Хвиля обурення

Пам'ятник Францу Ксаверу Моцарту

26 серпня на площі Євгена Маланюка відкрили пам’ятник Францу Ксаверу Моцарту (до 2016 року тут стояв радянський — письменнику Степанові Тудору). У відкритті взяли участь відома диригентка Оксана Линів, міський голова Львова Андрій Садовий та автор пам’ятника Моцарту-молодшому німецький скульптор Себастьян Швайкерт. Він показав епатажний образ композитора, а також непросту долю Моцарта молодшого, що припала на зміну мистецьких епох.  Зараз розмова з приводу пам’ятника Францу Ксаверу Моцарту виглядає так:

****

«Панночка відкрила очі Вію» Яна Іщук — композитор, музикознавець, викладач та концертмейстер тернопільської музичної школи №2 ім.. М. Вербицького. м. Тернопіль.

На жаль, саме такі асоціації виникають у зв’язку зі всією ситуацією, що виникла довкола скандальної презентації пам’ятника Францу-Ксаверу Моцарту у Львові. Але це не лише тому, що постать композитора у бронзі виглядає направду демонічно (декотрі так і порівнюють її з Врубелівським «Демоном»).  Хоча пан Садовий, позірно-театрально походжаючи довкола скульптури підчас імпрези, повчально і навіть дещо зверхньо настановив публіку, що головне — це щоб публіка таки змогла побачити у цьому витворі Ксавера Моцарта, зрозуміла потрібність сучасного мистецтва і навчилася з усім цим жити (відео з презентації  скульптури та виступу мера Львова 24.50 хв.).

Справа в тому, що площа Є. Маланюка і сам пам’ятник притягнули до себе, як магніт, колосальний викид енергетичної «нечисті», неймовірного потоку негативу звідусіль —замість того, аби консолідувати інтерес людей довкола чудової і досі незнаної музики Франца Ксавера Моцарта, надихнути їх на творчість, привернути увагу до музичного фестивалю, котрий проводився цьогоріч уже вп’яте. 

Сталося зовсім інакше, ніж те, на що до останнього сподівалося творче середовище Львова – навіть попри анонсовані ескізи витвору Швайкерта. Дискусії стосовно мистецької вартості, доцільності, зовнішнього вигляду пам’ятника і його «вписаності» в довколишнє архітектурне та культурне середовище Львова, розпочавшись від оцінки самого твору, миттєво скотилися на дно особистісної площини конфліктів між людьми. Насамперед це почалося між самими художниками, а що є найбільш прикрим —  приниження та кпини від митців дісталися і самим музикантам, котрим, виявляється, нема чого висловлюватися щодо образотворчого мистецтва, бо «вони в ньому, зазвичай, не розбираються». І взагалі – музиканти не мають права критикувати скульптуру, присвячену музиканту, бо це справа художників. Тих, хто опинився на стороні незгідних із красою скандальної скульптури, обзивають по всякому, а головно —  «обивателями»: під цей термін потрапляє кожен, у кого скульптура не викликає захвату та схвалення. Найбільше дивують своїми заявами люди, котрі взагалі вважають, що немає значення, кому ця скульптура присвячена, бо вона сама по собі «дуже класна». Про що ж тоді дискутувати з такими митцями?

Є й такі поціновувачі роботи Швайкерта, котрі  проголошують, що головне — це навіть не сама скульптура, і не Моцарт, і не його музика, а те, що цей скандал зворушить львівське середовище, приверне увагу туристів, спричиниться до відвідування площі такою кількістю людей, котрої і за рік не побачиш, як на наступний день після скандалу.

Тому я хочу запитатися в організаторів фестивалю «ЛьвівМоцАрт»: а ви впевнені, що ви там у Львові взагалі зі своєю музикою комусь потрібні, окрім представників мерії, благочинних спонсорів та вузького кола професорів та студентів музичних закладів Львова як основної, зазвичай, публіки? Уже не мовиться за представників ширших професій мистецького спрямування.

Хвиля обурення
ФОТО: Оля Хома

Скажу відверто: особисто я у дискусії по фб з трьома митцями виявила, що жоден з них не чув музики Ксавера Моцарта; один з них навіть не знає, як він виглядав і йому це не важливо, і навіть не задумувався піти на концерти в рамках вашого фестивалю. Один із трьох таки замислився над тим, що вартує подивитися на весь скандал з позиції музиканта. Інший же художник признався, що «колись обов’язково послухає» музику Ксавера Моцарта. Колись! Вибачайте, але цим митцям не потрібен ваш фестиваль, вони втішені, що Львів сколихнуло поставленою (без конкурсу!) скульптурою — і їм цього достатньо.

