Дарма, що малий, за ним поженешся, а й поле спалить

Роман

Роман – так зветься головний герой «малого українського роману» Андрія Любки – чітко визначає головну відмінність Малого і Великого українського романів. 

МУР, як і ВУР, мусить створити панорамні картини про страждання українського народу, плекати солов’їну і вшановувати жінок скорботної долі; тільки на відміну від ВУР МУР має ще й мати сюжет. Так каже Роман. Маленький такий сюжет, худосочний, хирлявенький, слабенький, такий, що зле почувається на ранок від двох пляшок розе напередодні.  

Історія стартує з похмілля, похміллям і закінчується. Один день із життя відомого ужгородського поета. Пише верлібри, катається фестивалями, досягнув соціального успіху: йому уже навіть платять за публічні читання і наливають після презентацій. Роман – бабій, шукає свій ідеал в трусиках самих різних моделей (опис улюблених майток додається). Страшно бухає. Подумує хоч раз спробувати секс на тверезу голову. Але цю думку покриває масштабніша мрія. Роман планує писати Великий український роман, про що всіх уже не перший рік інформує. Для цього чоловіку треба нормалізувати життя, він вирішує одружитися і береться рекрутувати потенційних наречених зі своїх бувших. День минає в пиятиках з рибаком і торговцем феєрверками Пашею і в теревенях про бабів та поезію. А потім приїздлять гуцули, у яких Роман вкрав трембіту, співають пісень про Довбуша, використовують трембіту як вогнемет, абордажують Романів третій поверх. А потім приїздить поліція… Ладно. Це був сюжет.

«МУР» – не роман з ключем (на щастя), не пародія і не автопародія (на щастя), не сатира (на щастя). Хоча всі ці елементи в «МУРі» є. Здебільшого ж це таки комедійна, навіть комічна проза, відверта буфонада. Двійко відбитих чоловіків ближче до фіналу таки починають дедалі більше скидатися на Пінкі і Брейна. Типова така комічна пара розумного циніка і придуркуватого романтика, загальнолюдського масштабу парочка. (Тут відзначу: харизматичний Паша, сексист, грубіян, прагматик із важкою вдачею, таки є удачею Любки; і розумака в цій прозі – саме він). А от те, що Великим українським романом марить таки поет, то вже суто наше, рідненьке, містечкове. 

На початку роману є одна прозора досить відсилка. Хоча, ні, не одна, а три, пов’язані між собою. Перша: «Великі ж бо романи не пишуться, тримаючи лептоп на яйцях у ліжку». Друга: «Автор цього роману – Роман. Роман Романа. Роману – Роман. Роман про роман Романа, мамина його мама. Ось така Рамаяна, бляма». Третя: «Я хочу, щоб у майбутньому мій портрет був на купюрі в тисячу гривень!». Цитату в першій репліці впізнали? Так, вірш Андрія Бондаря «Генетика». Дрібнішають покоління онуків, не дожити їм до чинів столітніх великих дідів; ми маємо тут же цей месидж «Генетики» згадати. Бо Роман свій МУР так само мислить в контексті «національної спадщини», але не дострибує до велетнів-дідів. А ще варто згадати наступні за тим уже хрестоматійним «лептопом на яйцях» рядки з вірша: «я більше не можу собі дозволити писати метафорами загравати з традицією». Роман ВСЕ може собі дозволити: і метафори, і традиції, і яйця, і ліжко, і лептоп. Блятоп.  Гра слів з Рамаяною-блямою таки не така дурна, як здається. Рама здійснює свої подвиги, його влада розповсюджується на все ширші території, його переконаннями захоплюється всі більше людей, закладаючи фундамент релігійним війнам, окрім іншого. Власне, Ромчик у нас тут теж ідеолог-властитель ужгородських спальників, розпалювач міжетнічної ворожнечі. Його тут в кожній наливайці знають, особливо якщо гуцули. Але на купюрі в тисячу гривень уже є отець-ідеолог, місце зайняте, звиняйте. Вернадський навряд погодиться свою ноосферу з Ромчиком ділити. Та концепція, що всі генеровані людством ідеї не розсмоктуються, а накопичуються десь там, таки в цьому контексті змусить збентежитися. Перехід біосфери в ноосферу у випадку Романа виглядає як вирок людству.  

Коротше, «МУР» – роман про генетичне виродження опініямейкерів. Бо замість опінію мейкеряти, сучасники зайняті, понімаєте, всяким неподобством.       

Основний сюжет «МУРу» – любовно-еротичні походеньки Романа і влучні коментарі до них Паші. Не знаю (проблеми у мене з географією), чи є поблизу Ужгорода глибокі печери, але мають бути, бо ці двоє мізогінів-неандертальців вчора з печер повилазили. З дівками Роману начебто не щастить: то активістка, що сублемує сексуальну енергію в соціально-політичну, то хламидниця, яка збирає не тільки магнітики на холодильник, але й непотріб із У-хромосомою, то малолітка, яка швидко дорослішає і втрачає шлюбну вартість німфетки, то філоложка, що не розрізнює метафори вічного кохання і прямі значення разового перепихону, то секс-терористка, під умілими руками якої пересічній пеніс перетворюється на символічний фалос. Окей, тут по ходу не Роману не щастить, а дівчатам. Таємний матріархат, який всім, як і годиться, таємно править та про який по секрету розводяться двійко бухих пітерпенів, стає можливим, бо в цьому світі давні трембіти покрали і пропили. Оце і є фалічний символ, до речі, а не пеніс Романа чи вудка Пашки, якби вони і  не зголошувалися охоче побути почесними фалоносцями тут. Вставні новелки аля Чосер-для-бідних про секс-пригоди Романа – таки симпатичне вітальне дуркування, сарказм яких вочевиднюється після жарту про покриток Шевченка як символ української нації. Ой людоньки, що ж ті національні символи роблять із Романом, ой що ж роман з ними робить, боже-боже! 

«МУР» Андрія Любки – така собі літературна дрозофіла (мушки ті живуть недовго, тиждень десь, але активно використовуються для проведення експериментів з генетики). Роман-одноденка, інакше кажучи, але день той відверто повеселить.    

«Утім, цілком вірогідно, що не все так погано, і я заснув одягненим навмисно, щоб зранку не витрачати час на даремне облачення, а зразу взятися за роботу. Випередити таким чином решту українських письменників, які після пробудження змушені чистити зуби, вдягатися й снідати. Поки вони товчуть якісь свої яєшні з кавами, я мав уже натхненно вистукувати на клавіатурі нетлінні речення, відшуковувати у закамарках свідомості свіжі метафори, вести свого героя до неминучого катарсису. Інші прозаїки гаяли б час на ранкові процедури, а я був би вже на цілий корпус попереду, на кілька абзаців випереджав їх, та й яких абзаців!

Але ще не сьогодні, кажу собі я».

Текст: Ганна Улюра

Андрій Любка. малий український роман. Чернівці: Меридіан Черновіц, 2020. 208 с.

Возможно вам также понравится

Добавить комментарий

Ваш адрес email не будет опубликован. Обязательные поля помечены *