР, а й у відтворення (або бажання відтворення) так званого соціалістичного блоку. Точніше – соціалістичного табору – нового ГУЛАГу для європейських країн. 

Чи в них вийшло? Щось вийшло, щось ні. Деякі результати виявилися абсолютно людожерськими. Просочена ностальгією за морозивом та ковбасою, а з тим й ідеєю великої совєцької імперії свідомість наших ворогів стала підгрунтям для самодозволу на щоденні вбивства українців на фронті та в тилу. Не тільки гроші та іпотеки, а ідея повернення до часів величі (примарної, але такої бажаної) перетворила громадян Федерації на вбивць та катів. Вони вбивають, щоб повернутися в часи, де «всі дружили та були братніми народами» — десь так спрацювала підгодована пропагандою ностальгія, десь так вбивці пояснюють собі, навіщо вони напали на нашу країну.

 А як  радянська пропаганда змінилася з початком повномасштабної війни? 

— Це не є предметом мого дослідження, якщо ви уточните питання, то я спробую про це подумати, але як дослідниця я не можу відповісти, у мене тут є тільки спостереження звичайного людини, яка живе в війні.

Які (з точки зору історика) антиколоніальні практики має вмикати в собі зараз Україна?

— Навряд чи я можу давати вказівки щодо того, як має діяти ціла Україна. Такого б ніхто не зміг. 

Однак розмова про колоніалізм-імперіалізм-деколоніалізм є важливою, але дуже складною.  Оскільки наш погляд на себе, як на колонізовані спільноти, як на колонізовану націю,  як не дивно, виявився неочевидним. Ми легше, простіше, точніше працювали з наслідками тоталітарного минулого. 

І якщо тоталітарний синдром так сяк діагностований (але не вилікуваний, такий, що знаходиться на стадії зібраного анамнезу та очікування ще двох-трьох аналізів), то колоніальний – діагностований погано. Причина в тому, що хворі – у тому числі і я – не хочуть визнавати цієї хвороби, не бачать її проявів, бо звикли шкутильгати і вважають шкутильгання нормою.

Чому ми, як суспільство, легше визнаємо наслідки тоталітарного і значно гірше – колоніального?

Є декілька причин: тоталітарне – так чи інакше – є, з одного боку, власним досвідом, при чому завершеним власним досвідом,  з іншого – досвідом, що осмислюється через навчальний процес, літературу та мистецтво, гуманітарні науки тощо. Він є видимим та оприявленим через людей, він має голос, стоси документів та свідчень тощо.

Ясною здається його природа: диктатура, примус через покарання смертю та сімейне заручництво, несвобода, страх, роздаточна економіка (хто не наш, той не їсть), упокорення суспільства через насильство, а згодом – через інфантилізацію. Список цієї «природи», звісно, ширший. 

У цій структурі пересічному та непересічному громадянину психологічно легко знайти своє місце та пояснити його саме через природу тоталітаризму. Не останню роль тут відіграє стихійний інститут колективної провини, а з тим – і колективного виправдування: «як всі». 

З колоніалізмом – все інакше. Він залишається невидимим, у тому числі і через свою тривалість й через свою природу. Тобто через природу власне російського колоніалізму. Про цю природу  блискуче пише Микола Рябчук. Його тези про «аномальну» колоніальну позицію України, яка (як Ірландія) – завжди в Європі і завжди поза її межами

Розділення на вищих та нижчих відбувалося не за кольором шкіри, а за мовою, де українська – провінційна, селянська, а російська — цивілізована,  культурна, глобальна. Отже, українцям дісталася роль  культурно-принижених та економічно-маргіналізованих (ця маргіналізація суттєво збільшилася за радянських часів, коли пролетаріїв було проголошено класовим двигуном соціалізму, а селян – «останнім, відмираючим класом приватних власників»). 

Серед українців, як пише Рябчук, були ті, хто пишалися своєю приналежністю до великої імперії та — водночас – до локального українського середовища. Але щоб пишатися та мати зиск, від українського як такого треба було зректися.

Чому колоніальне важко визнавати?

