Я вже писала тут про важливість локальних арт-просторів для навіть не для культурного – просто нормального життя міста. Власне арт-простір «Діалоги» (не тільки він, але зараз саме про нього) займає помітне місто. Частково за рахунок дуже вдалого розташування – середмістя та підвал, що зараз суттєво але що важливіше, через енергійну хазяйку Олену Велику, яка перетворила простір на затишне та гостинне місце.
Так, в розпалі літа, протягом одного тижня тут відбулося кілька подій.
Спочатку про виставку «Увага в квадраті» , що відкрилася 12 липня. Ольга Разинкина , яка рік тому вже влаштувала тут персональну виставку «Антистрес», показала нові полотна, причому цілісний задум тут домінує над окремими роботами (в релізі згадується лаконічний, тривожний, загадковий (бо багато чого залишається поза кадром) і водночас яскравий стиль Едварда Гопера). Справа в тому, що деякі представлені роботи являють собою візуальні блоки (термін авторки), скомпоновані з чотирьох фрагментів; причому фрагменти в блоках частково повторюють окремі великі роботи, через що все, що ми можемо побачити на стінах, компонується в єдину розповідь, єдиний ритм. Додам, що усі 43 роботи, які ми можемо побачити тут, створені за останні п’ять років; що показово, якщо тут і є тема війни, то дуже опосередковано – через внутрішню напругу, недосказаність. Ми ще вернемося до цієї теми, трохи пізніше.
Днем раніше – 11 липня там само, в галереї «Діалоги», відбувся «Мініфест», точніше – показ українських короткометражних фільмів (“Опівночі” (2024) реж. Ярослав Трофімов. 7.33 хв. “Мати” (2022) реж. Юрій Леута. 7 хв. “Жахи письменника” (2025) реж. Сергій Пудіч. 10.33. хв. “Смачного” (2022) реж. Іван Шоха. 5 хв. “До його ніг” (2025) реж. Тетяна Кожукало. 15.27. хв. “Останній Лицар” (2022) реж. Олександр Онуфрієв. 12.10 хв.).
Перед нами знов ті самі дати – фільми знімалися протягом 2022-2025. І ось що важливо. Фільми ці – різноманітних жанрів. «Опівночі» Ярослава Трофімова, режисера театру «Перон №7» – це фактично тизер великої роботи, фрагмент, напружена філософська бесіда між чотирма персонажами у відкритому і дружньому (на перший погляд) середовищі; пляшки з пивом вже пусті, а вічні питання ще не вирішені. «Жахи письменника» Сергія Пудіча – смішний пародійний горор, причому англомовний і віршований, ШІ, як завжди, підступно править світом, а письменник у творчому запої, перепрошую, застої… Ну, все, здається, закінчується непогано, але я б на місці отого письменника, звісно, ШІ не довіряла би, бо був саме в мене один раз такий вже випадок… «Смачного» Івана Шохи – теж горор, хоча починається як мімімішна історія, яких багато в мережах, побудований на обманутих очікуваннях і трошки цинічний (наскільки етично використовувати дитину для втілення саме цього сюжету, я оставлю за кадром). Дуже мила, хоча і з очікуваним фіналом (хорошим), історія любові від Тетяни Кожукало «До його ніг», і мабуть хіт показу – «Останній лицар» Олександра Онуфрієва, де є все – і психологізм, і динаміка, і абсурд, і екшн, і впізнавані характери, і типові ситуації, і щасливий фінал, і історія любові…
І ось тут я підступаюся до тієї самої проблеми. Всі ці фільми зняті під час Великої Війни. Всі вони НЕ про війну. І треба сказати, що, на четвертий вже її рік, це, мабуть, вірне рішення. Бо за що нам чіплятися під час обстрілів, як не за норму? Ну, враховуючи жанр, звісно, але саме такі фільми могли би бути знятими і в мирні часи – а значить, вони і є норма.
І залишається нам фільм «Мати» Юрія Леути. І ось тут мабуть, треба зупинитися. Бо це тема для серйозної розмови.
Далі спойлери.