Злорадство, потіха над тим, що фігуру Франца-Ксавера поставили «на зло обивателю», радість від того, що це дає зухвалий контраст до більшості львівських пам’ятників – усе це вилило в простір таку чорноту, жовч і ненависть, що за цим мороком і брудом ніхто не чує самої музики Франца-Ксавера Моцарта. Музики, котра так довго шукала шлях до сучасних сердець, так тривало і ретельно репетирувалася львівськими музикантами, так натхненно готувалася всіма учасниками фестивалю – і все це наглухо закрилося від людей бронзовим виплодженням віденського «авангарду». 

Ви майже ніде не знайдете бурхливого обговорення та дискусій щодо концертів у рамках фестивалю, виставки раритетних документів, унікальної і надзвичайно цікавої лекції Роксоляни Гавалюк про творчість та життя Франца-Ксавера Моцарта ( відео лекції  з музею ім. Крушельницької, фото з лекції із фб музикознавиці), дитячих інтерактивних ігор, виступу сімейних ансамблів тощо.

Про це вам скупо повідомлять хіба що новини або поодинокі скромні дописи самих учасників фестивалю, котрі наберуть від сили декілька десятків вподобань від їхніх же «колег по цеху». Чого не кажеш про пам’ятник Швайкерта – о, тут зовсім інше діло! Ось де вирує «інтерес» до композитора, до його музики, ось як відкривається світу культурна столиця Львів! Ось де гримить прізвище диригентки.

Та найбільш прикрою і незрозумілою в цій всій ситуації є сама концепція пам’ятнику, згідно котрої «перука батька-Моцарта назавжди завелика сину Моцарта», а також те, що Моцарт має чомусь бути голий-босий, з обидвома лівими ступнями, згорблений та покручений «тяжкою долею сина генія», і змушений прикрити наготу своїх геніталій власною ж партитуркою. В один голос представники та учасники фестивалю безкінечно нас запевняють, що усіма цими несамовитими засобами художник Швайкерт хоче показати, як же тяжко було сину Моцарта вийти з тіні свого батька, та так і не вдалося з неї вийти!… Але ж , шановне панство, ви самі собі суперечите. Бо уся музика Франца-Ксавера Моцарта працює якраз проти вашої дикої концепції, заснованої на такій тяжкій «психотравмі», а ваш пам’ятник працює проти музики і фестивалю загалом. Адже кожен, хто почує чудову музику цього композитора, скаже вам, що це не бліда і травмована особа «сина генія» , а це видатний, талановитий композитор, музична мова котрого , безсумнівно, відрізняється від батькової, і навіть більше — у музиці Ксавера Моцарта чуються подихи стилю не лише ранніх романтиків, а й навіть композиторів ІІ половини ХІХ ст. Навіщо тоді ви самі так знецінюєте композитора, котрому уже п’ятий рік поспіль присвячуєте стільки коштів, праці та людських ресурсів?…

«Сподіваюсь, Моцарт вибачить мені за те, що я його таким зобразив!» — самовпевнено промовив пан Швайкерт на презентації свого творіння, вальяжно спершись ліктем об пам’ятник. Панночка задоволена. Задоволений мер. Задоволений автор Вія. Задоволені всі, хто вважає, що ми не розуміємося на сучасному мистецтві, і маємо це прийняти – хочемо ми це, чи не хочемо. А те, яка кількість людей буде у майбутньому розумітися на музиці сина Моцарта — то й взагалі нікому не важливе. Головне — аби всіх сколихнуло.

****

Остап Сливинський — поет, перекладач та літературознавець. м. Львів

Якщо коротко, то не можу нарадітися, що у Львові рве береги від такої культурної дискусії. Чесне слово, я б возив цього Моцарта різними українськими містами і ставив його там на пару тижнів, щоб він трохи оживив застояні культурні води. За всі три дні мені трапився лише один заклик піти джихадом на цю скульптуру і вирвати її з коренЯми, а так – все більш-менш чемно, в межах чинного законодавства.

Я не суперечив би думці, що в публічному просторі має домінувати якась «золотосерединність», бо публічний простір має бути так чи сяк прийнятний для всіх, така вже жорстокість демократії. Питання лише: де ця золота середина і від чого її відраховувати. Якщо це – золота середина між пам’ятником Степану Бандері і пам’ятником Івасюку, то ну її, таку золоту середину. Навіть якщо на протилежному кінці буде пам’ятник Никифору (того-таки Сергія Олешка), то все одно золота середина вийде десь далеко (років так на 50-80 назад у минуле) від «середньої по світу».