Можливо, тому що імперія та поневлолений народ завжди складають пару. Від балансу стосунків між імперією та тубільцями залежить цілий спектр питань внутрішньої та зовнішньої політики імперії та стратегій й тактик колонізованих

Стала імперія підтримує баланс як за рахунок примусу, так й за рахунок згоди частини колонізованих на колаборацію.

Ця згода досягається різними шляхами: від системи освіти, яка формує світогляд, до економічної системи, смисл якої, з одного боку, є незрозумілим для тубільців, а з іншого – дає їм можливість брати участь у розподіленні продукту та привілеїв. Імперсько-колоніальні відносини відтворюються на будь-якому щаблі та у будь-якому сегменті існування суспільства. «Капілярна» невидимість дозволяє колонізованим брати участь у власній колонізації без усвідомлення та докорів сумління.

Зрілий імперіалізм проявляється в організації простору – політичного, культурного, символічного, у формуванні та підтримці «звичаєвих» (неписаних) правил, мові, у всіх інституціях та державних установах. Призвичаєні люди не бачать його, але широко транслюють у власному житті – через повсякденні практики, наукове знання, систему пріоритетів та мрій, політичну участь, участь у державному будівництві.

Якщо за примус у імперії відповідають централізовані силові та політичні установи, то за добровільну участь у колаборації – соціальна та культурна сфера. Є ще одна проблема: звільнившись, колоніальні народи повторюють (або залишають) — іноді на дуже довгі періоди — ті самі інституційні та символічні практики, які ніби заперечили фактом свого звільнення. 

Чому ми не дивилися (або мало дивилися) на себе з точку зору (де)(пост)колоніальних  студій? Це питання потребує окремого семінару або кількох. Однак можна визнати, що колоніальна призма часто сприймається як така, що позбавляє державу суб’єктності, а на зорі відродження незалежності цей дискурс не знайшов довіри. Але не тільки це. Говорити про колоніалізм – це говорити дуже неприємну правду про себе, у першу чергу – самим собі. Це про роботу із персональною провиною, із певними налаштуваннями мислення, в яких «зашито» якщо не «клятву юних піонерів», то обкладинку підручника з російської мови х назвою  «Родная рєчь». Це про деколонізацію власного розуму. Якщо максимально спростити, то колоніщований розум – це коли при назві Єлабуга, я чомусь мимоволі згадую Маріну Цвєтаєву. Деколонізований розум – це коли Єлабуга – лише місце, куди прилетів український безпілотник та поцілив у місцевий завод з виробництва дронів.

Втішає, що зараз ми – українці – є чи не найкращими у світі фахівцями з проблем російського імперіалізму. Який, станом на зараз, на поспішає визнавати та досліджувати західна Академія. Звісно, ми маємо блискучих фахівців та блискучі роботи, присвячені російському імперіалізму, але в цілому західна Академія все ще воліє відводити очі або «не дивитися угору» або об’єднувати всі поневолені народи під назвою «Soviet» або «Russian»

У 2022 році, вже під час повномасштабного вторгнення російських військ в Україну,  одна з найвідоміших фахівчинь з радянської історії Шейла Фіцпатрік випустила у світ книжку «Найкоротша історія Радянського Союзу», в якій, наприклад, історія проголошення української незалежності й битв за неї були розчинені  у історії російської громадянської війни, а сам факт проголошення незалежності випущений з поля зору, як такий, що не мав жодного значення.  Разом із Україною, у названому наративі боротьба за незалежність була «вилучена» й щодо Грузії,  й Вірменії, й країн Центральної Азії, Балтії. Усі ці ключові для поневолених народів сторінки історії для авторки виявилися неважливими й «злитими» в універсальне «совєцьке»

 Наші західні колеги –  академія Західної Європи, Сполучених Штатів Америки — також не були позбавлені власного тягаря імперіалізму, власної нетолерантної, але присутньої, тут ніде правди діти,  ідеї про великі і маленькі країни, про великих гравців і неважливих гравців. Тож, вибудовуючі цю власну ієрархію «великих гравців», вони ставили поруч із собою, власне, Росію і вважали її колись небезпечним, колись добрим, колись рівноправним партнером. А решта країн залишались в історичній тіні.  Як спростити до дитячого, то формула така: «великі бачать великих, рахуються з великими, вивчають великих та визнають права великих на власні інтереси».