Юрій Леута, вочевидь, профі (2011 – 2013 рр. Університет Paris Nanterre La Defence, Франція. Факультет мистецтв і видовищ. Спеціалізація кіновиробництво. 2010 – 2011 рр. Продюсерська компанія Injam Production, Франція. Асистент продюсера. 2009 – 2010 рр. Вища кіношкола ESRA, Франція. Режисура аудіовізуальних творів. 2007 – 2009 рр. Київський національний університет культури і мистецтв. Факультет режисури кіно і телебачення; кілька ігрових та документальних фільмів – звідсі). То й короткометражний фільм «Мати», мабуть, найпрофесійніший на міні-фесті. Сюжет мабуть був новим і навіть шокуючим у 2022-му, і на жаль, впізнаваний наразі. Два журналісти, як буває з журналістами, хоробрі, але не дуже емпатичні, фіксують (ризикуючи власним життям) приліт у житловий будинок; шукають і серед вогню та руїн «сильні кадри», і бачать немолоду жінку з рожевою валізкою на колесах та біленькою собачкою; починають її розпитувати, вона спочатку розповідає про собачку, потім перемикається на розповідь про сина, як вона вагітна, побігла з Чорнобилю від радіації, як він ріс, як відмовився від «блатного» вступу до інституту, як намагався одружитися, і навіть чоботи вже купив, як вони, молодь, любить, важкі такі, і ось цього собаку саме він прихистив колись… І вона говорить-говорить, не може зупинитися, і ми вже все розуміємо, тільки журналісти не розуміють, а де він зараз, питають…
Та в морзі, де ж ще, каже вона, ось тут у валізі його речі, то я хочу його переодягнути, щоб як на весілля…
Тут, я би казала, повний сет всіх тригерів, і архетипів, розбитий будинок, жінка (хороша актриса, потужна гра, щемлива), маленький біленький песик, відважні, але трошки гальмануті журналюги, і вогонь, і мати, і син (вічна, трагічна, невиносна історія), і загублена доля, і зруйноване майбутнє…
Але я людина наративу. І ось тут в мене звісно, питання – а що вона тут робила, серед руїн? Збирала його речі? (як саме він загинув, це, здається, поза кадром, але зрозуміло, що від російської агресії). Просто йшла повз? А тут ще Чорнобиль. Чорнобиль для нас – теж тригер. Саме тому ми добре пам’ятаємо дату. Це 1986. Фільм знятий у 2022. 14+22 = 36. Сину жінки 36 років. Це зрілий вже чоловік. Сорок п’ятий розмір ноги (це вона каже, з гордістю). В нього мають вже бути діти, в неї – онуки. Їй 60 як найменше. Але і вона виглядає молодше, і по її розповіді в нас спочатку складається враження, що він – юнак, молода людина. Здається, студент, або нещодавно закінчив інститут, бо вона більше про інститут розповідає, ніж про роботу, збирався одружитися, купив молодіжні чоботи (тут, звісно, паралель із хрестоматійним оповіданням Гемінгвея, того що з однієї фрази)..
Працює фільм? Звісно, працює. Бо це, як я вже тут сказала, набір архетипових тригерів. До того, він, повторюсь, професійний, і через режисерську роботу, і через гру акторів.
Але всі ми бачили страшні, правдиві кадри. Ми бачимо їх щодня. Наступний мій матеріал буде саме про документальний фільм. «Мати» – художня робота. І ось тут виникає питання – де в таких ситуаціях працює мистецтво, а де власне тригери. Всі ми травмовані, так або інакше. І рано чи пізно (мабуть з самого початку війни) тригери починають працювати незалежно від якості художнього матеріалу. Ми реагуємо на безпосередні подразники. І це велика спокуса для художника – тут я розумію під художником представників будь-якого роду мистецтва (поетів та письменників це теж стосується, звісно). Бо певний матеріал напевне викличе певну реакцію (вибачте за тавтологію). І ми, реагуючи, самі не завжди оцінюємо – а що, власне, спрацювало? Наш досвід, наша уява, наші страхи та надії, або міць власне культурного продукту. Бо наразі, в даній ситуації, відрізнити одне від одного нам нелегко. Що важніше – це не завжди може розуміти і сам митець. І саме в цьому саме для нього і полягає небезпека. Бо це підштовхує до легких рішень.
Тут мабуть, може допомогти така річ, як такт, бо іноді від простих рішень утримує саме такт, але такт – не те, що взагалі притаманне митцям. Бо мистецтво з самого початку свого існування не переймається таким поняттям. Бо воно мистецтво.
Взагалі, добре, що показ відбувся – і що він збігся з відкриттям виставки. Бо тут є про що говорити. За що спасибі нашим галеристам та митцям.
Марія Галіна
