13 січня у великому залі Будинку Кіно відбудеться перший у Києві великий сольний концерт фолк-гурту «Пиріг і Батіг». Перша частина – це музична шана поетам розстріляного Відродження. Друга – психоделічні колядки.

Із засновником «Пиріг і Батіг» Мар’яном Пирогом, крім столичної прем’єри, передусім хотілося поговорити про майбутній альбом «Замордовані кацапом». Зідзвонитися домовилися відразу по поверненню музикантів у рідний Львів з гастролей далекою Ісландією. 

— Якщо в тебе нема культурного обличчя, то і світові нема що показати, – каже Мар’ян. – Це дуже добре розуміють росіяни. Тому й шлея їхнього геноциду українців тягнеться так довго. Велика частина наших митців розстріляного Відродження були щирими комуністами. Але все одно їх знеживили. Кацапам не потрібні українці – ні у синьо-жовтих національних, ні у червоно-блакитних радянських прапорах. От і зараз прийшли на нашу землю «спасать своих», ну бо тут стояли пам’ятники Пушкіну.

Чи готова вже композиція на вірші Номана Челібджіхана – голови уряду Кримської Демократичної Республіки, вбитого 1918-го більшовиками в Севастополі?

— Нажаль, ще ні. Трішки важко мені йде сама мова киримли. Є ідея запросити когось з півострова для колаби. Музику виконуватиме «Пиріг і Батіг», наспівуватиме справжній кримець або киримчиня.

У мене догмат, що кількість пісень на альбомі не має перевищувати число 12. Назбиралось уже на подвійну платівку.

Хочеться, щоб це було не лише яскраво, але й пізнавально. Якийсь один вірш автора не розкриває, тому, наприклад, від Василя Стуса буде чотири поезії.

Проєкт іде поволі. Бо зараз не дуже часу є. Вдома сам підготував уже майже всю музичну складову, але треба ще з хлопцями репетирувати. 

Аби не чекати повного релізу, потрішечки деякими піснями з людьми вже ділимося. Після Києва відразу їдемо на студію, бо концерти – це завжди дуже класна практика. По свіжих слідах із зіграними рукамитреба скористатися моментом для запису.

Було б дуже круто, якби поезію Вероніки Черняхівської виконав жіночий голос «Дах дотерс». Проєкт вартий вийти за межі «Пирога і Батога». Ідей багато, хочу ними ділитися. Все залежатиме від того, як на них реагуватимуть інші артисти. Ми наразі працюємо суто над заповненням концертної програми. Матеріалу в нас більше ніж достатньо.

Перед 24 лютого 2022-го планували записати альбом на вірші Богдана-Ігоря Антонича. Колись мріяв кожним диском презентувати творчий життєпис одного з поетів.

Але культурні герої, яким присвячений «Замордовані кацапом», виходять за межі лише поезії. На альбомі буде композитор Микола Леонтович з «Щедриком». Культура ніколи не була поза політикою. Тому ми, наприклад, згадуємо австрійського ерцгерцога з династії Габсбурґів – полковника Легіону Українських січових стрільців Василя Вишиваного. 

Якісь поезії об’єднаємо в одну композицію, щось просто декламуватимемо.У нас майже кінематографічний підхід до драматургії платівки. Про поетів, які не потраплять, хочеться все одно згадати в якихось лекторіях.

Сподіваємося десь до літа підготувати альбом. Це оптимістично, звичайно, але плани приємно подавати, аби бути постійно в роботі . Круто буде, якщо презентація відбудеться вже після нашої перемоги.

Вражає в концепції альбому спроба охопити всі пошрамовані москалями регіони України.

— На обкладинці буде збатожена мапа нашого краю, бо кожна його частина пережила ворожі шмагання. Всюди були свої поети. Україна вся у рубцях, і їх треба пам’ятати. Більшість літераторів працювали у Харкові, до столиці радянської України приїздили навіть зі Станіславова. Ми відштовхувалися саме від місця народження героїв. Черкащина, Вінниччина, Полтава – це, напевно, наші найбільші поетичні штати.

З Києва буде Вероніка Черняхівська, розстріляна 1938-го, і вбитий чекістами у 1921-му Григорій Чупринка. Представимо декілька поколінь наших замордованих культурних героїв. Поруч з представником старої школи Миколою Вороним буде його син Марко. Третю генерацію, вже так зване придушене Відродження, представлять Василь Симоненко, Стус.

Жертвою сталінського терору був і галичанин Василь Бобинський. Розповідали, що вдалося знайти лише 5 його віршів.

— У мережі потроху з’являється ще. Великий уклін людям, які цифровують і діляться. Є, наприклад, вірші, які можна почитати лише на відсканованих рукописах. Цікаво бачити почерк поета.

