Тайм-менеджмент для смертних

Олівер Беркмен

Людське життя сміхотворно коротке. Все, що ми маємо — це в середньому 4 тисячі тижнів, або ж 80 років. Як зрозуміти, що для нас є справді важливим, а що не варте і крихти нашого часу? Як наповнити своє життя сенсом та зосередитись на справді важливих для нас речах? Розібратися у цьому допоможе книжка «Чотири тисячі тижнів. Тайм-менеджмент для смертних»Олівера Беркмена, що нещодавно вийшла друком у видавництві Лабораторія. Читайте уривок про те як людство загубило терплячість і чому важливо її віднайти на Kyiv Daily.

Якщо ви багато часу проводили в місті, де автомобільні сирени ревуть без упину, — у Нью-Йорку, скажімо, чи Мумбаї — то знаєте, яке особливе роздратування викликає цей звук, і найбільше з тієї причини, що це не лише порушення тиші й спокою, але й неймовірно безглузде також: воно погіршує якість життя всіх довкола і ніяк не поліпшує життя тих, хто гуде так уперто. У моєму кутку Брукліна сирени в ранкову годину пік починають ревти приблизно з четвертої і не змовкають аж до восьмої; і в цей проміжок часу, напевне, лише якихось кілька гудків у цілій окрузі мають практичну мету — скажімо, нагадують комусь про небезпеку чи підганяють водія, який проґавив, як перемкнулося на світлофорі світло. Решта сигналів просто нагадують: «Поспішай!». Утім, кожен водій стоїть у тій самій тисняві і з тим самим бажанням їхати далі, попри відсутність такої змоги; бо ніхто при здоровому глузді не повірить насправді, що саме його сигнал таки матиме вирішальне значення і змусить заворушитися інших. Ці безглузді гудки — ще один важливий симптом небажання визнавати свої обмеження, коли йде мова про час: це крик безсилої  люті, до якої нас спонукає факт, що годі примусити світ навколо рухатися так само швидко, як ми цього хочемо.

Те, що наші страждання пов’язані з подібного роду диктаторським ставленням до решти реальності, — один з ключових здогадів стародавньої китайської релігії даосизму. Дао де цзін переповнений образами податливості та поступок: мудрець (як весь час нагадують читачеві) подібний до дерева, що згинається, замість того щоб ламатися на вітрі, або до води, що обтікає перепони на своєму шляху. Усе буде таким, як є, натякають подібні метафори, хоч як вам хочеться протилежного — і ваша єдина надія справити хоч якийсь вплив на цей світ полягає у прийнятті цього факту, а не в його запереченні. Утім, усе це беззмістовне гудіння машин і наша нетерплячість загалом свідчать про те, що даосисти з нас досить-таки погані. Нам видається аж надто часто, що події у світі мали б відбуватися так швидко, як ми того бажаємо; однак саме це й робить нас такими нещасними, і не тільки тому, що ми розчаровуємося занадто багато часу: бо весь час понукати світ —це не надто продуктивна ідея. Наприклад, давнє дослідження вуличного руху виявило, що нетерпляча манера водіння насправді тільки сповільнює нас. (Звичка поволі підтягуватися до транспорту перед нами, стоячи на червоному світлі, що така типова для нетерплячого автомобіліста, завдає найбільше шкоди йому — бо тільки-но ви розпочнете рух знову, вам доведеться прискорюватися повільніше, ніж ви могли б в іншому разі, щоб не в’їхати в кузов того, хто перед вами.) І те саме можна сказати про безліч інших зусиль, покликаних пришвидшити реальність. Працюючи надто швидко, ви зробите більше помилок, до яких доведеться вертатися й виправляти їх згодом; і вам не вдасться вийти з дому скоріше, якщо ви почнете підганяти малюка одягтися; навпаки, увесь процес триватиме через це тільки довше.

Хоча це важко встановити науково, ми, найімовірніше, куди нетерплячіші, ніж були раніше. Наша чимраз менша терпимість до затримок позначається на статистиці всього: від гніву на дорогах і тривалості політичних виступів до кількості секунд, які пересічний користувач інтернету готовий чекати, поки завантажиться повільна сторінка. (Порахували, що якби перша сторінка Amazon завантажувалася на секунду повільніше, то компанія втратила б 1,6 мільярда доларів річного виторгу.) Утім, з першого погляду усе це виглядає чимраз дивніше. Практично кожна нова технологія, від парового двигуна до мобільного широкосмугового зв’язку, дозволяла нам виконувати роботу швидше, ніж доти. Чи не мало б це ослабити наше нетерпіння, даючи нам змогу жити ближче до тієї швидкості, якій ми віддаємо перевагу? Проте, відколи почалася нова епоха прискорення, увесь заощаджений час не тільки не тішив людей, але й змушував їх дедалі більше непокоїтися про те, що вони не можуть упоратися ще швидше, ніж доти.

