Що почитати дітям та батькам: поради істориків

Поради істориків

Ми запитали сучасних істориків, які з-поміж десятків доступних сучасному читачеві книг про історію України варто читати. Це книги про українську ідентичність, національну історію та місце України у світі. Що саме вони рекомендують і чому?

Олександр Мотиль, професор Ратґерського університету, політолог, письменник:

Пропоную чотири історичні тексти, які передають загальний контекст, з увагою на 20-те ст. Також Орвелл – це класик, якого всі мають знати. Решта рекомендацій – це особисті спостереження, переживання, мемуари, в яких історія стає живою.

  1. Наталія Яковенко, Історія України
  2. Перший вінок. Жіночий альманах (уп. Наталя Кобринська та Олена Пчілка, 1887)
  3. Юрій Горліс-Горський, Холодний Яр
  4. Юрій Лібер, Тотальні війни
  5. Тімоті Снайдер, Криваві землі
  6. Анастасія Лисивець, Скажи про щасливе життя
  7. Віктор Кравченко, Я обрав свободу
  8. Джордж Орвелл, Колгосп тварин
  9. Іван Патриляк, Перемога або смерть
  10. Марія Лабунька, Коли ліс був наш батько
  11. Валентин Мороз, Репортаж із заповідника ім. Берії
  12. Сергій Жадан, Інтернат

А ще, я завжди кажу своїм студентам, щоб читали класиків – Платона, Арістотеля, Марка Аврелія, Маккіавеллі, Томаса Гоббса, Джон Лока, Жан-Жака Руссо, Вольтера, Макса Вебера, Карла Маркса… Рівно ж читати класиків літератури. З простої причини: всі наші теперішні дискусії походять від їхніх думок, теорій. А прочитавши класиків, тоді можна корисно прочитати сучасних авторів.

Остап Середа, доцент УКУ:

Насамперед, треба багато читати і класику, і сучасну художню літературу. Три автори, яких треба спробувати ще наприкінці школи, а тоді можливо повернутися знову до них у трохи зрілішому віці – Герман Гессе, Еріх Марія Ремарк, Йозеф Рот. Їхні твори – це не просто вершини світового письменства, а й дуже важливі історичні рефлексії геніальних людей середини ХХ століття, переломного часу історії людства.

А от про історію Україну раджу школярам-старшокласникам читати короткі і довгі розвідки двох українських науковців – вже покійного Івана Лисяка-Рудницького і нашого сучасника Сергія Плохія. Обоє важливі для того, щоб навчитися розуміти власну історію в широкому європейському і світовому контексті, мислити аналітично і критично, не боятися узагальнень і отримати щеплення від фальшивих псевдопатріотичних міфів.       

Максим Яременко, професор кафедри НуКМА:

Непросто відповісти на це питання, зокрема тому, що старшокласники і батьки не завжди можуть осягнути однакову інформацію. Батькам, наприклад, я б рекомендував читати книги Сергія Плохія про події 20 ст., а от старшокласникам не ризикнув би.

Якщо мова про фікшн, то я не стежу за всіма історичними романами, де обігруються сюжети української історії. Із художньої літератури, що дає уявлення про минуле цікаво, я б порадив Йозефа Рота «Марш Радецького» (тут відтворено передвоєнні настрої та трохи йдеться про підавстрійську Україну). Фікшн за мотивами 18 ст., що його можу порадити, – «Володарка Понтиди» Юрія Косача. Про програмні шкільні твори не згадую, там є вартісні речі (Багряний, Барка тощо).

Гадаю, старшокласникам “зайшли” би спогади. Наприклад, Олександра Кошиця про його життя наприкінці 19 – на поч. 20 ст. (легко і пізнавально написано). Чи Гліба Лазаревського «Київська старовина» (це спогади з елементами літературними і дослідницькими про українське інтелектуальне середовище Києва останньої третини 19 ст. і великою портретною галереєю діячів).

Я не беруся рекомендувати різні твори (художні романи-хроніки абощо), що стосуються подій 20 ст. Їх чимало, і про них добрі відгуки. Але цей час мене, як дослідника, цікавить найменше, тож за всім не стежу (маю на увазі тексти Докії Гуменної, Загребельного тощо). Але, наприклад, «Московіада» Юрія Андруховича добре передає клімат і дух розвалу СРСР, раджу (хоча, можливо, маю таке сприйняття, бо жив у той час).