Ми намагаємося тепер пояснити нашим друзям, колегам й навіть недрузям в Європі та США, що війна РФ проти України – це війна проти них, проти усталених правил, проти цінностей, на яких тримаються демократичні суспільства.  війна Росії проти України – це маніфест канібалізма. Ці зірвані маски. Чи чистосердне зізнання у тому, що світ, який вибудувався на цінностях Західної Європи, не всім підходить. Росії – не підходить. Ірану. Північній Кореї. Китаю. Угорщині (або лише  Обрану).

 Це нова заява на участь у глобальній політиці. Але у такій, що канібали будуть присутніми не як прикрість, а як шанований, важливий гравець. Де все буде можна. Але до тих пір, поки це подобається канібалам.

Крихкі демократії не  є такими вже крихкими, але людська природа –є. «Сила заворожує, правда ж, Заворожує та застращує?» – іноді хочеться поставити це питання дорогим західним колегам. Хочеться  пояснити, що Росія прагне не тільки бути присутньою, як зазвичай. Вона хоче мати вирішальний голос. Який ґрунтується не на економці. Ні. Не на внеску чогось у загальне хороше, а лише на тому, що вона може собі дозволити вбивати. Скільки завгодно та в будь-який момент. Десь там, у раціональному проекті нової російської присутності в світі є й символічне. Ритуал цілування руки… На колінах. З посмішкою. Саме це Росія прагне отримати від Європи та США. 

Якщо говорити про науку, то є ще кілька суттєвих моментів. Західна Академія сформувала власну мову описання процесів, власні теорії, власні концепти щодо аналізу історії СРСР, історії Російської імперії. Незважаючи на кілька «поворотів» (майже революцій) ці концепти спираються на московський (почасти суто кремлівський) словник.  ці концепти закладено в підручники для шкіл та університетів. Оце все «велика культура», «загадкова душа», «внесок у Другу Світову»…

Самим історикам, літературознавцям, політологам дуже важко провести власну деімперіалізацію: вони побудували собі кар’єри на творчості Бродського або Толстого. Навряд чи більшість професури – фахівців з совєцького або російського готові просто зараз почати пізнавати історію поневолених народів. Хоча найкращі та найчесніші з них роблять саме це. 

Але, боюся, що найкращих – завжди меншість. Більшості на це не вистачає сил, ресурсу, мужності. До того ж, як влучно зауважив наш філософ Вахтанг Кебуладзе, кафедри Soviet studies/ Russian studies в західних університетах часто виглядають як філіали ФСБ. Іноді, слухаючи, як поважна професура просуває абсолютно пропагандистські, ненаукові, а часом й фейкові наративи про Україну, з цим твердженням важко не погодитися.

Але – так чи інакше – ми маємо говорити. Маємо бути присутніми. Можливо, правило міжнародних стосунків «нічого про нас без нас» мало б втілюватися й в академічних дослідженнях. А якщо «без нас», то хоча б з тими документами, матеріалами, книжками, які написані українськими фахівцями. 

 Нам треба бути конкретними, аргументованими, чіткими, спокійними. Але часом це дуже важко. Проживаючи такі ночі, які цього року стали черговим витвором канібалізму в Києві, Харкові, Херсоні, Сумах, Кременчузі… скрізь, стримувати лють, майже неможливо. Й неможливо знайти слова описання досвіду, який ми переживаємо. Жан Амері у збірці есеїв про досвід перебування в концтаборах «Поза межами провини і спокути» писав: «Немає сенсу намагатися описати тут заподіяний мені біль.  Біль був такий, який був. Більше нічого не скажеш. Відчуття не піддаються ні порівнянню, ні опису. Вони позначають межу комунікативних можливостей мови». Моя сусідка говорить простіше: «Жодного разу не бомблені люди ніколи не зрозуміють тих, для кого прокинутися живим – це досягнення. А щоночі бомблені люди ніколи не знайдуть слів, аби пояснити, що відчувають, коли стають просто цілями для російських ракет»

Іноді наші західні колеги, можливо саме ті, з філіалів ФСБ, ставлять нам в провину травмованість. Мовляв, не говорити не ви як історики, це говорить ваша травма…

Дійсно, травма – говорить. Але часом у представників західної Академії не вистачає інструментів, щоб її почути, щоб розуміти її як свою.