У міжвоєнному Льовові Василь Бобинський разом із Степаном Тудором були затятими радянофілами. Нещодавно, доречі Тудора декомунізували. Пам’ятник зі скандалом демонтували. Але ця людина зробила вагому річ для української поезії. Він один із перевідкривачів творчості Антонича. Не дав йому впасти зовсім у небуття. 

Як і в поезії Тудора, у Бобинського геть не проглядається прихильність до комуністичних ідей.

Вразив його вірш «Камо» 1921 року, який описує просто реалії нашого часу. Перечитуєш і знову усвідомлюєш, яка між нами і росіянами прірва. І не одна.

Відштовхуючись від якихось історичних аспектів, розумієш, що там не відбувається ментальної еволюції. В московії не було ані Ренесансу, ані Бароко, ані такого явища, як гуманізм. Тому це теж певний сигнал– будьмо уважні, давайте більше не ставати на одні й ті самі граблі. Бо ми люди добрі, постійно хотіли толерувати росіян. Здавалося, що живемо у демократичному світі ХХІ століття, маємо порозумітися.

Мій радикальний посил альбомом «Замардовані кацапом», що на ворога більше не ведемося, відрізаємо його від свого життєпису конкретно раз і назавжди. Давайте піднімати нашу культуру, історію. І якраз будемо бачити, що їх практика вбивства не міняється сторіччями. Композитору Миколі Леонтовичу вистрелили в живіт у батьківській хаті. Вбивця-чекіст ще й украв срібні ложки, мешти, піджак.

Ми були не надто уважні до цих закодованих у нашому минулому уроків.

Хотіли йти вперед, розвиватися, а доводиться обертатися і дивитися на помилки наших історичних діячів. Зауважувати,на чому спотикалися і наші культурні герої.

Бо не можна вестися на демократію і ліберальність хижого сусіда. Про москалів писав і Тарас Шевченко, й Іван Франко – нам здавалося, що їхніми словами не можна керуватися, бо це ж навіть не вчорашній, а позавчорашній день. А виявился, вони не лише наше сьогодення, а й завтра описували.

У Росії люди не міняються. Давайте й мову їхню забудемо. Проєкт «Замордовані кацапом» ще й заточений на популяризацію української мови. Настільки в поезії зашифровано її багатство. Стільки слів для себе відкриваю, що зізнаюся, деколи доводиться користуватися тлумачником. У мене підхід серйозний: треба знати, про що співаю.

От, наприклад, у Бобинського проста фраза, здається: «Десь дівся келих одоляну, і я в безтямнім танці тану». Виявилось,що одолень-трава – це стара назва валеріани. Цю рослину-оберіг, якщо із собою не взяв у мандри, то можеш втрапити в якусь містичну пригоду.

Яка музична концепція альбому?

— Хочеться залучити напрямки, які були притаманні 1920-30-м. Музичний модерн. Мені іноді складно назвати себе композитором, бо сама поезія диктує музичну форму. Має свій ритмічний малюнок, це не просто пісня з куплетами.

Домашнє виконання Василя Симоненка я вже виставив на загал. За музичною концепцією воно в такій формі мені на альбом насправді не дуже підходить, але хай буде – як синґлова версія для ознайомлення. Поезія «В маленьких очах…» дуже гарна. Нібито йдеться про сьогодення.

Хай в маленьких очах відбивається світ 
–Од маленьких ромашок до стартів великих,
Хай в них світиться синій зеніт,
А не жах од побоїщ диких.

Рядки дуже тривожно і бентежно звучать, вражаючи якоюсь своєю пророчістю. Взагалі, матеріал «Замордовані кацапом» забирає не лише час, а й емоції. Можеш не читати новин, але, познайомившись з цією поезією, ти однаково на одному щаблі перебуваєш з нашою реальністю.

4 червня на концерті у Львові ви перед виконанням «В маленьких очах…» згадали, що саме цього дня офіційно вшановують п’амять дітей, які загинули внаслідок збройної агресії Російської Федерації проти України.

Василя Симоненка підступно вбили в 1963-му. Й важливо пам’ятати, що поезію він тоді майже не публікував. Те, що знаємо, видали опісля. Його вбили знову ж таки за те, що поліз в історію. Він, Алла Горська, Лесь Танюк вперше заговорили про масові поховання жертв сталінських репресій в Биківні під Києвом.

Це досі вважається найбільшим розстрільним полігоном на території України. І таких уже біля 120 відкрили і продовжують знаходити.

Хижість радянщини ми ще не до кінця збагнули. А скільки поетів було вбито, про яких ми ніколи не дізнаємося. Наприклад, усі твори композитора Василя Барвінського спалили. Він після повернення з каторжних життєвих досвідів в мордовських таборах мусив по пам’яті відтворювати свої старі партитури.

