З 15 березня – по 5 травня у Малій Галереї Мистецького арсеналу триває виставка «ПОПТРАНС. Дистанційне бачення. Мистецькі практики Ужгорода 90х – 00х». Проект створено в межах Лабораторії сучасного мистецтва і розкриває досі недосліджене в повній мірі явище актуального мистецтва Ужгорода в контексті діяльності неформальної мистецької групи Поптранс. Кураторкою виступила Катерина Тихоненко.
Умовно початок становлення актуального мистецтва в Ужгороді позначений 1988 роком, коли молоді художники Вадим Харабарук, Іштван Молнар, Роман Ваці та Сергій Біба об’єднались мистецькою групою “Ліве око”. Роком раніше Арсен Савадов та Георгій Сенченко представили у Москві “Печаль Клеопатри”, чим поклали початок новому українському мистецтву. З того часу художників, які працювали з постмодерністськими художніми формами (інсталяція, акція, перформанс, відео-арт тощо) мистецтвознавці об’єднали під загальною назвою “нова хвиля” та виділили декілька центрів новонародженого мистецтва – Київ, Одеса, Харків та Львів. Хоча ужгородське мистецтво цих років паралельно з названими містами опановувало новітні художні практики, проте досі не зайняло свого місця в історії українського мистецтва. Виставка представляє ретроспективу діяльності об’єднання Поптранс і покликана розкрити досі невідомі факти із художнього життя Ужгорода від раннього періоду “Лівого ока” (1988-1994) – до більш пізніх та зрілих нульових.
Учасниками виставки є Вадим Харабарук, Андрій Стегура, Павло Ковач, Наташа Шевченко, Роберт Саллер та Марсель Онисько. Художники представили проекти створені індивідуально та у складі групи Поптранс. Окрім живописних творів, до експозиції увійшли відеодокументації виставок, самвидави, архівні фото тощо. Все це становить базу для дослідження перших мистецьких практик, здійснених художниками у складі групи “Ліве око” та пізнішої їх мистецької діяльності у складі Попотрансу з 1996 – по 2000-і.
Історія групи Поптранс починається зі згаданого мистецького об’єднання “Ліве око”. Група заявила про себе як контраверсійну Спілці художників Закарпаття і хоча частково, але поривала із традицією закарпатської школи живопису. Як зазначають учасники, спільним із закарпатською школою у них є лише любов до групових фотографій та повага до старшого покоління. Сама потреба об’єднання становить в цьому сенсі важливе питання. Можливо відповіддю є необхідність тримати опір досить сильній (навіть по сьогодні) диктатурі Спілки?
Виставки “Лівого ока” своєю демократичністю, свободою та навіть підходом до вирішення експозиції нагадують виставки авангардистів початку ХХ століття. У творах учасників простежується база ірраціонального мистецтва та світогляду нонконформіста Павла Бедзіра, на яку лягли формальні пошуки в абстрактному експресіонізмі середини століття. Іштван Молнар, Вадим Харабарук, Роман Ваці, Сергій Біба, а пізніше Роберт Саллер, Петро Пензель та Андрій Стегура – становили ядро групи до 1994 року, коли пішов із життя Іштван Молнар. Після цього група припинила існування, а 1996 року на її базі утворилося об’єднання Поптранс.
Ідея назви нової групи виникла спонтанно, із жарту. Загалом, переважна частина доробку об’єднання є плодом жарту, несерйозності, іронії над буденністю та над самими собою. Провінційна нудьга не давала спокою і наштовхувала Вадима Харабарука, Андрія Стегуру, Роберта Саллера та Петра Пензеля створювати якийсь мистецький продукт. Цим продуктом міг сати самвидав (“Бортовик”. 1998), виставка-квартирник у сквоті на вулиці Шумній або мистецька акція (Роберт Саллер. “Китайське небо” 1997) у міському парку.