На щастя, так не у всіх. Останні бомбардування Києва я провела у спілкуванні з прекрасним вченим з Оксфорду Панайотісом Ксенофонтісом. Я переказувала йому чорні жарти з чату нашого будинку, він – вчив мене поганих слів на адресу Федерації та її очільників англійською мовою.  

То як будувати інструменти, які пояснюють нову систему координат? 

— Через терор, які росіяни вчиняють щодо українців, через «зоряні війни», які стали нашою реальністю, ми відчуваємо шалену втому. Це нормально, але з втомою ми втрачаємо фокус, ми втрачаємо зосередженість на тому, що є нашим місцем сили, нашими досягненнями. Ми забуваємо – не часто, але частіше, ніж треба – про вдячність. Київські сміттєвози стали вже певним мемом: в небі ще шахеди, в небі ще ракети, але сміттєвози вже на маршруті. Пожежники прибувають на місце трагедії разом із рятувальникам у розпал атаки й розпочинають рятувати. На ранок навіть пошкоджені аптеки та кав’ярні вже працюють. Це відповідь, це відсіч. Це про перемогу життя над смертю. Цю перемогу здійснюють щодня люди. Зрозуміло, що без нашої Армії така відповідь була б неможливою. Й саме потоплений російський флот та уражені літаки, й щоденні битви на фронті – усе це підґрунтя перемоги життя над смертю. Стійкість – це кожного дня перетворювати катастрофу на нормальність, на системну, працюючу, відповідальну нормальність. Ми маємо говорити про це нашим союзникам. Я б не хотіла, щоб цей наш досвід став їм у нагоді, але вони мають знати про такий досвід. Оскільки саме він говорить не тільки про нашу травмованість, а й про великий успіх, про довіру, про майбутнє. Україна – це люди, в яких є сенс вкладати ресурси: економічні, фінансові, технологічні. 

Наш найкрасномовніший перемовник сьогодні – це Армія. Ті «аргументи», які дають нам наші воїни, дозволяють нам бути, жити, говорити й мати такі-сякі плани. Армія дала нам можливість та час для того, щоб стати видимими у світі, які так довго волів нас не бачити. 

А часом не тільки видимими, але й гідними любові та підтримки. Попри все в Європі та на північно-американському континенті з’явилася сила-силенна спільнот, які стали нашими друзями. Звичайні люди, як жили своє прекрасне життя, стали поруч з нами, й всі ці роки – не втомилися, не відвернулися, не здалися. Локальні громадські організації, великі та не дуже благодійні фонди, активісти – артисти, співаки, лікарі, інженери, викладачі, військові й навіть мільйонери… Це важко, але дуже приємно уявити, скільки допомоги, ініціатив, підтримки ми отримуємо від всіх цих людей. Саме вони щодня додають нам віри у те, що ми не одні в цьому світі, ми не одні у боротьбі зі злом немислимого масштабу.

Можливо вже тепер, можливо пізніше нам варто було зробити такі собі «дні подяки» людям та спільнотам, які з нами впродовж всіх цих років і які будуть  з нами надалі. 

Цьогоріч ви брали участь в Книжковому арсеналі, фокус-темою якого був Переклад. Ви брали участь в дискусії, яка присвячена історичній пам’яті, чи я помиляюся. 

— Ні, я брала участь в дискусії, яка була присвячена, читанню на війні й в акції пам’яті Вікторії Амеліної. 

