Ернест Гемінґвей говорив, що «завдання письменника незмінне. Він змінюється, але його місія залишається».
Вона в тому, щоб писати правдиво, а, зрозумівши, в чому правда, висловити її так, «щоб ця правда увійшла в свідомість читача частиною його власного досвіду». І ось він шукає відповідь на питання, в чому ж правда, що робити людині в суспільстві, якому не потрібна правда? Якими духовними цінностями треба дорожити, якщо ці цінності розтоптуються?
Гемінґвей шукає відповідi на ці питання разом зі своїми героями. Істини, до яких він прийшов, нам близькі і зрозумілі: людина повинна боротися проти зла, навіть якщо всі сили зла сильніше за неї.
Крім цього в романі «Острови поміж течій» є близький Гемінґвею лейтмотив: праця і борг. Героєм роману володіють два бажання: добре працювати та сумлінно виконати свій обов’язок. Коли втрачає майже все, герой говорить собі: «Нумо розберімось. Сина ти втратив. Любов втратив. Від слави вже давним-давно відмовився. Залишається борг, і його потрібно виконувати».
Ернест Гемінґвей. Острови поміж течій. — Переклад: Анна Вовченко. Л.: Видавництво Старого Лева, 2020, 512 ст.
Уривок
ЧАСТИНА ІІІ. У МОРІ
І
Попереду білів довгий берег; за ним видніли кокосові пальми. Вхід у гавань розтинав навскісний риф, об який під дужим східним вітром розбивалися хвилі, і, якщо придивитися, було добре видно, де вхід відкривається. На березі не було нікого, а білизнá піску сліпила очі.
Капітан придивлявся до берега, стоячи на ходовому містку. Десь тут повинні бути рибальські хижі, та їх не було, як і човнів, заякорених у лагуні.
— Ти вже бував тут, — звернувся він до свого помічника.
— Так.
— Бачив там хижі?
— Бачив. На мапі також позначено селище.
— Де й ділися вони к чорту, — відказав капітан. — Бачиш якісь човни у мангрових хащах?
— Нічого не бачу.
— Зайдемо в гавань і станемо на якір, — вирішив капітан. — Я знаю цей прохід. Разів у вісім глибший, ніж здається.
Він подивився вниз, у зеленаву воду, й побачив на дні велику тінь свого судна. Обізвався помічник:
— Добрий ґрунт отам, на схід від колишнього селища.
— Знаю. Іди до якоря з правого борту й чекай. Там і станемо. Вітер дме зранку до ночі, комах не буде.
— Так, сер.
Вони зупинилися. Катер, не досить великий, щоб хтось, крім господаря, міг бодай подумки назвати його корабликом, став носом проти вітру поза рифом, об який розбивалися біло-зелені хвилі. Капітан на містку простежив, щоб катер став на якір вільно, проте міцно. Водночас він поглядав на берег, нічого не розуміючи.
— Бери з собою трьох, і йдіть у розвідку, — звелів капітан. — Я трохи полежу. І не забувайте, що ви науковці.
Удаючи науковців, вони не тримали зброї напохваті, а носили з собою мачете й надівали широкі брилі, як багамські ловці губок. Команда називала їх «sombreros sientíficos».* Що крислатіші вони були, то науковішими вважалися.
— Хтось поцупив мого наукового капелюха, — мовив широкоплечий баск із густими бровами, які зрослися в нього на переніссі. — Дайте мені, заради науки, кілька гранат.
— Візьми мого капелюха, — запропонував іще один баск. — Удвічі науковіший за твій.
— Який науковий, — сказав найкремезніший з басків. — Я в ньому, як Ейнштейн. Томасе, нам зразки брати?
— Ні, — відповів капітан. — Антоніо знає, що робити. Дивіться там уважно своїми науковими баньками.
— Я пошукаю воду.
— Вода була за селищем, — відповів капітан. — Треба перевірити, яка вона. Краще зробити запас.
— Гаш-два-о, — мовив кремезний баск. — І вся ота наукова бридня. Слухай, ти, послідущий науковцю, капелюшний злодію, дай нам чотири п’ятигалонових бутлі, щоб ми не дурно махалися.
Другий баск поставив чотири балцанки в шлюпку. Капітан чув, як обидва підлеглих перемовляються між собою.
— Не тицяй мене в спину своїм розпроклятим веслом!
— Я роблю це заради науки.
— До дупи науку з її братом…
— Сестрою.
— Сестрою на ім’я Пеніциліна.