Утім, насправді це ще одна таємниця, яка проясняється тоді, коли зрозуміти її як форму опору нашим природженим людським обмеженням. Причина, чому технологічний поступ загострює наше почуття нетерпіння, полягає в тому, що кожен новий крок уперед, як видається, наближає нас до моменту, коли ми переступимо межу можливого; він немовби обіцяє нам, що нарешті цього разу ми зможемо прискорити події настільки, щоб таки взяти в шори скороминущий час. І тому кожне нагадування про те, що ми насправді не можемо досягти такого рівня влади, виглядає внаслідок цього чимраз неприємнішим для нас. Щойно ви почнете розігрівати свій обід за шістдесят секунд у мікрохвильовій печі, реалістичнішою виглядатиме перспектива, що колись ви зробите це миттєво, за нуль секунд — і боліснішим буде розчарування, що все одно доводиться чекати цілу хвилину. (Ви, мабуть, помічали, наскільки часто офісна мікрохвильова піч зберігає на годиннику тих сім чи вісім секунд, яких не дочекалася остання особа, яка користувалася нею, — точно зафіксувавши момент, коли нетерпіння стало аж надто нестерпним.) І, на жаль, ви не зміните дуже багато, якщо особисто мобілізуєте свій внутрішній спокій, щоб уникнути такого роду реакції, оскільки зрештою почнете страждати від соціального нетерпіння — тобто від чимраз більших сподівань свого культурного середовища, як швидко має статися та чи інша подія. Тільки-но більшість людей повірить, що працівник повинен відповідати на сорок імейлів за годину, ваше майбутнє працевлаштування все одно залежатиме від цього, хоч яка ваша особиста думка.

Мабуть, немає яскравішої демонстрації цього чимраз глибшого відчуття дискомфорту, бажання прискорити швидкість реальності, ніж те, що відбулося з досвідом читання. Уже років з десять дедалі більше людей повідомляють про нездоланне відчуття, за їхніми словами, «тривожності» чи «неуважливості», яке виникає щоразу, коли вони беруть до рук книжку. Це нагадує радше різновид нетерпіння, незгоди з фактом, що їхнє читання триває довше, ніж вони б того хотіли. «Мені чимраз важче й важче фокусуватися на словах, реченнях, абзацах», — нарікає Г’ю Магвайр, засновник сервісу зі створення та поширення безкоштовних аудіокниг LibriVox і (принаймні донедавна) завзятий читач літературної прози. «Вже не кажучи про розділи. У розділах часто цілі сторінки абзаців». Він описує те, що змінилося у такому приємному колись досвіді пірнання в ліжко з книжкою: «Речення. Два речення. Може, три. А тоді… Мені потрібно ще трішки чогось іншого. Чогось такого, що поведе мене далі. Що почухає нездоланний свербіж глибоко в закапелку свідомості: перевірити пошту на айфоні; написати й стерти відповідь на кумедний твіт Вільяма Ґібсона; знайти посилання на добру, дуже добру статтю у New Yorker і після того відкрити його…».

Люди скаржаться, що більше не мають «часу читати», але реальність, як зауважив письменник Тім Паркс, далека від того, що їм буквально важко знайти пів години вільного часу протягом дня. Вони мають на увазі те, що коли таки знаходять трішечки часу і намагаються присвятити його читанню, то не можуть знайти тоді досить терпіння, щоб присвятити себе цій справі. «І насправді йдеться не про те, що нас уривають весь час», — пише Паркс. «Йдеться про те, що ми схильні відвертати свою увагу. Ні, ми не надто заклопотані й не надто неуважливі — ми просто не хочемо прийняти істини, що читання — це того роду заняття, яке, здебільшого, вимагає окремого розкладу. Ви не можете приспішити його аж надто, перед тим як цей досвід починає втрачати сенс; він не згоден, можна сказати, з нашим бажанням повпливати на те, як минає наш час. Іншими словами, так само як інші аспекти реальності, куди численніші, ніж нам би хотілося визнати, читання іноді потребує саме стільки часу, скільки треба.

Олівер Беркмен. Чотири тисячі тижнів. Тайм-менеджмент для смертних / Переклад: Назар Старовойт i Остап Гладкий / К.:  «Лабораторія», 2021

Підтримайте нас, якщо вважаєте, що робота Дейли важлива для вас

Возможно вам также понравится

Залишити відповідь

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься.