Колективна пам’ять: відпустити неможна лишити

Катажина Кобилярчик

Якщо національна історія і історичне мислення формувало наш світогляд протягом ХІХ та. ХХ ст., то останні 80 років монополія історичного імперативу поступилася силі і впливові колективної пам’яті. Хорошим прикладом, аби відчути різницю між історією і колективною пам’яттю є книга «Струп» Катажини Кобилярчик, яка вийшла у видавництві «Човен» цього року.

Колективна пам’ять – це один із проявів ідентичності, до якої звертаються не лише історики, а й автори кінохронік, радіопередач та репортери. І попри цей широкий інструментарій роботи, ми досі не знаємо як працювати з колективною пам’яттю. Чому ми пам’ятаємо? Чому пам’ять, особливо власну, варто переосмислювати? Чи дійсно минуле, завжди в минулому? Чи дійсно час лікує і вчить? Як зробити наше майбутнє кращим? Які критерії мають лягти в основу аби дати конструктивні відповіді на кожне із цих питань? Книга Катажини Кобилярчик є дуже хорошою панорамою людського існування, аби поміркувати кожним із цих питань.

Перш за все, аби зрозуміти всю складність роботи з пам’яттю потрібно попрощатися зі звичним дискурсивним сприйняттям інформації. Читаючи тексти історичного наративу про громадянську війну і тексти художнього репортажу, фундаментальною є передумова розуміння контексту. Історичні тексти завжди мають те, що в теорії аргументації називається описовими припущеннями (descriptive assumptions), тобто ті неоголошені переконання (beliefs), від яких бере відлік структура тексту та основа самого наративу. Найяскравішими прикладами таких переконань є ідеологічні, національні чи професійні передумови, їх можна виловити між рядками, якщо знати як працювати з текстом. 

Складність художнього репортажу Катажини Кобилярчик в тому, що ці припущення не є ані історичними, ані політичними. Для того щоб їх встановити не обов’язково бути ані істориком, ані добре розбиратися в теорії аргументації. Описові припущення книжки «Струп» є множинними, і тому слабо піддаються якомусь узагальненню. Тут не важлива ідеологія – контекст книги абсолютно в іншому, і в цьому її безумовна перевага у відображенні людського досвіду – що свого часу навіть Орвеллу не вдалося безсторонньо описати, хоча він був очевидцем тих подій. Використовуючи ті ж самі критерії репортажного жанру Катажина Кобилярчик дивиться на події ширше, ніж це свого часу зробив Орвелл, кому власний ідеалістичний світогляд швидше заважав. Читаючи книгу «Струп» найперше відзначаєш, що авторка не тільки вміло відділила спостереження про те як пам’ятають війну її учасники та їхні нащадки, від упередженого оцінювання, де завжди хтось є правим, а хтось винним. Так що саме можна відрефлексувати, читаючи книгу Кобилярчик? 

Колективна пам’ять: однина vs множина?

Перш за все книга «Струп» показує, що колективна пам’ять не має множини і звичної логіки історичного мислення. І попри всю складність поняття, події минулого століття зробили колективну пам’ять чи не найважливішим фактором формування світогляду, дій і рішень. Її слабке місце в тому, що носіїв пам’яті мало хвилює наскільки правдиво вони розуміють минуле, та й що взагалі робити з цим болісним досвідом. 

Прикладом такого вибору множинного пам’ятання і її впливу на сучасне суспільство і є книжка Катажини Кобилярчик, де авторка вміло балансує між досвідом кожної сторони конфлікту, відображаючи найважливіші аспекти: множинність і (не)примиренність пам’яті, її перевагу над історичним наративом, тривалий вплив на формування майбутнього, де лише одиниці замислюються над тим що з нею робити.

Колективна пам’ять vs історія

Аби зрозуміти складність контексту книги «Струп», потрібно почати із визначення фундаментальної відмінності між наративом колективної пам’яті та професійним підходом істориків. Ще жоден історичний наратив не спромігся передати це багатоголосся людського досвіду – ми просто не знаємо як це зробити, немає такого інструментарію, який би дав історичному наративу можливість інтерпретувати почуття, біль і вплив минулого – головних складових пам’ятання. Тому якщо спостерігати за тим що стане частиною світогляду людини – факти і дати, або ж емоційна пам’ять близької людини, вибір частіше впаде не останнє. З іншого боку, здавалося б, яка різниця? Чи все-таки потрібно спробувати цю роздерту між сторонами правду примирити?

Художній репортаж «Струп» є спробою зробити те, де історики поки безсилі: реконструювати пам’ять іспанців не стільки про громадянську війну, як про долі своїх близьких у ній. Саме з перспективи колективної пам’яті Катажина Кобилярчик показує як Іспанія (не)пам’ятає сьогодні, і як це впливає на суспільство, попри всі спроби історичного наративу та державної політики. Тому у цій книзі про множинну пам’ять є майже все, немає лише відповіді. Сюжет репортажу побудований навколо прихильників і жертв ідеологій та перш за все навколо їхнього світосприйняття. Тут немає важливих дат та однозначності, тут лише важливий досвід. Розділ за розділом читач відриває для себе історію вибору, дій і жорстокості. Тому в цій книзі немає кульмінації, тут кожен герой є головним. 

І, напевно, найбільш вражаючим є те, що наслідковість цих дій і пам’ятання може впливати на третє покоління нащадків, тому головний сюжет цієї книги – це віддзеркалення минулого в сьогоденні, і що не менш важливо – окреслення перспективи близького майбутнього країни. Тому постає просте питання: чи маємо ми право роз’ятрювати ці рани, чи можемо ми дозволити цим ранам роз’ятрювати майбутнє? А чи можливо ці рани взагалі забути?

Досвід vs істина

Іноді історики вірять, що відкривають істину. Найбільш захопливим тут є те, що вони вірять в цей підхід, хоча істина ніколи не була предметом їхнього професійного поля дослідження. Благо, такого імперативу моралі немає у художнього репортажу, тому Катажина Кобилярчик, показуючи у своїй книзі життєвий досвід двох сторін конфлікту, допомагає співнести істинність нашого розуміння добра і зла, трохи переосмислити і можливо розширити рамки нашого сприйняття людського досвіду. 

Під час читання книги «Струп» декілька разів ловила себе на думці, що ця призма пам’ятання досвіду громадянської війни в Іспанії робить сьогодні ближчим багато абстрактних ідей, які були улюбленими темами філософів ХІХ століття: влада, демократія та механізми суспільного впливу. Тому описаний у книзі людський досвід підважує багато аспектів наших переконань, вірувань і цінностей, які насправді емпірично не виправдали себе, не привели туди, куди обіцяли. Цей досвід іспанського суспільства може як виправдати істину, так і піддати сумнівам найбільш засадничі уявлення, які були рушійними силами минулого. Тому краще розуміння сюжету книги приходить не через співставлення добра і зла, бо на практиці кожна сторона звісно себе бачить добром, а через глибинний аналіз кожної сторони, без ярликів «добра» і «зла» людського досвіду.

Бінарність vs. лінеарность людського досвіду

Аби краще зрозуміти, чому читаючи книгу Катажини Кобилярчик поділ сюжету на протистояння добра і зла є недостатнім, мене спонукала концепція Ганни Арендт та її заклик проти баналізації зла. Переосмислюючи події минулого століття Арендт показала, чому звичного в пізнанні поділу на бінарне протистояння є недостатньо: зло не варто баналізувати, і робити все однаково чорним, а варто шукати відтінки і порівнювати з іншими контекстами. Цю ідею глибокого аналізу можна екстраполювати на всі інші, окрім зла, категорії, які формують наш досвід, і почати ближче придивлятися до кожного елементу бінарності, особливо того, що за замовчуванням ми можемо вважати злом. 

Прикладом пошуків таких важливих відтінків людського досвіду є роздуми про долі учасників протистояння та життя їхніх нащадків по обидві лінії конфлікту, адже найчастіше вони там опинилися з різних причин, і часто цілком далеких від віри в істинність певної ідеології. Тому перш ніж швидко розставити акценти про добро і зло, і почати моралізувати стосовно впливу останнього, варто поставити значно більше запитань, аби зрозуміти мотиви і передумови кожного вчинку учасника подій. У цьому плані колективна пам’ять вчить нас бути менш категоричними, проявляти більше співчуття і шукати перш за все розуміння ситуації, а не оцінювати її.

Минуле vs сучаність?

Повертаючись до феномену колективної пам’яті і її місця в сучасному житті, виникає запитання: а чи варто її взагалі мати, якщо ми не знаємо що з нею робити? Сьогодні ми живемо в суспільстві, де носіями колективної пам’яті є різні покоління. Це цілком слушно, адже з одного боку, цей прожитий досвід, наше знання і незнання можуть і не мати впливу на наше індивідуальне майбутнє, але якщо подивитися на ситуацію з перспективи суспільства, відповідати буде набагато складніше – бо тут і проявляється невидимий вплив колективної пам’яті. 

Соцопитування, на які опирається Катажина Кобилярчик, показують що колективна пам’ять не є видимою частиною життя більшості іспанців сьогодні. Хоча вони рідко говорять про родинне минуле вдома, минуле не впливає на вибір їхньої професії, однак це не означає що розірвана колективна пам’ять не формує їхній публічний простір і не впливає суспільство сьогодні: Іспанія досі живе з ранами, яким майже сто років, і це безумовно впливає на суспільні настрої, рівень їхнього благоустрою і політичний режим. 

Тому мислити в категоріях одного (свого) покоління – це власними руками позбавляти себе розуміння що нас формує і куди ми прийдемо. Навіть якщо пам’ять є нечіткою і майже забутою, це не означає, що уроки пройдено. Лише погляд на міжнародну картину, вибори останніх років і внутрішню політику сучасних країн підтверджує: можна не знати минулого, але це не обіцяє що воно не проявиться знову. Ми зараз є поколінням, яке живе в просторі наслідків колективної пам’яті, чиї метаморфози як ніколи помітні. І тільки від нас залежить наскільки ми зможемо цю пам’ять прийняти, прожити і трансформувати. 

Книга Катажини Кобилярчик «Струп» – чудовий спосіб розширити своє розуміння того, які чинники формують суспільство – в історичній, комеморативній та особистісній перспективі. Адже історія не має шукати виправдання, вона будує причинно-наслідкові і системні зв’язки. Колективна пам’ять не шукає виправдання, вона в цьому впевнена і тому часто непоступлива. А художній репортаж вдало зближує минуле і теперішнє, аби показати яке майбутнє чекає, і яка наша участь в цьому майбутньому. 

Катажина Кобилярчик, Струп. Іспанія роз’ятрює рани. Львів: Човен, 2021, 320 с.

Текст: Надія Скокова

Возможно вам также понравится

Добавить комментарий

Ваш адрес email не будет опубликован. Обязательные поля помечены *