Художницю Аллу Горську теж вбили 1970-го. Режисер Лесь Танюк зміг вижити, бо поїхав до Москви. Напевно, як і Олександр Довженко свого часу.

— І Павло Тичина також. Є такі напівлегенди, що завдяки йому не розстріляли Максима Рильського. Павло Григорович все-таки був при владних структурах, домагався дечого іноді.

У віршах, в яких прославляв партію, сам над собою самокритично іронізував. Наче між рядків натякаючи, що це все несерйозне, пусте, аби вижити.

До справи Василя Стуса пришили його літературознавче есе, в якому пише про Тичину. От наче подивіться, як він зневажає видатного радянського поета. Стус же описує, наскільки геніальним був молодийТичина і наскільки став пустим, вихваляючи цей режим.

Мені досі бракує критичних есеїв, які були в Стуса. 

Бачив відскановану з газети статтю Бобинського – він у ній заочно сперечається з Донцовим, який зневажав навіть «Сонячні кларнети» Тичини, називав цю поезію не вагомою.

У нас постійно були нюанси, непорозуміння і конкретно культурні конфлікти між тими людьми, яких зараз ми ніби в одні купці бачимо. Але вони всі ділилися на багато груп, кожен мав свою організацію – ВАПЛІТЕ, наприклад, інші угрупування, театральні чи літературні. Це потім совок усе знищив, перетворивиши в суцільну пляму во главє з Максімом Горькім.

Що ще примушувало зупинити вибір на тому чи іншому героєві, який потрапить на альбом?

— У Євгена Плужника мене вразила інтимна лірика «Мовчи». В іншому вірші багатство мови й те, як описує розвиток цивілізації:

Місяця срібний дзюб
Там, в далині, вгорі.
Місто – камінний куб,
Сум і сон – ліхтарі.

Не зміг знайти регіонально поета з Коломиї, вирішив між піснями начитати уривок з роману «Спіть, хлопці, спіть» прозаїка Мирослава Ірчана: «Могили Ваші розсіяні по всій широкій Україні.Це здорове зерно, з якого виросте наша свята воля.І прийде час, що посуне тисячами на Ваші могилки вільний народі цілуватиме землю, що прикрила Вас, і сльозами буде зрошувати її… І дітям маленьким будуть Ваші могилки найвищою наукою. Виростуть вони на таких борців, як Ви. І як треба буде,віддадуть своє життя за рідний край-Україну, як Ви».

Хочеться вірити, що для наших людей могили пращурів стануть нарешті певною наукою.

Знову починаємо повертатися до спадку і самоповаги. Не дамо нашому краю зникнути, як того хоче ворог. 

Михайло Драй-Хмара мене вразив своєю багатограністю, але у нього я вибрав твір, який був писаний у в’язниці. Це ж знову-таки акцепція, натяк на тюремну лірику у вигляді російського блатняка.У нас такого явища немає і не перекладається, тому оперую саме цим словом. Знову ж показую, яка між нами з кацапами культурна різниця.

У Драй-Хмари в поезії є мрійливість, бо українець, коли в тюрмі, не практикує цей хижий простір, не культивує саме кримінальну складову, виходить за межі, думками перебуває деінде.

Часто беру поета із тривожних років, бо, знову-таки, резонує із сьогоденням. А поруч містика, краса внутрішнього світу літератора. Показую, що в будь-який час, будь-який матеріал однаково має свою емоційність. Не міг приурочити свої переживання тільки одному стрижню. Бо це може будь-кого довести до божевілля. Тому у віршах поруч із реальністю мрії, містика, роздуми стосовно майбутнього чи минулого, просто краса натури.

Поет апокаліпсису Василь Стус намагався докричатися до свого народу: «Довкола мене – цвинтар душ…». Далеко Україні до Воскресіння?

— Якщо бути реалістами, нас чекає довгий шлях. На деяких власників українського паспорта видно, що навіть 24 лютого не вплинуло. Ні мова,ні культура, ні наш спадок для них нічого не важить.

Це теж нагадує трішечки лінію фронту, яка то збільшується, то зменшується. Бо з культурою у свій час програли, от і почалася трагедія. Без твердого культурного шару і нормальної політики не буде. Україна ще не розкрилася як слід.

Це, в принципі, процес невпинний – лиш би ми не давали знову ворожим мацакам пхатися до нас. Постійно слід тримати метафоричний щит і крокувати вперед. Зупинятися не можна. Тому і доводиться весь час наводити приклади 100-річної давнини – аби люди нарешті збагнули, наскільки важко буде відрізати оцю ракову пухлину псевдо великої русской культури, якщо знову дати їй заповзти.

Друга частина київського концерту – колядки, як давні форми музичного ритуального епосу. Теж багатосяжний проєкт.