Якщо ж говорити про тексти академічних дослідників, то добрих зараз є чимало. Проте без підготовки навіть написані дуже доброю мовою студії читати складно, тим паче присвячені окремим проблемам. Та й узагальнені нариси української історії непрості для осягнення. Можна спробувати «Браму Європи» Плохія, а зі старішого – Ореста Субтельного «Україна. Історія», що не втратила значимості (щоправда, не скрізь). Головне, не готуватися за такими книгами до ЗНО, а то можна не скласти:-)

Олексій Сокирко, доцент Київського національного університету ім.Т.Шевченка:

Мій список буде дуже різним, як за часом появи книжок, так і за їх жанрами — мабуть таким же різноманітним, яким є наше життя, що повільно стає історією. Тут і наукові дослідження, і популярні книги й, звісно, історична белетристика. Не даю 100% гарантії, що це чтиво сподвигне стати на стезю історика, але байдужим до минулого точно не залишить. Отже:

  1. Михайло Брайчевський «Скарби знайдені і незнайдені» Київ: Наукова думка, 1992

Популярна книжка класика української історичної науки, археолога, етнолога та історика Михайла Брайчевського (1924-2001) – захоплююча розповідь про фах археолога, таємниці, які ховає в собі земля й про те, чому справжніми скарбами для вченого може бути не лише золото, але й бите череп’я із загадковими написами.

2. Катерина Липа «Слуги яструба і лілей» Київ: Laurus, 2019

Чудовий історичний детектив оповідає про кінець 17 століття в Україні доби Руїни. Головні герої — козак-розвідник та француз-фортифікатор — кожен за наказом свого уряду вирушає на українське Поділля окуповане турками, маючи зібрати інформацію про тамтешні фортеці й сили противника. Але дорога, сповнена небезпек, ніколи не буває прямою. Інтриги, секретні місії, дуелі й масштабні битви на тлі палкого кохання — все в комплекті.

3. Іван Монолатій «Українські легіонери. Формування та бойовий шлях Українських Січових Стрільців 1914-1918 рр.» Київ: Темпора, 2008

Дуже цікаво й щедро ілюстрована фотографіями, картами й історичними реконструкціями книжка про перше українське військове формування ХХ століття. Точно не залишить байдужим хлопчиків, втім як і вся військово-історична серія “Militaria Ucrainica”.

4. Лідія Пляшко «Подорож до міста XVIII століття» Київ: Наукова думка, 1980

Невелика, але дуже цікава книжечка про світ українського міста, якого вже давно немає. Справжній ефект присутності, наче сам потрапляєш на вулиці й ринки старого Києва, Львова, Кам’янця-Подільського або Чернігова. Але місто, це ще й його мешканці, їх повсякденні клопоти, буденність і свята. Шанс дізнатися, як виглядали оселі міщан, що вони носили, їли й пили, читали, про що пліткували й мріяли.

5. Кирило Галушко «Український націоналізм. Короткий курс з історії України» Київ: АБАБАГАЛАМАГА, 2017

Ця книжка корисна як молодій людині, так і її батькам, бо оповідає про базові речі нашої історії, та й не лише історії: що таке Україна? Звідки її назва? Як формувалася її територія і населення? Коли українці усвідомили, що вони українці? Не бійтеся, попри сувору назву читається напрочуд легко й цікаво.

6. Іван Шаповал «В пошуках скарбів» Київ: Радянський письменник, 1963 

В України був свій Індіана Джонс — невтомний шукач старовинних артефактів, археолог, історик, етнограф, мистецтвознавець і просто академік Дмитро Яворницький (1855-1940), автор першої фундаментальної “Історії запорозьких козаків” Але книжка не про козаків, а про пригоди академіка. Який все своє життя провів у архівних розшуках, на археологічних розкопках і в етнографічних експедиціях. Оповідь про те, яким захоплюючим, а часом і небезпечним може бути життєвий шлях професійного історика.

7. Михайло Відейко «Грюнвальд: хоругви зі Сходу» Київ: Наш Час, 2010 

Чудовий фотоальбом-посібник, якщо ви зібралися вирушити на середньовічну війну. Як одягати кольчугу, застібати лати й гострити меча, а також ставити намет, варити польовий обід і сідлати коня. Автор — відомий історик і археолог оповідає захоплюючу історію про технологію війни в Україні 15 століття. 