Капітан дивився, як вони веслують до сліпучо-білого берега. Треба було й мені поїхати, дорікнув він собі. Але я цілу ніч не спав, дванадцять годин простояв при штурвалі. Антоніо розвідає все незгірше за мене. І все-таки, що там у біса трапилося?
Він поглянув на риф, на берег, на чисту воду, що струмувала й бралася вихорцями з підвітряного боку судна. Тоді заплющив очі, влігся на бік і заснув. Прокинувся він, коли повернулася шлюпка. Із виразів облич побратимів збагнув, що сталося лихо. Його помічник пітнів, як завжди в біді чи від кепських новин. Він був сухорлявий і просто так не пітнів.
— Хтось попалив усі хижі, — сказав помічник. — І намагався прибрати свідків. У попелі трупи. Звідси не чути смороду, бо вітер дме в інший бік.
— Скільки трупів?
— Ми налічили дев’ять. Може бути, що більше.
— Чоловіків чи жінок?
— І тих, і тих.
— Сліди залишилися?
— Ні. Там потім злива була. Сильна злива. Пісок і досі рябий.
— Вони вже зо тиждень мертві, — мовив широкоплечий баск, якого звали Ара. — Птахи ще до них не допались, але краби вже ласують.
— Як ти знаєш, що тиждень?
— Точно ніхто не скаже, — відповів Ара. — Проте я думаю, що тиждень минув. Злива була дні три тому, якщо судити з крабових слідів.
— Як там вода?
— На вигляд нормальна.
— Ви її набрали?
— Так.
— Не розумію, з чого б їм труїти воду, — мовив Ара. — Запах у неї був добрий, я скуштував і набрав.
— Дарма куштував.
— Запах у неї був добрий. Навряд чи вона отруєна.
— Хто їх убив?
— Ми не знаємо.
— Не вистежили?
— Ні. Повернулися доповісти тобі. Ти ж капітан.
— Ясно, — сказав Томас Гадсон. Він спустився вниз і пристебнув до пояса револьвер. З другого боку висів ніж у піхвах, і пояс з того боку задерся, коли револьвер усією вагою ліг Гадсонові на стегно. У камбузі він зупинився, взяв ложку й поклав у кишеню. — Аро й Генрі, ви підете разом зі мною на берег. Віллі, ти відвезеш нас і пошукаєш скойок, доки чекатимеш. Пітерс нехай собі спить, — Томас Гадсон звернувся до помічника: — Перевір, будь ласка, всі двигуни та баки з пальним.
Вода над білим піщаним дном була прегарна й чиста; крізь неї Томас Гадсон бачив кожну борозенку й зморщечку на піску. Шлюпка сіла на мілину й, коли троє чоловіків рушили до берега вбрід, капітан помітив дрібненьких рибок, що вигравали довкола його ніг. Нахилився й розгледів мініатюрних трахінотів. Можливо, то й не трахіноти, подумав він. Але дуже схожі й так само приязні.
— Генрі, — наказав Томас Гадсон, добрівши до берега, — обійди острів із навітряного боку аж до отих мангрових хащів. Дивися, чи є сліди й усяке таке. Зустрінемося тут. Аро — те саме з другого боку.
Зайве було й питати, де трупи. Томас Гадсон побачив сліди й почув торохкотіння піщаних крабів у сухому чагарнику. Він озирнувся — на катер, на смугу прибою, на Віллі, що гойдався в шлюпці, видивляючись під водою скойок у підзорну трубу.
Треба зробити — то треба, подумав він. Але нинішній день не призначений для такого. Дивно, що тут, де не треба, пройшла ціла злива, а в нас ані краплі не впало. Скільки ще ці дощі литимуть де завгодно, тільки не в нас?
Сильний вітер віяв майже два місяці, зранку до ночі. Томас Гадсон звик до нього й більше не дратувався. Вітер зміцнював його, додавав йому сили, і Томас Гадсон плекав надію, що так триватиме завжди.
Ми постійно на щось чекаємо, а воно так ніколи й не настає, думав він. Але за такого вітру чекати легше, ніж за штилю чи лиховісних, примхливих штормів. А воду ми десь та й знайдемо. Хай і далі не дощить. На воду ми розживемося. Тут вона є на кожному острівці, головне — вміти шукати.
Ну, годі, звелів він собі. Іди й покінчи з цим.
Вітер допомагав йому покінчити. Томас Гадсон сидів навпочіпки під обгорілими заростями морського винограду й пересипав пісок із однієї жмені в другу, а вітер відносив сморід того, що лежало перед ним. Він здивувався, бо не знайшов нічого, одначе, перш ніж рушити далі, перевіяв пісок з підвітряного боку побіля спалених хиж. Надіявся, що знайти потрібне буде простіше. Але й там не було нічого.
