«Як повернутися до міста якого нема»

Жидівський король

Як наша пам’ять зберігає те, що залишилося від наших близьких? Чи це спогади про щось відчутне, як-от пасмо волосся або ж ніготь? Чи, можливо, вони ефемерні, як запах або останній крик?

Читання нової поетичної збірки Олександра Авербуха «Жидівський король» (Київ: Дух і Літера, 2021) у Нью-Йорку навесні 2022 року — це особливо насичений досвід. Він веде до визнання того , що коли ми намагаємося описати дійсність в усіх її нюансах, слова в найкращому випадку є лише наближенням. Почнімо з назви: англійське слово «Jewish» не передає відтінку оригінального прикметника «жидівський», який є трохи образливим, але водночас історично прийнятним у деяких регіонах України*. Один із віршів першої частини книжки прояснює складну динаміку між різними сторонами походження головного героя: польською та єврейською. Як вони між собою взаємодіють? Як це — бути вкоріненим в обидві культури?

…і я хапав кляті сирники
і біг навспак до польського кодла

і так усе життя...

ходжу в польських дублянках
замаслених сирниками єрусалимського подвір’я

повертаюся і кричу 
—та не поїду я до твоєї Польщі́, не поїду
та не увійду я у твій Єрусалим…

Перебувати ні тут, ні там, не належати до жодної культури повністю, але нести на собі їхні відбитки — сліди від  їжі, а також ті сліди, що позначають душевні переживання, — це досвід, на який вказує ліричний герой у зворушливій данині своїй непростій сімейній історії.

Така ситуація зростання на узбіччі двох релігійних і культурних традицій уможливлює певну гнучкість сприйняття, яке змішує христологічні мотиви з повсякденним життям. Пропонування власного тіла на останню вечерю (чи це Таємна вечеря?) — потужна  метафора, нагадування про непоправну шкоду, завдану історією взаємної недовіри й ненависті, погромів і голоду, доносів і таборів:

вони всі зараз тут
на останній вечері
мого тіланалягають на стіл
…
їжте на спомин про себе
тіло моє
пийте з мене любі

Препаруючи власну генеалогію, ліричний герой виводить свій родовід аж від Авраама й Давида, а також засновника хасидизму Баал Шем Това (Бешта). Вірш поєднує наратив, який міг би бути взятий із середньовічних латинських ілюмінованих рукописів (візьміть, приміром, Compendium historiae in genealogia Christi XII століття), з буденною агіографією новітньої історії («…як вони жили у Ростові на вулиці Єрьоменка 82–2, кв. 803…»). Мовою, що наслідує Євангеліє, ліричний герой описує першу зустріч із єдинокровною сестрою в дорослому віці:

і, зустрівши її, промовив до неї:
віриш, що я батьків син?
тоді та і сказала: вірую, брате!
і поклонилася йому
обняла його
і розридалася

Олександрові інтерпретації біблійних текстів вражають своєю безпосередністю, навіть вразливістю. Сховатися нікуди, бо смерть робить усе, окрім спогадів, прозорим і неважливим. Саме завдяки пам’яті, зокрема пам’яті про загиблих, він і його велика родина завойовують право назавжди залишитися в  українській землі (Землі обітованій?):

ймення приходька що мешкав серед них
жодному жидівському королеві 
на груди вже не нашити

бо смертію  він тут вкоренивсь 
і смертію смерть подолав

Поетична збірка Олександра пропонує читачеві траєкторію — між життям і смертю, вкоріненністю і від’їздом, згадуванням і забуттям. По суті, ця книжка є Кадишем, юдейською поминальною молитвою, за культурою, яка була або жорстоко знищена (з єврейського боку  ), або експлуатована через примусову працю (з українського  боку ), або переміщена (з польського боку ). Я зловила себе на думці про те, що не впевнена, до подій якого року відсилає наведений нижче вірш — 1941-го чи 2022-го:

відповідь на ваш запит
сім’я Шутини залишилася в окупованому селі
Хана кинута живою в колодязь
Клара (донька) кинута живою в колодязь
Шутін Хаїм-Йосип убитий і кинутий в колодязь

                                   

Упродовж останнього десятиліття ми бачимо, як українська література робить безпрецедентні кроки до переосмислення травми Голокосту. Поетична збірка Маріанни Кіяновської «Бабин Яр. Голосами» (2017) сигналізує про зміну парадигми у напрямку до сприйняття Голокосту як чогось, що сталося з українцями так само, як і з євреями. Це вже більше не ми й вони. Це МИ. Торкаючись колективного несвідомого, Кіяновська у вражаючий спосіб та з дивовижною ретельністю піднімає на поверхню втрачений світ київських євреїв.

Олександр Авербух належить до подібної школи поетів, які обирають досвід втілення, а не просто спостереження. У світі, який заціпенів від надміру людських страждань, більше немає надії на справедливий суд, відшкодування чи навіть розуміння:

єдине чого ми тепер прагнемо
це визнання нашого болю 

Поезія Олександра оголює біль і не дозволяє його ігнорувати. Цей біль вдивляється у ваше обличчя з листів остарбайтерів з їхньою простою, повторюваною мовою. Сміливість зазирнути вглиб власної душі трохи полегшує його, і, можливо, це єдине, що нам залишається. 

Оксана Розенблюм

(З англійської переклала Валентина Вздульська)

Підтримайте нас, якщо вважаєте, що робота Дейли важлива для вас

Возможно вам также понравится

Залишити відповідь

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься. Обов’язкові поля позначені *