Тому найбільша користь від бронзового Ф.К. Моцарта у Львові у тому, що він, творячи радикальну альтернативу всьому, чим заколосився Львів за часи незалежності (і раніше), означує «протилежний край», робить його легітимним. Як один фрік у класі, з якого всі відкрито чи потай ржуть, але, приходячи додому, починають критичніше розглядати себе в дзеркалі.

А тепер зовсім приватно: мені подобається цей пам’ятник, так. У дитинстві стояв на воротах, більшість гнилих помідорів зловлю (смайл).

****

Олена Грозовська — художниця, ілюстраторка книг, мистецтвознавиця, кураторка мистецьких проектів, співачка, м. Київ

У ставленні співвітчизників до скульптури в публічному просторі є один важливий неусвідомлений аспект. Йдеться про наше глибинне сприйняття будь-якої скульптурної пластики як наділеної ритуальним значенням. (Це, звичайно, не стосується популярного легковажного жанру: відлитих у бронзі діток, котиків, приколів та мемасиків. Тут окрема сумна історія).

«Серйозна» ж кругла скульптура в Україні може бути: 

1. могильним пам’ятником 

2. символом влади вождя 

Хвиля обурення

В першому випадку це свого роду чуринга — альтернативне тіло для духу небіжчика, яке потребує примітивного реалізму й деталізації. У другому варіанті форма може бути дещо акцентованою, але виключно у зв’язку із героїчним смислом. Неконвенційна скульптура сприймається навіть не як помилка, а саме як наруга. І якщо в живопису ми вже так-сяк готові сприймати нетрадиційні форми, то скульптурні експерименти викликають справжню образу чувств віруючих. Це хула навіть не на конкретне божество. Це зазіхання на самий Сакральний Принцип. Важко сказати, яка саме історична травма так нас понівечила.

Можливо Володимир (Святий) зарано відлучив нас від наших ідолів. Ми все ще біжимо берегом річки розмазуючи сльози й дуже лякаємось, коли з темних глибин спливає щось без-образне.

****

Оксана Нікітюк — співачка, мистецтвознавиця, хормейстерка, м. Київ

В основному чую: жах, страхіття. Пішла дивитися. Мої враження: ніякого страху цей пам’ятник у мене не викликає. Навпаки, в ньому є повітря, рух, навіть — грація. Але скульптура не викликає естетичного захвату і бажання плескати в долоні і кричати: ой, яка краса. Чому саме така форма, чому майже не видно обличчя? Хочеться детально прочитати про Ксавера Моцарта. Яким він був, зрозуміти форму. Добре, якщо б поруч з пам’ятником була історія, пояснення. Люди не розуміють, чому саме так виглядає вишуканий Моцарт у вишуканому Лтвові. Так, це не фотографія, не копія в повний зріст. Це більше, ширше, це — інший вимір. Ейфелева вежа теж не одразу зайшла, але тепер — символ Парижу. Принаймні, кожен з туристів захоче відвідати локацію, дізнатися, почитати. Ну не може бути все однаково «красивеньке», як і музика. Лятошинський, Сильвестров, та вся історія музики: тільки щось нове — неприйняття. Фестиваль ЛьвівМоцАрт теж проходить у закинутому трамвайному депо, але це не зменшує вартісності мистецького продукту.

 ****

Так звикли: «твір мистецтва має бути точним, пропорційним, реалістичним, конкретним». Він «повинен» зображувати те, що необхідно партії та взагалі — служити її інтересам. Звиклі тому, що мистецтво було продовженням політики. А це — дикість! Нормальне, здорове мистецтво завжди живе саме по собі. Ми з Адою Рибачук дуже любили працювати з дітьми, і ніколи не диктували їм, як правильно. Знаєте, мені сподобався цей пам’ятник у Львові. Він цікавий.

Але я розумію людей — вони виховані інакше, вони звикли до іншого. Я порадив би нові за духом, не реалістичні пам’ятники встановлювати в парках, серед природи, а не на площі. Так ми відведемо їх з площини ідеології. Плюс — такі вільні скульптури бажано супроводжувати поясненнями, розмовами. Потрібно займатися просвітою, а от забороняти скульптури, звичайно ж, не можна. Скульптура не зобов’язана всім подобається. Не можна говорити про скульптуру, що вона «неправильна» — в мистецтві не буває такого поняття. Це певний вид творчості. Безглуздо засуджувати автора — він так бачить, він так думає. Мистецтво не можна знищувати.

****

Сьогоднi, 6 вресня у Трамвайному Депо Львова свій культовий перформанс здійснить великий та жахливий Олів’є де Сагазан. І знов почнеться?….

Возможно вам также понравится

Добавить комментарий

Ваш адрес email не будет опубликован. Обязательные поля помечены *