Тоді, присівши спиною до вітру, відвертаючись раз у раз, щоб хапнути повітря, і знову тамуючи віддих, Томас Гадсон почав длубатися ножем у розгнилій обвугленій масі, яку пожирали краби. Коли це натрапив на щось несподівано тверде та кругле біля кістки й виколупав його ложкою. Поклав на пісок і, знову подлубавшись в останках, відшукав іще три. Тоді відвернувся обличчям до вітру й піском почистив ложку та ніж. Загріб чотири кулі в жменю разом із піском і, прихопивши лівою рукою ніж та ложку, рушив крізь чагарі назад.
Великий, непристойно білий піщаний краб позадкував від нього й погрозливо підняв клешні.
— Ти, друже, туди? — запитав його Томас Гадсон. — А я вже звідти.
Краб не рухався, високо занісши розчепірені гострі клешні.
— А ти великий нівроку, — сказав Томас Гадсон, повільно вкладаючи ніж у піхви, а ложку в кишеню. Він пересипав пісок із кулями з правої жмені в ліву, а праву руку ретельно витер об шорти й витяг потемнілий від поту, добре змащений «магнум-357». — Ще можеш урятуватися, — звернувся він до піщаного краба. — Я тебе не виню. Ти робиш свою роботу собі на втіху.
Великий — майже фут завширшки — краб завмер, не опускаючи клешень. Томас Гадсон стрельнув йому межи очі, і краб розлетівся на друзки.
— Цих сраних «магнумів» тепер майже не дістати, бо їх роздали сачкам з ФБР, аби ловили таких самих сачків, що ухиляються від призову до війська, — мовив Томас Гадсон. — Але іноді треба й пальнути, поки стріляти не розучився.
Сердешний краб, подумалося йому. Робив собі свою справу та й годі. Дарма спинився.
Він вийшов на берег, побачив свій катер, рівну смугу прибою та Віллі, що став на якір і тепер пірнав по скойки. Томас Гадсон як слід вичистив ніж, обшкрябав і помив ложку, а тоді перемив усі чотири кулі. Він тримав їх на долоні й розглядав, як золотошукач, який промивав пісок, сподіваючись на коштовні крупинки, й раптом виявив чотири самородки. Всі кулі мали однакові чорні голівки. Тепер, коли м’яса на них не лишилося, стало добре видно короткий виткий слід нарізки. То були стандартні дев’ятиміліметрові кулі для «шмайсера».
Томас Гадсон зрадів.
Фріци визбирали всі гільзи, подумав він. А кулі лишили — однаково, що візитні картки. Це треба обміркувати. Ми знаємо дві речі. Вони перебили всіх на острові й забрали звідси човни. От із цього, друже, й виходь. Ти ж у нас наче кмітливий.
Проте міркувати він не став. Натомість ліг на пісок, підтяг-нув до себе «магнум», так, що той опинився в нього між ніг, і задивився на скульптуру, яку пісок та вітер витворили з хмизу. Сіра, вишурувана піском, вона стояла, ввігнавшись нижнім кінцем у білий мучнистий берег. Наче на виставці. На якомусь там Осінньому салоні**.
Томас Гадсон чув ревучий гомін хвиль, що розбивались об риф, і думав: от би намалювати це. Лежав і дивився в небо, де не було нічого, крім східного вітру; лежав, заховавши чотири кулі в застебнутій найменшій кишеньці шортів. Він розумів, що в них — увесь теперішній сенс його існування, але не хотів думати про це чи взагалі розважати логічно, як мусив. Я милуватимуся цим зеленим паліччям, постановив він собі. Ми знаємо, хто наші вороги, і знаємо, що нікуди вони не подінуться. Та й ми теж. Але чого про це думати, як немає ні Ари, ні Генрі. Ара щось відшукає. Тут щось та й лишилося, а він не в тім’я битий. Піщаний берег нерідко бреше, але десь на ньому завжди написана правда. Він намацав у кишеньці кулі й, підтягнувшись на ліктях, переповз туди, де пісок був сухіший і навіть біліший, якщо така білота надається до порівняння. Ліг, зіпершись потилицею, на сірий хмиз, із револьвером між ніг.
— Відколи це ти став мені за дівчину? — запитав Томас Гадсон у «магнума». — Та не відповідай. Лежи собі там тихенько, а я подбаю про те, щоб колись ти ще мав нагоду вбити когось цікавішого за дурного піщаного краба.
* Наукові капелюхи (ісп.).
** Осінній салон (фр. Salon d’Automne) — щорічна паризька художня виставка. Проводиться з 1903 року.