Розкажіть про ваші враження від дискусії про читання на війні 

— Це була хороша й  правильна дискусія. У широкому розумінні – правильна. Головне слово мали наші воїни — офіцери 12-ї бригади Національної гвардії України «Азов» Олександр «Форбс» Гусаров та Владислав «Доцент» Дутчак, а також Валерія «Нава» Суботіна — українська військовослужбовиця та  письменниця, вона авторка знакових творів «Азовсталь. Сталева пресслужба», «Полон. Воєнні щоденники» та збірки поезій «Квіти і зброя». Це ось уривок з її вірша 

«…Ми геть не ті, що були раніш.

Крилаті і добрі це про когось іншого, ми геть не такі.

Янголи стоять у вогняної ріки.

У них на пір’ї шеврони. В руках у кожного автомат.

Раю немає. Як і шляху назад»

Правильна дискусія – це про голос тих, хто нас захищає. Модель, коли головне слово має належати саме їм, на мій погляд, має бути нашою моделлю на багато років вперед. Й це стосується не тільки літератури. 

Ми всі зараз живемо в борг. Ми ніколи не відплатимо його повною мірою. Але в тій країні, яку нам хочеться збудувати, в тій правильній чесній країні, слово матимуть ті, хто найбільше доклався до її збереження. Це, власне, про борги, які нам слід віддати. Воїни та воїнки нашої Армії не були «народжені для війни». В Армії люди різних професій та різних талантів. Декотрі з них на фронті або в полоні продовжили писати, малювати, досліджувати, створювати музику. Хтось з них продовжив те, що робив до війни. Хтось відчув у собі нову творчу силу, новий талант говорити, думати, відчувати. «Де ваші письменники?» — часом питають нас європейці. «Наших письменників, музикантів, вчених вбила Росія. Вбивала сотні років й вбиває тепер». Але всіх РФ вбити не вдасться. Не цього разу. Отже – вони творять там, де воюють, там, де їх ув’язнили. Вони дають нам можливість робити щось важливе в тилу. Але усе, що я можу зробити тепер, це борг. Тому після Перемоги – усі сцени, усі майданчики, круглі та квадратні столи, усі фестивалі – їм. Воїни та воїнки мають бути проявленими скрізь, де вони забажають

Я знаю воїна, який пише на фронті фентезі. І я хочу, щоб його фентезі було в топах продажів після нашої перемоги. А може і тепер. Тому мені ця подія, де воїни говорили про те, як вони читають, що вони читають, що їм важливо читати, які книжки їх врятували в полоні, які книжки давали їм сміх, які книжки робили їх солідарними, це було настільки правильно, що я взагалі не знала, що я там роблю. Зрештою, я розуміла, що, в принципі, можливо,  була для того, щоб показати, який відсоток тих, хто не воював, має право бути з тими, хто воював. Відсоток тих, хто може відтінити щось. Або просто побути в тіні правильних людей.  Мені було страшенно цікаво і страшенно важливо почути їх досвід. Для мене це було честю та радістю.

Вам вистачає зараз сил продовжувати писати? 

— Складне питання. Я пишу щоденник, наприклад, і ми з ним ніяк не можемо домовитися, в який момент я маю припинити це робити, оскільки ще на початку повномасштабного вторгнення я дала собі обіцянку, що  буду це робити кожного дня й попри все. Бувають дні, коли я думаю: «Ну от навіщо?». Слабка відповідь від тієї моєї частини, де я – історикиня, шепоче, що его-документи є важливими для відтворення загальної картини, що історикам це може стати у нагоді… 

Але кожного дня бути хронікеркою суцільного болю і неперевершеного чорного гумору – така собі задача. З одного боку, ніби дуже просто порушувати обіцянки, які ти даєш самій собі. З іншого боку, це найгірша історія, тому що собі також не збрешеш. 

Ти не зможеш там якось зманіпулювати, сказати, ну все, ми втомилися, знаєш, дорогий щоденник, до побачення. Тож я пишу. Минулого року я закінчила текст, не знаю, наскільки він хороший, але це було минулого року. 

І яка стадія в нього зараз? Редактура? 

— Він хоче видатися, так. 

А де ми його побачимо?

— Є таке маленьке, однак рішуче видавництво, The Ukranians Publishsing, що його нещодавно зовсім зорганізували жінки, чоловіки яких несуть службу. Таке дитя сили та світла, які тримають нас у найтемніші часи. 

А про що цей текст? 

— Це сімейна історія. І він, звісно, про війну. Про що ще він міг би бути? Що стосується наукових текстів, то це моя робота. З цим простіше. Тут дисциплінована свідомість, зрозумілий підхід, ремесло, джерела. Важко, звісно, коли немає можливості знати, чи ти точно ти будеш живою зранку, чи  доїдеш до архіву, чи не постраждає сам архів… Але, менше з тим, це — дисциплінована діяльність, яка є частиною моєї професії. З творчістю так не працює. Це ж ніби необов’язково. Немає суворих планів, немає звітності й тих, хто насварить за невиконання. Можна не писати, можна писати. Можна домовлятися з тестами про паузи та прощання. Але іноді вони, як діти, приходять самі, не питаючи, чи включені вони в якісь там плани… 

Які області історії зараз набуваються більшої практичності?

— З одного боку, історія необхідна завжди всім в будь-якому своєму прояві. З іншого боку, жодні історичні алюзії, жодні історичні порівняння і очікування в сучасному світі не працюють. З третього боку, у тому, як народи, нації та держави розвивалися,  є коріння — певні пояснення того, чому ми такі, а не інші. З четвертого боку, нічого ніде й ніколи не повторюється так, як було раніше, і здається тоді, що уроки історії абсолютно не корисні і не цікаві… 

І ця композиція між «завжди треба» і «навіщо це треба?», створює величезний виклик для всіх, хто опікується історією як наукою і хто любить історію «просто так». Ми можемо зараз підійти до 10 людей, спитати їх думку щодо «головної», «ключової» події в історії України. Й хтось назве Голодомор, інший – Запорізьку Січ, третій – стосунки між Кримським ханством та козаками, четвертий стане наполягати на індустріалізації, п’ятий – на більшовицькому терорі, шостий – появі генія Тараса Шевченка…

Й усе це буде про силу. Про пошуки того, що дає нам силу. Й про рани – незажиті й болючі. 

У першій половині ХХ століття  більшість істориків вважали відстань у 50 років абсолютним мінімумом для того, щоб тепла пам’ять вистигла й перетворилася на холодну історію. Здавалося, що коли йдуть за світи учасники подій, «температура» невпинно спадає. Проте «надлишок» пам’яті, з яким зіткнулись історики в другій половині ХХ століття,  аж ніяк не «охолоджував» минуле. «Історичні рани» не давали йому «вистигнути», замикаючи «вчора» у довгому та неминущому «сьогодні». Болить мовчання, болить відчуття недосягнутої справедливості, болить порожнеча відсутніх відповідей й засуджених катів. Як зауважив Кріс Лоренц, «уявлення про те, що гаряче теперішнє само собою перетворюється на холодне минуле, є бажаною моделлю часу для тих, хто хотів би залишити минуле у спокої. Зазвичай це ті, кому загрожує судовий вирок»

Тож допоки цієї справедливої відповіді не буде, і що стосується козаччини, і що стосується переселення греків , насправді примусового, підлого переселення, і що стосується смерті дітей, батьків, старих в період часів Голодомору… От допоки всі ці питання не отримують своєї справедливої відповіді, доти нам буде там боліти. В якомусь сенсі історія є не стільки вчителькою, скільки лікаркою, яка може зцілювати. Якщо  не заживлювати рани, то, принаймні, накладати на них такі шви, щоб обидві боки рани зростались. У збірці Олександра Авербуха «Жидівський король» є дуже хороша метафора: «Дніпро зашиємо бачите наша рана впадає тепер у вашу рану». Часом не тільки поезія, а й історія може зробити так, щоб «наші рани впадали у ваші рани», щоб «зшивався Дніпро». 

Спілкувалася Віка Федоріна

Фото Юлія Кочетова