8. Настя Мельниченко «Українські землі до українців. Як жили давні слов’яни» Київ: Портал, 2020

Слов’яни? Так, звісно, чули! Українці належать до слов’янських народів. А чи давно вони заселили ті території, на яких живуть тепер? Якими мовами вони говорили на світанку своєї історії? Хто був їхнім сусідом? Цікава мандрівка світом давніх слов’ян. 

9. Юрій Мицик, Сергій Плохій «Як козаки Україну боронили» Київ: КЛІО, 2018

Перше видання цієї книжки побачило світ більше тридцяти років тому, але й зараз вона читається з не меншим інтересом і захопленням — отже, перед нами справжній “вічнозелений хіт”! Про те, коли й де з’явился перші козаки, чому козацтво було унікальним військовим феноменом, як йому вдалося створити свою державу й стати одним з образів, в якому уособлено українську історію — в дослідженні відомих істориків сучасності.

10. Юрій Макаров «Культурний шар» Київ: Факт, 2003

«Лицарський роман» сучасності, як охарактеризував його сам автор — відомий журналіст і телеведучий Юрій Макаров. Якщо бути точним — дуже динамічна любовна історія з елементами містики й детективу, тлом якої є пошуки міфічної столиці князя Святослава Хороброго. Бандити, археологи й доля закоханих. Що ж, в історії без кохання ніяк!

Юрій Мицик, український історик козацької доби:

Спочатку подаю справді вартісні історичні повісті:

1. Пантелеймон Куліш. Чорна рада. К., 1967

2. Осип Маковей Ярошенко. К., 1967

3. Юліан Опільський, «Іду на вас», «Ідоли падуть», «Сумерк» – трилогії про період Київської Русі і Середньовіччя. Львів, 1994

4. Роман Іваничук «Мальви». К., 1968

5. Всі твори пера Андрія Чайковського та Адріана Кащенка

7. Володимир Малик, «Таємний посол» (тетралогія)

Також важливі історичні дослідження:

  1. Юрій Мицик «Іван Виговський», Харків, «Фоліо», 2010
  2. Юрій Мицик «Тиміш та Юрій Хмельницькі», Харків, «Фоліо», 2012
  3. Юрій Мицик «Святий Петро Могила» Харків, «Фоліо», 2012
  4. Юрій Мицик «Іван Сірко» Київ, «Кліо», 2019
  5. Сергій Плохій, Юрій Мицик «Як козаки Україну боронили» Київ, «Кліо», 2018
  6. Олена Апанович «Козацька енциклопедія для юнацтва» Київ, «Веселка», 2009
  7. «Полководці Війська Запорозького», колектив авторів, Київ «Асаdеміа», 1998
  8. Сергій Павленко «Іван Мазепа» Київ, «Альтернативи», 2003
  9. Літопис Самійла Величка, Київ, 1990.

Федiр Андрощук, археолог, генеральний директор Національного музею історії України:

На жаль, я не найкращий кандидат для такого опитування, оскільки коли з’являється час, переважно читаю спеціалізовану літературу іноземними мовами. Із останнього прочитаного українською – дві книжки Сергія Плохія «Походження слов’янських націй» та «Брама Європи», а ще – почав книгу Олександра Филипчука «Забутий Святий». 

Також я періодично повертаюся до книги Галіль Іналджик «Османська імперія. Класична доба 1300-1600». Всі ці книги, за виключенням Филипчука, – перекладні, тому в цьому проявляється певна суб’єктивність. Книга Георгія Касьянова «Past continues» – цікава, але я її читав частинами, які мені були потрібні.

Також цілком новий і навчальний погляд п’ятирічної давності на цікавий період історії – книга Олексія Толочко «Очерки начальной истории». Це книга, яка ще довго буде дратувати і баламутити розум хранителів традиційних канонів історіографії. Загалом, за книжковими порадами краще звертатися до Олексія Толочко і Георгія Касьянова – вони, на відмінну від мене, читають все і тому дадуть найкращу пораду. 

