«КРІМ КОБЗАРЯ». «ПРОЛЬОГ, НЕ ЕПІЛЬОГ»

прольог

Літературознавець Михайло Назаренко кілька років працює над антологією української літератури кінця XVIII – XIX століття під назвою «КРІМ КОБЗАРЯ».

1882–1884 роки стали багато в чому переламними в історії нашої культури. Або точніше, засвідчили перелам, що вже відбувся.

Перш за все, нагадаю, 1883 року було написано і поставлено комедію «За двома зайцями» – вирок малоросійству як способу мислення. Вирок остаточний, але не всім зрозумілий: знадобилися і «Мина Мазайло» («Мої ви милії люди, руськії люди, їй-богу! Бо всі ми перш за все руськії люди…»), і п’єси Подерв’янського, і, власне, екранізація «Зайців» – і то не всім допомогло.

Так за неповне століття українська культура пройшла шлях «від Головатого до Голохвостого» – від утвердження першого до заперечення другого. За іронією історії, саме 1883 року «Киевская старина» надрукувала з рукопису кінця XVIII століття вірші Головатого, цю епітому малоросійства.

Журнал «Киевская старина», заснований 1882 року, представляти, гадаю, не треба. Сергій Єфремов так підбив підсумки його діяльності: «При вкрай обмежених коштах трудами і зусиллями приватних осіб було створено цілу бібліотеку з українознавства, солідний науковий орган, який довгий час слугував єдиним прихистком української науки».

Як і «Основа» в 1861–1862 роках, «Киевская старина» була вимушено двомовним виданням, що в цьому випадку означає: українську мову дозволяли тільки в цитатах і етнографічно-історичних публікаціях. Часопис, заснований Феофаном Лебединцевим у 1882 році, спочатку за фінансової підтримки Григорія Ґалаґана, а згодом – Василя Симиренка і Євгена Чикаленка, друкував статті й матеріали про… властиво, про все, так чи інак дотичне до української історії. Тисячі документів і творів, нікому не відомих тоді, та й сьогодні незрідка – лише фахівцям. Серед авторів – Костомаров і Потебня, Ол. Лазаревський, Антонович, Драгоманов (під псевдонімом, бо емігрант, – але й про це дізналися і його подальші публікації заборонили), Житецький, Багалій…

Варіантів назви було кілька – «Украинская старина», «Запорожская старина» (привіт Срезневському), «Украинский архив», – але зупинилися на найбільш нейтральному: Київ як осередок духовного життя «південноруського народу». В програмі журналу, надісланій у міністерство внутрішніх справ, Лебединцев писав: «[…] все это – от устьев Днепра до берегов Буна и Немана, до верховьев Сана и подножия Карпат, имеет одну с Киевом историю, и все их прошлое является нам в одном нераздельном образе Киевской Старины». Тобто – таки української.

В перший же рік видання журнал виписав для свого сина Сергій Грушевський «і, може, не передбачаючи того, витичив дорогу [його] дальшим заняттям». «Скільком поколінням українського громадянства протягом її перших двох десятиліть існування служила [“Киевская старина”] такою школою?! Тісною, малою школою, з узкою програмою, з тісним світоглядом, – се правда» (зі «Споминів» Михайла Грушевського).

1883 року «Киевская старина» надрукувала написаний спеціально для неї блискучий мемуарний нарис Ніколая Лєскова «Печерские антики» про Київ середини століття. Нікому не спаде на думку називати Лєскова українським письменником, проте він, безумовно, київський автор («приблудный», як сам казав), а отже, належить до культури України, і то, мабуть, із більшим правом, ніж, скажімо, Булґаков.

Лєсков, так само, як Антоній Поґорєльский, і на відміну від більшості російських авторів, дивився на Україну зсередини, а не ззовні, – як місцевий мешканець, а не турист. І саме тому він побачив над Дніпром не лише святі місця, стародавні руїни чи гоголівських персонажів, але й живе, динамічне, поліетнічне й багатомовне місто. Тому так цікаво порівнювати паломницькі епізоди «Печерских антиков» та «Кайдашевої сім’ї» – очевидно, наскільки близькими є точки зору.

До часопису Лебединцева Лєсков ставився з великою симпатією, проте вважав, що журнал має бути більш «хохлацьким»: сьогодні треба зробити зусилля, аби згадати, що для письменника це слово не було образливим. А українське Лєсков вирізняв і розумів: спогади про Шевченка, цілком позбавлені традиційної імперської зверхності, наочно свідчать про це. Недарма й «Антики», «з їх суто київським патріотизмом», «дуже до серця промовили» молодому Михайлові Грушевському. Українська мова у Лєскова присутня, звісно, лише окремими «екзотизмами», але в роботі з суржиком до нього мало хто міг дорівнятись. Місцевий колорит він міг використовувати, аби відвернути увагу від сатири, – «с малороссийским юмором дело как будто идет глаже и невиннее», – але це не завадило йому в повісті «Заячий ремиз» (1894, опубл. 1917) саме завдяки суржику показати особливий тип свідомості, який ми зараз називаємо малоросійським. 

Тим часом українська словесність отримала ще один наочний доказ свого існування: 1883 року в альманасі Старицького «Рада» й окремим виданням вийшов «Бібліографічний покажчик нової української літератури (1798–1883 р.)» Михайла Комарова. У передмові автор писав: «Про українську літературу, звичайно з посміху, кажуть, що всю її можна скласти на одну полицю. Нехай ця полиця буде і геть-то величенька, та правди нічого ховати, що й досі зроблено дуже небагато, дарма, що за невелику годину від 1798 року з’явилося коло 300 українських писателів. […] а поки що можна сказати: “не вважай на врожай; сій жито, – хліб буде”».

Того ж року рада Київської духовної академії дала дозвіл на друк майже п’ятисотсторінкових «Очерков истории украинской литературы XIX столетия» Ніколая Пєтрова. При всіх недоліках цієї праці та її виразному русоцентризмі (українська словесність для Пєтрова є галуззю російської) – це історія літератури, яка існує, хоча й «до сих пор не получила полного права гражданства в нашем отечестве».

Того ж року з’явились поетичні книжки Якова Щоголева («Ворскло») і Михайла Старицького («З давняго зшитку», частина друга; перша містила тільки переклади). Ці збірки, а також «Хуторна поезія» Пантелеймона Куліша, що вийшла на рік раніше, завершують «пошевченківську пору поезії». І, коли вже про це зайшлося, 1882 року надруковано не лише «Хуторну поезію», але й переклади Куліша і Старицького з Шекспіра, першу частину «Фавста» в перекладі Франка, а також перший вірш із «Зів’ялого листя» («Не знаю, що мене до тебе тягне…»).

1883 року у львівській «Зорі», а також окремим виданням в Одесі надруковано Софоклову «Антигону» в перекладі Петра Ніщинського.

Того ж року Марко Кропивницький передав Михайлові Старицькому керівництво театром, заснованим у 1882-му. Іван Карпенко-Карий написав п’єсу «Чабан» («Бурлака»), а Старицький надрукував драму «Не судилось!»; одна з основних ідей обох творів – «Та скільки ж можна! Разом нас багато…»

І тоді ж генерал-губернатор Південно-Західного краю Дрентельн заборонив українській театральній трупі давати вистави на всій підлеглій території.

Наступного, 1884 року тринадцятилітня Лариса Косач за порадою матері взяла псевдонім «Леся Українка», наслідуючи «Українця», свого дядька Михайла Драгоманова. На той час вона вже авторка кількох віршів, у тому числі класичної «Надії» («Ні долі, ні волі у мене нема…», 1880).

А на межі 1883 і 1884 років Іван Франко написав вірш «Не пора», який у перевиданні 1911 року отримав назву «Національний гимн»: «Не пора, не пора, не пора / Москалеви й Ляхови служить!» Це теж – початок нової епохи («Нам пора для Укра́їни жить…») і… ще не кінець, але початок кінця старої.

Невдовзі стане зрозуміло, що українською справою можуть бути не лише декларації, хай і блискуче сформульовані, але й «Гори багрянцем крівавим спалахнули…», «Не Зевс, не Пан, не Голуб-Дух…», «Хоч як звели тебе гермокопіди…» і навіть «Понеділок / Вівторок / Середа / Четвер / П’ятниця / Субота / Неділя».

Ми на порозі модернізму – в усіх сенсах.

Возможно вам также понравится

Добавить комментарий

Ваш e-mail не будет опубликован. Обязательные поля помечены *