«Вместе»

«Причина зникнення»

Самый необычный разговор в этой рубрике — в окружении выставки, исследующей причины не-присутствия художника. По порядку — «Вместе» — это цикл статей Kyiv Daily о людях нашего города. Вместе они создали и делают общее дело. Они не подписывают друг с другом трудовых соглашений, их мало интересуют корпоративная этика и коммерческая выгода. Героев этой рубрики объединяет дело, которое им трудно назвать работой в обычном смысле этого слова. Может быть это — фан, скорее — любовь или попытка противостояния обстоятельствам. Участники новой истории художник Егор Анцигин, кураторка Леся Кульчинская и их совместный проект «Причина зникнення». Выставка, которая анализирует практики художника и нарушает все законы выставочной экспозиции. С чем остается на выставке зритель, когда художник исчезает из его поля зрения?

Розкажіть, будь ласка, що зараз відбувається? Дуже… вразлива виставка.

Егор: Это наш совместный проект. Мы с Лесей сначала обсуждали общую тему — искали точку соприкосновения, что нас больше всего беспокоит в искусстве. И уже вокруг этой темы уже начала выстраиваться остальная архитектура – концепция, участники, работы, способ репрезентации и так далее.

Леся: Насправді ми почали з обговорення художників. До того, як ми дійшли до теми, ділились практиками, які нас цікавили. Мені здається, що і тема виросла частково з того, що ми занурювались в чиїсь роботи, дуже довго їх обговорювали. Якось поступово ми вийшли і на цю тему.

Егор: Кстати, да.

Леся: Вона не була привнесена ззовні. Це якийсь перетин між тим, що ми спостерігали і тим, що нас цікавило. 

Тобто це продовження ваших професійних практик?

Леся: В принципі, так.

Як давно ви знайомі?

Леся: Не дуже.

Егор: Раньше мы виделись на выставках, у Леси больше опыта в кураторстве, а я позже зашел на эту кураторскую территорию,  я занимался искусством. Мы были косвенно знакомы, потому что киевская тусовка, по сути, не очень большая, те, кто занимается искусством друг друга знают.

Леся: Я дізналась про Єгора, прочитавши матеріал про виставку «Монтаж», що була в цій галереї. Вона мене дуже вразила. Я тоді приїхала з Америки, почала працювати в галереї Set. Ми з колегою, кураторкою, моніторили тих художників, з якими нам було б цікаво працювати в рамках цієї нової галереї. Багато всього читали. На виставці «Монтаж» брав участь Єгор та інші художники. Це була фантастична виставка. Я почала читати про кожного з художників, таким чином дізналась і про Єгора і про галерею «Білий світ», почала слідкувати за тим, що тут відбувається. Коли Єгор запропонував зробити спільний проект, я була дуже рада.

Як довго ви його проговорювали?

Егор: Мы начали общение еще в прошлом году.

Леся: Так, взимку в нас виникла ідея зробити виставку. І ми почали обмінюватись інформацією про тих художників, що нас цікавили.

Егор: И способами того, каким образом мы можем «выйти» в галерею. Мы обсуждали художников, которые нам нравились, и параллельно думать о выставке.

Леся: Так, якось ми занурювались в ті теми, які вони підіймали, в їхню практику, і як це все збігається з тим, про що ми думали самі. Тобі ж подобаються якісь практики тому, що вони якимось чином перетинаються з тобою.

Егор: Ну да, резонируют.

Леся: На цьому резонансі, здається, все і склалось.

Егор: Таким образом, это наша общая тема, связанная с исчезновением художника, или с автором, который осмысленно или неосмысленно прячется, или уходит в какую-то слепую зону, или с фактом того, что можно лицезреть только следы присутствия художника (то есть его следы деятельности), и многие другие категории, которые мы в процессе выставки начали прощупывать.

Расскажите, это же очень интересно.

Леся: У нас з самого початку була інтенція працювати з тими художниками, які менш видимі на сцені. Ми навіть запросили художників, які раніше не виставлялися в Києві або виставлялися, але були не дуже поміченими. У нас з самого початку погляд був спрямований в якісь туманні зони. Хоча тут є художники, які активно виставляються, але тут їхні роботи зовсім іншого характеру. 

В якийсь момент мене почала приваблювати художня практика, що не орієнтована на якісь виставкові теми, на інтенцію виставитися. Я почала слідкувати за художниками, які розвивають свої власні світи, практика яких невіддільна від їхнього життя. Це якась історія, яка десь відбувається, а те, що ти бачиш як глядач, – тільки відблиск чогось набагато більшого. Не робота, зроблена для виставки спеціально на цю тему, а якій максимально скондесовано все, про що художник хотів сказати, а безкінечне проживання, якийсь процес, а робота на виставці — тільки фрагмент цього процесу.

Егор: И эти работы как выхваченный элемент из жизни.

Леся: Або як артефакт з якоїсь історії, або як  деталь. Колись я брала інтерв’ю у Бориса Гройса, і він там порівнював роботи художника з мощами святих. Він вважає, що важливою є історія художника, його життя як єдиний проект, а його роботи – ніби реліквії, що дозволяють до цієї історії, до цього проекту, доторкнутися. 

Егор: Да, они наполнены аурой.

Вы же здесь собрали, по сути, эманации художников?

Леся: В принципі, так.

Егор: Не было никакого рейтинга,  все это связано с интуицией. У меня есть подход, связанный с выставками: хочется выставлять в галерее такмх художников которые вызывали бы мысль: «Я хотел бы попасть на выставку с этим автором». И конечно  мы хотели, чтобы на выставке , практика этого автора была характерной для него.

Леся: Так, не просто взяти художника, що подобається, і сказати: «Зроби щось на цю тему». Справді, ми шукали художників, чия практика резонує з тим, що нас хвилює, що нас цікавить. Тому ця виставка дуже цілісна, в ній все співнастроєно.

Єгор постійно підкреслює, що в нас мова йдеться про художника, який зникає. Бо Єгор – художник, і для нього є нероздільними досвід людини і досвід художника. Але оскільки я – не художниця, для мене ця  тема трошки ширша: для мене йдеться не тільки про художника, який у своїй практиці відходить від зони видимості, а й про загальнолюдське бажання вислизнути з поля зору і десь сховатися, стати непомітним, вийти за межі кімнати. Мені здається, зараз, чим більше часу ми проводимо в зумі, тим більше це бажання дає про себе знати. В деяких роботах ця тема зникнення стосується когось іншого (наприклад, хтось, хто зник з твого поля зору). Тобто тема  розглядається з різних сторін.

«Причина зникнення»

Как субъект и как объект?

Леся: Так. Йдеться про власне або чиєсь вислизання, про те, коли ви вислизаєте з поля зору одне одного.

Егор: Если прощупывать темы, которые в результате проявились на выставке самостоятельно, есть произведения, которые автор осмысленно выносит на территорию, где их не видит зритель (может, их встретит какой-нибудь грибник, гуляя по лесу). Имеется в виду то, что это не галерейное и не публичное пространство. Есть произведения, которые адресуются тому человеку, который как бы ушел с поля зрения или вышел за поле коммуникации. Как например письмо.

Леся: Або художниця сама роздумує над причиною зникнення близьої їй людини. Ми роздумуємо над причиною зникнення, про те, чому хтось вислизає з поля зору і вона над цим теж роздумує, але в контексті власної приватної історії. Або, наприклад, ми виставили роботи Стаса Туріни, які лежали в його папці під назвою «Другий сорт». Тобто це ті роботи, які він створював завідома без наміру їх виставляти.

Егор: Да, огромная стопка рисунков «Второго сорта». Мы сделали ксероксы этих рисунков,  автора предоставить нам объекты – нас интересовало не то, что у художника есть типа «лучшие» рисунки и «менее лучшие» рисунки  — у многих есть. Но как срабатывает этот принцип? Почему это называется «вторым сортом»? Не все свои менее лучшие так называют. Нам было интересно направить свою оптику на то, почему «Второй сорт» таким стал, как  художник его обозначил. Параллельно с этим есть практика художников (на примере «Ателье Нормально»). У них в ателье все участники –  колеги. Все создают произведения. Но при этом непонятно — это художественная практика или часть их жизни, как воздух. Когда ты что-то продуцируешь, когда твое произведение является определенным языком, который необходим тебе, – это твой способ коммуницировать с собой и с миром.

Леся: Так, художня практика може набувати вигляду артикульованих повідомлень, де ти осмислюєш чи піднімаєш якісь  питання, а може бути просто частиною твого життя, твоїм способом існування, можливо, способом виживання.

«Причина зникнення»

Егор:  Своего рода ежедневный труд.

Леся: Нас дехто критикував за те, що ніби в нас ідеться про те, що художник хоче зникнути з поля зору, але при цьому виставка все ж складається з об’єктів, що виставлені в полі зору.

Егор:  Своего рода то что было не видимо, мы выносим в галерейное пространство. И тем самым меняем его структуру.

Леся: З одного боку, те, що тут знаходиться, – тільки якийсь осколок, тільки відблиски чогось більшого, до чого ми не маємо прямого доступу. Як людина, яка зникла, але після неї нам залишилися якісь її речі, чи спогади, чи сни про неї. 

Вы это поймали?

Леся: Так. З іншого боку, я думала про те, що деякі роботи, що знаходяться тут, – є рефлексією пережитого бажання зникнути з поля зору. Наприклад, робота Каті Лібкінд, що називається «Можно мне уйти?». Відео, що є частиною цієї роботи – це документація неможливості, провалу публічного висловлювання. Це — досвід якогось періоду життя – коли для неї було травматично чи проблематично щось демонструвати. Перенесення цієї документації в галерею – це опрацювання цього досвіду, його подолання в якомусь сенсі.

Інша частина цієї роботи полягає в тому, що художниця спить в галереї вночі, коли вона зачинена.

Егор: И потом рассказывает сны на диктофон.

«Причина зникнення»

Леся: Або записує на папері, і залишає ці записи. Це теж спосіб вислизання. Тобто вона надає цей публічний простір своєму несвідомому. А вона як суб’єкт ніби відходить з поля зору: відмовляється від своїх повноважень і лишає тільки те, що говорить їй несвідоме. 

Егор: Если говорить про работу Кати Либкинд, — мы в какой-то степени видим мастерскую художницы. Но в этом случае мастерской является каремат и спальник. И она приходит сюда работать. То есть она приходила на дни монтажа с субботы, с последнего дня предыдущей выставки. Художник-то работает, только его инструмент совсем другой. Эта причина исчезновения – когда есть произведение автора, но ты вообще не имеешь понятия, как его можно репрезентировать – то, с чем я, Леся очень часто сталкивались. Ты его фотографируешь, а это его часть, ты его снимаешь на видео, а это его часть, ты просишь  сделать инструкцию, но это его часть – то есть оно всегда ускользает от тебя из галерейного пространства. Ты его не можешь полностью собрать, то есть в наличии только ситуация, процесс, которые художник проживает и получает свой новый опыт. И ему нужно приобщиться к новому опыту.

Егор: У нас есть авторы, которые работают с керамикой. И снова же, это керамика, которая теряет свою керамичность и обретает растительность и природную форму, как будто бы она выросла… как грибы. Или керамика, которая становится утилитарной, как стул или стол. Ты до конца не понимаешь, это керамика или уже мебель.

Леся: До речі, ми це обговорювали з Сашою Гречкою, авторкою керамічних об’єктів на виставці. Вона говорила, що коли створює свої об’єкти, у неї часто немає чіткої концепції твору, форма виникає спонтанно. Це робота, в якій матеріал бере таку ж участь в створенні цього об’єкту, як і автор – тобто є момент форми, що породжується, художниця ніби бере участь в процесі, в якому і глина бере участь на рівні з нею.

«Причина зникнення»

Егор: И мы снова подошли к одному из произведений, которое стоит на грани с утилитарными объектами. Шторка Тамары Турлюн отсылает нас к красивым декоративным шторкам, тюлям, которые вешаются в хатах, чтобы внутрь не залетали насекомые. Тамара говорит, что ее семья уже некоторое время не живет в своем доме в селе, но тюль там висит, чтобы обозначать присутствие человека в этом месте. Тюль — это обозначение присутствия. И эти пайетки, которые отражают свет, начинают отражать зайчики на другие произведениями. Это — грань утилитарного и художественного. Художница говорит: «Меня не будет в галерее. Но эти шторы преграждают (разграничивают) все проходы, и вы будете всегда с ними взаимодействовать».

Леся: Ці штори, що висять у будинку, в якому ніхто не живе, вказують, ніби хтось є, для того щоб його охороняти. Бо пустий будинок можуть пограбувати. Ці паєтки – частина життя Тамари. У неї самої висить вдома штора з паєтками. Вона нам говорила розповідала, що любить прокидатися серед сонячних зайчиків від цих паєток. Ця штора  – частина її побуту. Де ця грань – між твором мистецтва і функцією? У нас ця штора виконує функцію: ділить простір.

Вы ее используете сознательно? Это же ваши инструменты.

Леся: Так. Ця тюль функціонує, щоб зонувати простір виставки.

Егор: Любой объект в экспозиционном пространстве расположен нами сознательно, у нас тут все продумано. Имеется в виду эта дуальность произведения – с одной стороны, штора как будто бы утилитарна, с другой – у нее есть эта эссенция художественности, которая проявляется при желании художника, при взгляде зрителя.

Эта работа в стол является частью, как «Второй сорт» Стаса Турина. «Безымянная практика» Антона Варги тоже близко подходит к нашей теме (в отношении того, что у него есть практика, которая не имеет названия, но имеет какую-то цикличность). То есть у нас он показывает «Безымянную практику №4», а у них там такого еще больше.

Леся: Це теж його повсякденна практика. Він для себе ніби придумує якусь вправу, що прошиває його повсякдення певним художнім жестом. Навіть коли ти читаєш цей текст, що присутній на виставці, ти не можеш вловити повністю суті цієї практики, тому що важливими є присутність Антона в цей момент, в цьому місці, його взаємодія з цим простором, те, як він для себе це записує. Це як айсберг: ти бачиш у галереї якийсь фрагмент, який відсилає до чогось іншого. Ти не можеш його повністю схопити, тому що практика відбувається у художника в голові. Це якийсь перетин його свідомості з простором, а ти як глядач також  перетинаєшся з цією конфігурацією.

Егор: Ты все равно подходишь к нему со своей точкой зрения, со своим восприятием.

Леся: Ти не отримуєш упакованого (цілісного) висловлювання створеного спеціально для тебе.  Але можеш щось взяти з цього собі, можеш з цим зіткнутись, перекинути на свій власний досвід. І ця зустріч, можливо, матиме для тебе наслідки.

«Причина зникнення»

Егор: У нас есть аудиогиды как часть кураторского высказывания в зале галереи. Мы просили художников не заваливать галерею текстами, а рассказать своими словами, как будто бы за чашкой чая, про свою работу. 

Это же невероятное количество медиумов, которые сейчас в выставке задействованы.

Егор: Ну да. Но при этом, когда мы попадаем к кому-то из художников в гости, нам и видео показывают, и про картину рассказывают – то есть у нас есть это многоуровневое восприятие. Этот аудиальный формат – попытка услышать голос художника, без его присутствия.

Художника нет, а голос его остался.

Леся: Додам ще про те, звідки виникла для нас ця тема. Я теж останнім часом відчуваю необхідність вислизання від теорії, концептуально продуманого, тематичного підходу. Опиняючись в художньому колі, ти ніби зобов’язаний зайняти якусь позицію, артикулювати якісь дуже важливі й відповідальні стейтменти, ти ніби несеш відповідальність перед суспільством за свої заяви. і це передбачає, що ти маєш точно знати, що заявляти. Не знаю, в кого як, але в мене точно останні пару років вибили ґрунт з-під ніг. Я опинилась в ситуації, де багато чого не розумію, багато в чому сумніваюсь. І мені дуже важко займати зараз визначену позицію, з якої я могли б показувати світлий шлях всім іншим, або говорити про важливі проблеми з правильної точки зору. Але при цьому ти проживаєш важливі моменти в своєму житті, і це можуть бути якраз моменти сумніву, розчарування, чи навіть втечі. Ця виставка, з точки зору кураторства, – теж свого роду втеча від відповідальності, від сильних заяв в сторону відчування якихось процесів, які відбуваються навколо тебе. Може, ти не можеш зрозуміти їх до кінця, але ти відчуваєш в них щось важливе, чимось вони тебе притягують і ти хочеш з ними вступити у взаємодію

Кураторам тоже нужна пауза, духовная практика?

Леся: Можна й так сказати.

Егор: Кураторы тоже не обязаны делать только те выставки, которые  сейчас были бы модны.

Леся: Не просто пауза, а більше бажання довіритись інтуїції, зв’язатись з тим, чого ти сам до кінця не розумієш, але в чому ти бачиш щось цінне. В цій виставці всі роботи – дуже інтимні: кожен з учасників говорить про якісь дуже глибокі процеси, які резонують з тим, що багато хто зараз відчуває, але, можливо, не завжди може артикувалювати.

Егор: Мы ни в коем случае не ставили себе задачу сделать какую-то вертикальную выставку с очень понятным стейтментом «За шо борьба?»

За урожай.

Егор: Мы скорее хотели прощупать форму, связанную с тем, что интересует художников и понять, как она соприкасается с нашим взглядом и желанием показывать. Это момент регулярности (повседневности, «невидимого труда», «невидимого опыта»), который мы попытались как-то артикулировать на этой выставке.

Мы находимся в середине этого всего процесса, и нам выявить какие-то отдельные ингредиенты или каких-то участников – суперсложно. У нас нет времени для отхода. Когда закончится выставка, пройдет месяц, я смогу сказать про эту выставку более осмысленно. А сейчас нахожусь внутри, и эмоции, сопереживания переполняют меня.

«Причина зникнення»

Егор: Сейчас новый опыт в нашей галерейной работе: нет такого, чтобы посетитель пробегал выставку. Потому что в выставке картин или графики ты идешь: «Понятно, понятно, понятно». И вышел.

Леся: Або виставка, що має дуже чітку тему. І ти такий: «Ага, ця робота про те, та про те. Я додивлятися не буду, ідея зрозуміла».

Егор: А сюда зритель приходит, как в игровую комнату, как в библиотеку, и закапывается. Он засиживается за фильмом, он засиживается за этими блокнотами художницами, начинает перелистывать раскадровку. Эта выставка дает какой-то новый опыт, потому что ты ныряешь в произведение.

Леся: Що мені видається класним в цій виставці? З одного боку, ти можеш прийти і просидіти годину за однією роботою: вона буде розкриватися і розкриватися, як фрагмент чогось набагато більшого, і ти можеш безкінечно додумувати певну історію. З іншого боку, цей простір (все, що тут знаходиться) може зібратися в якусь цілісну історію. Я собі уявляю, що ти можеш зайти в нашу виставку і уявити, що ти потрапив в якусь ситуацію, де всі елементи пов’язані між собою. Ти як детектив намагаєшся зрозуміти причину зникнення, зникнення чого чи кого? Кожна людина привнесе туди свій досвід і сконструює якусь свою історію з цих елементів. Є ніби різні модуси прочитання: ти можеш прочитати кожну роботу як цілісну і самодостатню і зосередитись саме на цій роботі, а можеш зосередитися на точках перетину між роботами, бо все це разом теж складається в якусь історію. Але кожного разу буде різна історія, тому що вона сповнена підводних течій, неочевидних ходів і чужого досвіду, який тобі відкривається тільки частково.

А это каждый раз ― взаимное влияние. А вы наблюдаете?

Леся: Звісно. Навіть коли я сюди приходжу, я кожного разу відкриваю нові зв’язки між роботами. Наприклад, сьогодні я звернула увагу на те, що у блокнотах Даші Чечушкової є багато записів її снів. Катія Лібкінд теж робить записи своїх снів. І цей несподіваний для мене резонанс між роботами художниць, весь простір виставки перетворив для мене ніби на простір сну. Є щось знайоме, але воно втратило свою звичну форму чи свою звичну функцію. 

Егор: Да. Ради этого мы вчера напечатали методичку для зрителя. Мы в ней говорим о том, что «концепция находится на улице», «а этих инсталляциях вы можете листать блокноты и лепить скульптуру», « эту работу вы можете полистать», «а здесь вы услышите записи снов, которые вы можете послушать». К каждой работе мы сделали коммуникационную подводку, потому что их много и всегда есть отношение к ним как к реликвии. А работа наоборот взывает к тому, чтобы с ней взаимодействовать.

Леся: До речі, у нашій виставці багато такого: ти можеш сідати на цей стілець; ти можеш брати блокноти в руки і їх листати; ти можеш лежати на тому ліжку, на якому спить художник. Тебе цей простір запрошує зануритись і пожити в ньому.

То есть, антимузейная выставка?

Леся: Ну… в якомусь сенсі.

Егор: Но мы сразу не хотели делать традиционную галерейную выставку.

Леся: Я це уявляю так: ти наче потрапляєш в пустий дім, в якому залишились якісь речі, що свідчать про ті процеси, які в ньому відбувалися,  про тих людей, що там жили. Ти  серед них, і можеш фантазувати про те, що в цьому домі відбувалося. Чому зараз це припинилися? чи можливо щось продовжує відбуватися, але ти цього не бачиш. Мені здається, що і «Білий світ»  дуже класно спрацював для такої драматургії: ця галерея сама по собі дуже домашня (це колись була квартира)

Егор: Когда-то была полиграфия, когда-то – квартира. Но имеется в виду то, что сам контекст этой галереи – с закрытым (внутренним) двором, в отсутствии городского трафика. Ты редко находишься здесь в компании, потому что ты находишь себе удобное время, когда тихо, комфортно. Проживание этого галерейного опыта (этой выставки) – у нас вышло как бы обоюдное взаимодействие. Мы сегодня вспомнили многих художников. Например, работа Генриетты Левицкой – единственная работа, которая выставлена как освещённое на стене произведение. Эта работа из коллекции галереи. Изображение, которое мы выбрали, – птица, которая растворяется в среде.

Леся: У фокусі роботи залишається тільки її відображення у воді, а сама вона ніби розчиняється в тіні. Це як метафора до всієї виставки.

«Причина зникнення»

Галерея как герой выставки.

Как вы защищали идею этой выставки с владельцами галереи? Вы ее как-то объясняли, защищали?

Егор: Нет.

Просто предложили?

Егор: Я сказал: «На это время я хочу сделать кураторский проект». Рассказал тему. Александр (Янович) очень открыт ко всему новому: к новым произведениям, к новым выставкам, к новым способам репрезентации. Поэтому меня очень горячо поддержали. С другой стороны, здесь лично мои отношения к тому, что все кураторские проекты должны как-то взаимодействовать с пространством галереи – то есть использовать это не как выставочное пространство, а как место-тело. И то же самое с контекстом коллекций.

Леся: Так, тому що Генрієтта Левицька – із колекції.

Леся: Я познайомилась з власниками тільки на відкритті – тобто вони взагалі ніяк не втручались в процес роботи над виставкою. Для мене це — дуже приємний досвід, коли власники простору дають повну свободу дій і повну довіру.

Какой была реакция неподготовленного зрителя?

Егор: Разной.

Леся: Вдень я бачила, як люди дуже довго читали, слухали, справді занурювалися.

Егор: Будем откровенны: есть разные аудитории, у которой свои запросы. Есть аудитория, которая приходит сюда, но она не готова к такому. По сути, это достаточно интимные вещи: ты должен трогать чей-то альбом, слушать чьи-то сны. Это такие вещи, к которым ты должен быть готовым. Я видел, как ребята зашли в выставку, прошлись и вышли (им это не зашло). При этом есть зрители, которым это интересно. Мне очень нравится обратная связь от художников. То, что мы сделали, оказалось новаторским.

С одной стороны, это исследование, которое приглашает поиграть в себя, с другой стороны, это исследование, которое, может быть, продолжится как отдельная рефлексия (воспоминание об этой выставке).

Леся: Так.

Егор: Есть ребята, которые говорят о том, что у темы, с которой мы начали работать большой потенциал. У нее есть продолжение, что можно сделать выставку «Причина зникнення-2». Потому что есть много причин и художников, которые работают с этой темой.

Леся: Я теж постфактум почала помічати всіх тих, кого ми пропустили.

Егор: Обращаешь внимание на красную машину, а потом видишь весь город в красных машинах. Я не ставил себе задачу делать исследование. Потому что исследование – это когда ты задаешь формат, какие-то формулы, задачи к проекту, собираешь информацию и делаешь общие выводы к этому исследованию. В первую очередь мы показали на этой выставке художников, которые нам лично нравятся, а художники показали то, чем они занимаются. А то, что ихняя практики и вправду становится не всегда досягаемой для галерей или для выставок, – первопричина нашего разговора.

Леся: Мені було б дуже цікаво прочитати чийсь критичний текст про нашу виставку. Бо ми справді знаходимося всередині, як сказав Єгор. Ця виставка – частина мого життя, частина досвіду. Але якщо подивитись на неї зі сторони, то можна її прочитати по іншому. Тут дуже багато матеріалу про те, яким чином її можна прочитувати. Це повинна зробити людина ззовні, що встановить свої зв’язки між цими роботами, винайде між ними точки перетину. Для мене  теж, звісно,  є ці точки перетину, але вони дуже особисті, я б не хотіла їх нав’язувати всім. Хочеться, щоб залишилася таємниця в тому, як ми це сконструювали. Щоб залишався простір для індивідуального досвіду кожного відвідувача.

Егор: Все пропиталось рефлексией, впечатлениями, уже «вторыми» чувствами от личного контакта (знакомства) с каждым автором.

Леся: Мені здається, ця виставка зачіпає багато струн,  було б цікаво почитати якусь зовнішю інтерпретацію.

«Вместе»

Надеюсь, что они будут.

Егор: Мы общаемся с писателями, просим, ангажируем.

Леся: У нас довгий час був панівний підхід до виставочної діяльності – дослідницький (ти береш якусь тему, досліджуєш її, даєш її художникам на дослідження). В даному випадку ми більше працювали з образами, якимись сюжетами, ніж з якимись конкретними темами.

Саме тому тут і потрібна критика. Ми відмовилися від формату теоретичних експлікацій, дали більше простору для живого (часто спонтанного) висловлювання художника, неоформленого в строгу концепцію.

Так она тоже работает как арт-объект.

Егор: Каждый художник относится к этому по-разному. В некоторых произведениях нет голоса, а есть звуковая дорожка, которая что-то обозначает и дает импульс к прочтению этого произведения, без слов. А художница Даша говорит: «Боже, я наконец-то поняла, зачем я с этим художником (с которым делала видео) делала аудиособщения по Телеграму». То есть они вместо сообщений писали друг-другу эти звуковые дорожки. Даша говорит: «Я переслушала 500 этих дорожек, но нашла то, что важно сказать про эту выставку». И снова же, художник по-другому объяснил голос своего произведения.

На самом деле здесь получается не исчезновение, а обнаружение (выявление)?

Леся: В якомусь сенсі, так. З одного боку, є бажання чи досвід зникнення, чи досвід втрати. А тут цей досвід вже оброблений якоюсь мірою.  Деякі роботи є наслідком проживання цього досвіду,  деякі – його осмислення. 

Текст: Вика Федорина

  • Де: ЦСМ «Білий Світ»
  • Що: виставка «Причина зникнення»
  • Куратори: Леся Кульчинська / Єгор Анцигін
  • Учасники та учасниці: Катерина Берлова / Антон Варга / Саша Гречка / Олександр Єльцин / Артем Ібадулаєв / Генріетта Левицька / Катерина Лібкінд / Анна Літвінова / Олексій Тристан / Станіслав Туріна / Тамара Турлюн / Даша Чечушкова

Возможно вам также понравится

Добавить комментарий

Ваш адрес email не будет опубликован. Обязательные поля помечены *