Василь Сич, аспірант Інституту стратегічних досліджень, запрошений дослідник Женевського університету:

  1. Сергій Плохій «Брама Європи. Історія України від скіфських воєн до незалежності»

Книга гарвардського професора Сергія Плохія добре пасуватиме для тих, хто пропустив декілька уроків історії України в школі, але прагне надолужити втрачене. Автор зумів поєднати якісний академічний матеріал із захопливими елементами масової культури, наприклад, з відсилками до кімерійців і «Конана варвара» з Арнольдом Шварценеггером. Одним із головних досягнень книги є відсутність протагоніста у вигляді стражденної української нації, що від часів трипільців бореться за свою незалежність. Жвавий стиль оповіді та полікультурний підхід Сергія Плохія буде прийнятним для читачів з будь-яким історичним базисом. Ба більше, приємним бонусом є наявність українського, російського та англійського перекладу, що дозволяє зробити книжку ближчою для широкої аудиторії. 

2. Наталя Яковенко «Нарис історії середньовічної та ранньомодерної України (вид.4-те)»

3. Ярослав Грицак «Нарис історії України. Формування модерної нації XIX-XX століття»

Ці дві книжки відомих професорів Києво-Могилянської академії та Українського католицького університету які хронологічно та концептуально доповнюють одна одну будуть цікаві для читачів, що мають бажання глибше зануритися у дискусійні моменти української історії. Це не лише підручники, які покликані цікаво вплести академічні факти в історичну оповідь, вони спонукають до міркування про причини та наслідки історичних процесів, пошуку відповідей на питання, чому Україна є саме такою, якою ми бачимо її сьогодні. Роботи дозволяють ширше поглянути на наше минуле і дають усвідомлення, що історія України – це не лише тяжка доля кріпаків і козацькі звитяги, а й «плавильний котел» для багатого спадку польської, єврейської, російської, татарської культури, життя унікальних модерних міст та місце України в контексті регіону. Дотепний стиль Наталі Яковенко та розважливі міркування Ярослава Грицака не залишать байдужими зацікавлених. 

Владислав Яценко, кандидат історичних наук, Харківське історико-філологічне товариство:

Мені складно щось порадити, що читати сучасним молодим людям, старшокласникам, та їх батькам для формування їх світогляду. Бо перші перебувають у реаліях, які мені в їхньому віці, навіть важко було уявити: фактор російсько-української війни і суспільство, що намагається війну не помічати дистаціюючися і занурюючися у проблеми сьогодення, де існують неймовірні можливості і обмежені соціальні ліфти. Чорний сценарій втілення казки про «попелюшку» (Янукович і Зеленський) зараз співіснує із незннанням імені першого повного кавалера ордену «Богдана Хмельницького», найвищої військової нагороди – Максима Миргородського. Наявність доступу до інтернету, що є фактично вікном у світ, мирно уживається із досить малим українським сегментом представленим у мережі і повсякденному житті. Сегмент не лише малий за обсягом, але не повний і за структурою – маленький приклад українське кіно не має в своєму переліку стрічок, про сучасних спортсменів, масштабних екранізацій детективів, фентазі.

Книжкова продукція також залишає бажати кращого. За тридцять років незалежності українські автори писали українською переважно про українців, але не створили майданчику українського бачення світу. В нас не має навіть фахової русистики і полоністики, про американістику, скандинавістику, тюркологію, арабські, африканські і азійські студії годі й мовити.

Як історик міг би порадити насамперед для ознайомлення «Нариси з історії України» авторства Наталії Яковенко і книгу за тієї ж назви Ярослава Грицака («Нариси з історії України. Формування модерної нації»). Водночас мав би порадити книгу професора Яковенко «Українська шляхта» та «Паралельні світи». Взагалі я б порадив усі книги професора Яковенки, вони вписують Україну у  широкий контекст історії – європейський контекст. Якого зазвичай не видно, ані в шкільних, ані у вищівських підручниках. У Ярослава Грицака є чудова збірка есеїв «Пристрасті за націоналізмом», а також біографія Івана Франка «Пророк у своїй вітчизні», але вона може зацікавити лише насамперед зорієнтованих на Кліо.

Моїм улюбленим часом є доба Гетьманщини, тож вельми радив би почитати перекладеною українською книгу професора Януша  Качмарчика «Богдан Хмельницький». Беззаперечно усі книги, в українському перекладі професора Татьяни Таїрової-Яковлєвої – особливо, через легку подачу тексту: «Яковлева, Тетяна. Гетьманщина в другій половині 50-х років XVII століття : причини і початок Руїни», «Іван Мазепа», «Іван Мазепа і Російська імперія», «Гетьмани України», «Повсякдення, дозвілля і традиції козацької еліти».

На увагу заслуговує книга Олексія Сокирка «Лицарі другого сорту. Наймане військо Лівобережної Гетьманщини 1669-1726 рр». Окремо варто прочитати Orest Subtelny, «Domination of Eastern Europe: native nobilities and foreign absolutism, 1500-1715». До речі гадаю синтеза Субтельного «Україна. Історія» є актуальною. Вона як АКМ, легко читається має, відлагоджену автоматику і дає силу насичення знань не надто зацікавленим у історії. Більше того, гадаю вона доречніша за сучасні підручники 9-11 класу, що надзвичайно спростили і вихаластили настільки, що вони і не цікаві і не наукові.

Щодо більш раннього періоду, жоден автор не розповість так натхненно про звитягу Святослава І Хороброго, розум, велич і людські риси Ольги, Володимира і Ярослава, Володимира Мономаха, Романа І Мстиславича і Данила І Романовича, як «Літопис Руський».

Події двадцятого століття, у мене не викликають великого захоплення. Але мені видається вельми корисною книга Бориса Антоненка-Давидовича «На шляхах і роздоріжжях», що містить його спогади і літературні оповідання, на історичну тематику і Юрій Шевельов «Я-мене-мені…(і довкруги)»

Щодо сучасності, можу порадити лише Георгій Касьянов «Історія України. 1991-2007» і белетристичні оповідання Євгена Положія «Іловайськ», «5 секунд, 5 днів».

Для дорослих міг би порадити Івана Лисяка-Рудницького «Історичні есе» та Ігоря Шевченка «Україна між Сходом і Заходом». Хоча як на мене дорослі люди вже мусять мати українську ідентичність. Якщо вони її не набули після 2014, тоді вони і не набудуть.

Катерина Диса, доцентка кафедри історії Національного університету «Києво-Могилянська академія»:

  • Наталя Яковенко. Нарис історії середньовічної та ранньомодерної України. Київ: Критика, 2009.
  • Ярослав Грицак. Нарис історії України. Формування модерної нації ХІХ–ХХ століття. Київ: Yakaboo Publishing, 2019.
  • Сергій Плохій. Брама Європи. Історія України від скіфських воєн до незалежності. Харків: КСД, 2015. 
  • Енн Епплбом. Червоний голод. Війна Сталіна проти України. Київ: Наш формат, 2018.
  • Олексій Сокирко. Лицарі другого сорту. Наймане військо Лівобережної Гетьманщини 1669–1726 рр. Київ: Темпора, 2006.
  • Катерина Диса. Історія з відьмами. Суди про чари в українських воєводствах XVII–XVIII століття. Київ: Критика, 2008.

Шкільний наратив історії, зокрема історії України, м’яко кажучи, недосконалий. З тривалого досвіду викладання в університеті і спілкування зі студентами молодших курсів можу сказати, що в нинішньому вигляді викладання історії у школах відбиває у багатьох підлітків інтерес до історії як такої. Тому перші три позиції у моєму списку (Яковенко, Грицак і Плохій) — це своєрідна альтернатива підручниковій історії. Крім того, це просто добре написані книжки, які буде цікаво прочитати ширшому колу читачів. Представлена у них історія більш багатогранна, проблематизована, Україна в них багатоетнічна та мультикультурна, вона не оточена ворогами з усіх боків і не є вічною жертвою. 

Одна з центральних тем для розуміння української історії ХХ століття — Голодомор 1932–1933 року найповніше представлена у свіжій книжці Енн Епплбом «Червоний голод». Тут авторка, спираючись на архівні документи, усні свідчення, мемуари тощо показує і сам голод, і події терору, які йому передували як частини хитромудрого плану Сталіна, який зрештою не спрацював на далеку перспективу.

Нарешті, дві останні книжки (Сокирка і Диси) — це приклади того, що історія може бути дуже несхожою на шкільний наратив. «Лицарі другого сорту» Олексія Сокирка — мабуть, найкращий приклад поєднання живої воєнної історії та історії повсякденного життя найманців охотницьких військ, де представлена не лише специфіка військових кампаній, а й щоденні турботи найманців, пов’язані з харчовим забезпеченням, одягом, зброєю, піклуванням про здоров’я тощо. Моя «Історія з відьмами» — це занурення у світ страхів, вірувань і конфліктів пересічних людей XVII–XVIII століть, світ, у якому через звинувачення у чарах можна багато дізнатися про родинне життя, ставлення до дітей, стосунки між слугами і панами, а також про інші повсякденні турботи, про які не розповідають шкільні підручники з історії.

Георгій Касьянов, доктор історичних наук:

Аби знати (а отже, і розуміти) українську історію, її потрібно сприймати і розуміти в ширшому культурному контексті – європейської історії, світової культури. 

Тобто це коли про козаків будуть міркувати як про явище Пограниччя, порівнюючи їх з ковбоями, чи з бегетріями (вільним прошарком селян, які користувалися самоуправлінням в іспанських Кастилії та Леоні), або з граничарами, пограничними австрійськими військами. Або розуміти чому італійці будували не тільки Пентембург, а й Львів.

З іншого боку, якщо говорити про звичний утилітарний підхід, тоді тут usual suspects залишаються нев’янучий Орест Субтельний, Наталія Яковенко та Сергій Плохій. Але це все – лонгріди, як зараз говорять …

Володимир Маслійчук, редактор сайту Historians.in.ua :

Є питання дуже складні, складні своєю простотою і багатоваріативністю відповідей. Зокрема, питання, що читати старшокласнику, аби формувати певний світогляд, аби розуміти історію та минуле. 

Мій досвід буде дуже багатим, я дуже багато читав у школі, зі столиці тато привозив мені купу літератури, я був постійним відвідувачем бібліотек (у дитячій був навіть у списку «кращих читачів»)…а зараз практично викладаю курс з української історичної белетристики: «Жінка та історія: українська література» в Українському католицькому університеті. 

Є моя велика вада, якої я не соромлюся, практично не знаю укрсучліт, за окремими винятками. Коли став читати іноземними, надаю перевагу книжкам німецькою або перекладам класики, тобто мій багаж – твори до 1990-х, що справили на мене значний вплив як школяра. Ще однією рисою, що вирізнить мою генерацію – ми багато читали російською і моє захоплення саме українською історичною белетристикою на той час, було доволі винятковим у харківському передмісті.

Та я захоплювався творами Антоніна Ладинского «Когда пал Херсонес», наприклад, чи Ростислава Кинджалова з історії Мезоамерики, про майя «Конец священного круга» перечитував навіть допіру. Перекладені з російської твори про подорожі та описи річок були теж дуже захопливими, зокрема «Великі, могутні, живі» Олександра Муранова про найбільші ріки світу. Напевно у підлітковому віці як і багато моїх однолітків як зачитувався перекладеною з російської «Книгою майбутніх командирів» Анатолія Мітяєва про найвидатніших воєначальників.

Отже, що я б радив би прочитати з історії України, і радив би те старшокласнику. 

З історії первісного суспільства: якщо загалом то захопливо перекладену «По вогонь» та «Печерний лев» Жозефа Роні-старшого, «Цілющий камінь»  Анатолія Давидова та оповідання Юрія Логвина.

Коли говорити про античність мене дуже вразила свого часу повість Івана Немировича «Син раба» та збірка про митців «Народжені в Елладі» Олександра Федорука. Щодо популярної наукової лектури, то це численні переклади творів словака Войтеха Замаровського (Спочатку був Шумер, Сім чудес світу, Ліссіпові коні ). 

Щодо української історії у той час – це «Ольвія» Валентина Чемериса та «Гонитва до мосту» Юрія Хорунжого обидва твори про відомий похід перського війська царя Дарія на скіфів. Дуже захопливе читання.

Давня Русь: поза конкуренцією Дмитро Міщенко «Синьоока Тивер», «Лихі літа Ойкумени», «Розплата»; про Володимир Малик «Князь Кий», «Червлені щити», бачите я надзвичайно любив «Гнів Перуна» та «Зраду або як стати володарем» Раїси Іванченко і, не приховую, плакав, дочитуючи її «Золоті стремена». «Отчий світильник» Романа Федорова теж вражав. І звичайно – велика класика «Святослав» та «Володимир» Семена Скляренка та «Диво» Павла Загребельного. Українською між тим, переклали і відому трилогію Василя Яна: «Чингізхан», «Батий» та «До останнього моря» (щодо останньої певно не знаю).

Дуже важливо для пізнання побутового боку української історії читати твори Ореста Левицького, зокрема «Волинські оповідання» (не знаю, чому їх не перевидають)? Є ще збірка «По судах Гетьманщини» того ж таки Ореста Левицького, але вона упереджено перекладена і підібрана Миколою Горбанем 1928 р.

Козацтво представлене в українському разі дуже багатьма творами і якщо «Чорна рада» Пантелеймона Куліша зараз у шкільній програмі, то я сприймав її як заборонену екзотику. Дуже мене вразив роман «Я, Богдан» Павла Загребельного. Дуже охоче прочитав про «унію» та «Наливайка» – «Білі бланкети» Миколи Смоленчука. Є десятки творів, які дійсно читалися на одному диханні, але не перечитувалися, перепрошую, таке у мене ставлення до творів Володимира Малика (Таємний посол) і дуже багатьох інших, де фігурував чи Сагайдачний чи Сірко. Знаковими для ознайомлення з історією козацтва для мене були популярні книжки «Гомін, гомін по діброві» Володимира Голобуцького та, звичайно, від першого видання «Як козаки воювали» Юрія Мицика, Сергія Плохія та Івана Стороженка.

Ще дуже люблю «Людоловів» Зінаїди Тулуб, страшено захватна книжка. А от «Три листки за вікном» Валерія Шевчука підлітком не осилив, проте просто захватно читав і перечитував його твори у студентські роки.

Як багато в чому регіональний історик маю на гадці й два харківські твори саме про Івана Сірка і я б уданому разі радив би їх для прочитання «Козак і воївода» Миколи Горбаня та «Шляхом бурхливим» Григорія Бабенка. Хто ж цікавиться історією Слобожанщини XVIII cт., то зовсім недавно вийшла дуже цікава збірка оповідань Арсена Зінченка «Цвіт півонії» – це оповідання про часи інтеграції регіону до російських імперських структур, з великою майстерністю описані пересічні людські долі. 

Між тим, про XVIII cт. про руйнування Січі і переселення на Кубань є два гарних романи Спиридона Добровольського «Очаківський розмир» та «Карасунський кут» – дуже захопливе читання. І, звичайно, уже через великі колорити стилю та мови «Володарка Понтиди» Юрія Косача (і «День гніву» про повстання Хмельницького його ж теж нівроку). 

Про XIX cт. читав мало, воно відображене уже яскраво у класиці. А ось справжніми відкриттями для мене і я б радив і раджу читати були «Голубі ешелони» Петра Панча та численні твори Бориса Антоненка-Давидовича («Просвітяни», «Печатка»), що дійсно відкривали для мене той складний і суперечливий світ подій 1917 -1920 рр.

Проминувши чимало гарних творів, що я читав і радив би читати. Зазначу, що зараз я читаю «У пошуках варварів. Подорож до країв, де починаються й не закінчуються Балкани» молодого прозаїка Андрія Любки, бо книжки про Балкани теж мене вабили ще зі школи. Але те не зовсім для старшокласників і окремі теми.

Текст: Надія Скокова

«Битва під Берестечком» Артур Орльонов, діарама,1999 р.

Возможно вам также понравится

2 комментария

  1. Цікаво було почути, що радять історики. Зі свого боку додам, що не всі книги радянського періоду про козаків і княжу добу варто радити сучасним дітям. Так, наприклад, згаданий вище «Таємний посол» Малика, містить відверту промосковську пропаганду. Всі позитивні герої в ньому виступають за «єдність з Москвою», дружать з москалями тощо. А в ролі негідників зображені прихильники Гетьмана Дорошенка, який в той час воював за те, щоб відірвати Україну від Москви.

  2. Думаю, що сучасним батькам в дітям варто звернути увагу на роман Богдана Лепкого «Мазепа», збірку Олександра Олеся «Княжа Україна»( завіршована розповідь для дітей про князів Русі), повісті Нечуя-Левицького «Ярема Вишневецький» та «Іван Виговський». На відміну від радянських творів, ці твори написано не на догоду Москві, а в інтересах України.

Добавить комментарий

Ваш адрес email не будет опубликован. Обязательные поля помечены *