Ужгород, як крайня точка пострадянського простору, є в культурному сенсі одночасно тупиком та місцем переходу. Слово “транс” – дослівно означає перехід, рух через. В середині 90-х через Закарпатську область проходила масса вантажівок із написом “Transavto”, і цей потік транспорту асоціювався із потоком інформації, реклами, нових медіа, які проносяться повз. “Я словно физически вижу набитые зрителями грузовики с надписью «Poptransavto», движущихся рядами и колоннами мимо нас, медиумов-реализаторов”. – “ОТ и ДО. По сути творческое либидо ПОПТРАНСА”. [«ЧЕТВЕР», часопис текстів і візій, №13, 2001рік].
Та існує традиційне і логічне визначення назви мистецької групи “Поптранс” – це “популярна трансформація”. В такому сенсі пояснення є влучним, оскільки учасники беруть за основу образи пострадянських реалій і транслюють їх через призму естетики американського поп арту 50-х – 60-х. За визначенням Енді Воргола, все має право на зображення, навіть потворне. Проте, зображальна мова мистецького об’єднання є глибшою, аніж здається на перший погляд.
Представлені на виставці твори та архівні матеріали невичерпно, проте панорамно репрезентують діяльність групи Поптранс. Відеодокументації відкриттів виставок у галереї “Ра” (Київ. 1998) та в Закарпатському художньому музеї (Ужгород. 1998) дають уявлення про неформальний та навіть провокативний їх характер. До прикладу, Наташа Шевченко ходила залами Закарпатського художнього музею одягнена у своєрідний “клобук” (головний убір православних священиків), чим іронізувала над стійкою, непохитною патріархальною традицією краю. Загалом, подібний підхід до виставки як способу спровокувати та шокувати публіку – це звичайне явище в українському мистецтві 90-х, що є антиподом офізіозу виставок Спілки.
Живопис Павла Ковача, Роберта Саллера, Вадима Харабарука та Наташі Шевченко транслює естетичне спрямування групи, що полягає у підвищеній декоративності й це споріднює його із мистецькою традицією Закарпаття. Образи, які художники беруть до уваги – це буденність переосмислена на сучасний лад, співзвучний популярній культурі. Маркерами пострадянської буденності у роботах художників є кавоварка із ярликом “second hand” (Павло Ковач. “Секонд хенд”. 1999), місто із радянських листівок в полоні реклами кока-коли (Роберт Саллер. “Актуальний пейзаж”. 1999) , електричні лічильники на тлі барвистих шпалер (Роберт Саллер. “с.ч.т.к.”. 2007) тощо. Тотальна купівельна неспроможність в місті з рекламою та комісійними магазинами на кожному кроці іронічно проілюстрована в естетиці поп арту.
Окремим блоком експозиції є архів художників, який послідовно розкриває історію становлення та розвитку мистецької групи. Серед афіш до виставок та фотографій учасників групи присутні самвидави “Бортовий щоденник”, “Я-1” та ін. Створені вручну з використанням ксероксу видання пізніше переросли у повноцінний мистецький журнал “Punic Button”, під редакцією Марселя Ониська. Видавнича та літературна діяльність групи є супровідною до образотворчої, проте становить окреме явище.
Арт-група Поптранс вплинула на молодшу генерацію художників, які працюють як індивідуально, так і в складі мистецьких груп (“Відкрита група”, “Кружка Есмарха”). Приємність поколінь є характерною особливістю мистецтва Закарпаття, що виділяє його серед інших центрів актуального мистецтва. Незважаючи на це, виставковий проект не є спробою відокремити мистецтво Ужгорода від загальноукраїнського контексту, а навпаки є намаганням ввести це самобутнє явище до обігу актуального мистецтвознавства.
Текст: Анастасія Олексій
Фото з архіву художників
- Що: виставка «Поптранс. Дистанційне бачення Мистецькі практики Ужгорода 90-00х»
- Де: Мала Галерея Мистецького Арсеналу, Лаврсьска, 10
- Коли: з 15 березня – по 5 травня; з 12:00 до 20:00, крім понеділка