— Матеріал цей,у принципі, ми вже відпрацювали і хотіли записати ще до свят. Але ж знову-таки, бачите, у нас плани, і Антонича, і Павла Тичини в мене ще на один альбом назбиралось. У пріоритеті зараз замордоване Відродження, але коляду ніхто не скасовував.

Обрядово-сакральний спадок, який неодноразово трансформувався під впливом часу, підлаштовуючись під ті чи інші реалії, зберігаючи при цьому свою протооснову, що бере початки з описів про сотворення Світу. В колядках можна вбачити також і духовну еволюцію, а поза тим – і певну теософську революцію. За допомогою колядок найпростіше збагнути певні регіональні відмінності краю як за музичними, так і за мовними ознаками – в кожному регіоні вони звучать по-різному. Все це, своєю чергою, демонструє факт величі мовного спадку в його енциклопедичному сенсі.

Одна й та сама колядка навіть у сусідніх селах могла звучати по-інакшому. Й ця індивідуальність українців свідчить як про наші переваги, так, іноді, і про недоліки. Бо можемо розсипатися на групки, і з нами стає легко боротися як фізично, так і культурно.

Вперше будемо робити такий подвійний концерт з двома радикально відмінними програмами.

Але у другій також важливу роль відіграє Микола Леонтович. 

— Бо модернізував нашу архаїку. «Щедрик» – це навіть не колядка, а веснівка, в якій ідеться про перенародження, воскресіння світу. Весна ж настала, ластівочка прилетіла, ягнички покотилися. Тобто нове життя починається. Те, що пісня стала новорічною, загалом логічно, бо в поганські часи рік зустрічали навесні, коли все розквітало. І перед тим як почати працювати, людина вітала нову радість ритуальними наспівами.

У колядній програмі теж є свій концепт. Починаємо з чогось такого авторського.

Крім Леонтовича, буде колядка від Йосипа Кишакевича «Спи, Ісусе, спи». Остап Нижанківський писав музику і лібрето «Во Вифлеємі нині новина», «Бог ся рождає». Те саме практикував Кирило Стеценко. Тобто багато всім відомих класичних колядок насправді мають зафіксоване авторство.

І ця українська композиторська школа – черговий доказ того, які ми капець не схожі з кацапом у духовному ключі. Не знаю жодного РПЦешного пастирка, який би практикував написання музики. А в нас кожен панотець тих часів був композитором, мав бути підкованим у музичному плані після закінчення семінарії.

Далі зануримося в архаїку – в час, коли ще співали «Ой радуйтеся, люди, світ новий народився». Мені дуже подобається оця наших предків природі шана. Цим спадком надихалися й поети.

Зелений бог рослин і звірів
Учить мене п’янкої віри,
Релігії ночей весінніх,
Коли прапервні у кипінні,
У вічній зміні все незмінні,

– писав Антонич.

Колядка є невід’ємною частиною нашого спадку, показує первинну космологію українців.

У нас світ заснували три пташки, які радоньку радили.

Мені подобається, що внас саме така назва парламенту – Верховна Рада. Тобто місце, де люди сіли раду радити. 

Коли зазираєш в архаїку глибоку, то розумієш, що воно мало б зеволюціонувати на такий рівень, що круть і кайф, але так не сталося, нажаль.

Буде декілька колядок зі Слобожанщини, Вінничини, Гуцульщини.

Основна частина – з Галиччини. Використовував матеріали, надруковані діаспорою в 1920-х. У США і Канаді українці, які покинули рідну землю, вкладали кошти, аби зберегти культурний спадок. Видали навіть науково-популярну працю «Сотворення світу» Івана Франка. В Україні наклад цієї книжки знищили за сприяння митрополита Андрея Шептицького. Релігійним діячам не сподобалось, що автор спирається на новітні здобутки археології та природознавства.

Тобто в час Івана Яковича українці мали можливість бути на одному рівні з прогресивним суспільством світу. Хочеться ці зв’язки відновити, вийти хоча б на рівень, який втратили.

Чим ще особливий концерт у Києві 13 січня?

— Вперше будемо грати у великому складі. Крім звичного складу «Пирога й Батога» –фагот, скрипка , контрабас, перкусія, – цього вечора до нас долучиться прекрасний габоїст Юрій Хвостов.

Це буде найдовший концерт і найдовший батіг – я так називаю кількість людей на сцені. Зазвичай що більше музикантів, то складніше, але, з іншого боку, і яскравіше академічніше, симфонічніше, можна допомогти назавжди вкарбувати в пам’яті нашу закатовану культурну спадщину.

Текст: Іван Столярчук

• Що: концерт «Пиріг і Батіг»
• Коли: 13 січня, п’ятниця, 18.00
• Де: Будинок Кіно, вул. Саксаганського, 6
• Квитки