У грудні 2018 року в театрі «Золоті ворота» відбулася прем’єра вистави «Річард III» за Шекспіром у постановці Корнелії Кромбгольц. Квитків не купити, всі ролі грають жінки, режисерка з Німеччини. Kyiv Daily не залишалося нічого, як піти і побачити все це на власні очі.
На афіші театру зазначено, що за жанром «Річард III» в постановці Кромбгольц — політичний фарс. І з цим неможливо не погодитися. Вистава радше нагадує політичне шоу на телебаченні, ніж п’єсу автора XVI cтоліття. І справа не лише у вільному поводженні з шекспірівським текстом (хоча цього небагато), імпровізації акторок, сленговій та обсценній лексиці, що лунає зі сцени. Йдеться радше про повну зміну акцентів, завдяки якій твір Шекспіра стає лише матеріалом, крізь який пропонується подивитися на природу влади, брехні, політику. Тож не варто чекати від цієї вистави актуалізації класики чи нового прочитання п’єси. У постановці Корнелії Кромбгольц головним є дослідження, щодо якого шекспірівський текст — лише інструмент. Вона не пропонує свою версію трагедії Шекспіра, натомість, посилаючись на відомий сюжет, як давньогрецькі драматурги — на міф, створює умови для аналізу та роздумів. А далі кожен самий вирішує, чи давати собі працю думати над власною інтерпретацією, чи лише посміятися з витівок та жартів акторок.
Всі ролі у виставі грають жінки. Здавалося б, що нового це додає п’єсі Шекспіра? Дивися абзац перший — нічого. Принаймні принципово. Так, ми всі розуміємо, що якщо за часів Шекспіра жіночі ролі у театрі грали чоловіки, то в сучасному світі на тлі загальної фемінізації вистави, в яких усі чоловічі ролі гратимуть жінки, цілком можливі не лише як експеримент, а й як сіра буденність. Але йдеться радше про те, що завдяки тій самій фемінізації жінки все частіше грають у суспільстві ролі, що тисячоліттями вважалися суто чоловічими. І це вимагає переосмислення уявлень про світ, політику, владу, війни тощо. Якщо картинка поміняється, і політикою займатимуться жінки, а чоловіки сидітимуть вдома з дітьми, чи зміниться світ?
Більш за все вистава нагадує страшенно нудне політичне ток-шоу з елементами бойовика, що хочеться перемкнути. На це ж натякає розсадка глядачів по обидва боки сцени. Акторки кривляються, кричать одна на одну та не надто вправно брешуть — просто пряме включення з якого-небудь «Пульсу» чи «Права на владу». Погана гра поганих акторів відтворена засобами поганої гри (не плутати з грою дівчат). До того ж у кожної акторки, як у титрах на телебаченні, написано справжнє ім’я, що ніби додатково оприявнює той зазор, що існує між людиною-політиком та публічною персоною, що грає певну роль, а часом має і певне амплуа, в політиці. Фарсова природа театру політичного підкреслюється засобами театру драматичного. До абсурду, до нудоти. Одразу ж на думку спадають типові коментарі щодо поведінки та висловів українських політиків: «клоуни», «балаган», «цирк». Мат та сленг, яких точно не було ані в тексті Шекспіра, ані в українському його перекладі Бориса Тена, — ще один спосіб зробити видимим той зазор між мовою політиків для виборців в телевізорі (читай — шекспірівським текстом, який їм написали добрі помічники), і тією мовою, якою насправді говорять всі ці люди, що невідомо як опинилися при владі. Гадаю, всі ще пам’ятають вислів одного харків’янина «щось текст по-дебільному написаний».
Персонажі виглядають пласкими, картонними, нерозрізненними: недарма всі вбрані і нафарбовані майже однаково. Брехня всіх уподібнює. До того ж, окрім Катерини Вишневої, яка грає лише герцога Глостера, акторки грають кілька ролей одночасно. Здається, персонажів можна поміняти місцями, і нічого не зміниться. Навряд чи хтось стане заперечувати, що саме таке враження від українських можновладців має більшість громадян України.
Попри те, що на сайті театру написано, що «всі збіги з дійовими особами українського політичного життя — випадковість», пошук алюзій на це може стати самостійним варіантом інтерпретації постановки. Так, наприклад, поява Едварда IV в інвалідному візочку має недвозначний натяк на «ВОНУ» (тобто «ту, яка працює»), роздавання яблук — на сумнозвісні пайки, гречку та взагалі будь-які способи підкупу виборців, викрики «Ричард — наш президент» та «ганьба» — на легкість маніпуляцій громадською думкою. Навіть війну («я гомін цей війною заглушу»), в яку втягує країну керманич, що думає лише про власні інтереси, тут неважко відшукати.
Разом із тим, за всіма законами постмодерної логіки, чи не кожен елемент у виставі має кілька смислових навантажень. Так, наприклад, конструкція, в межах якої діють персонажі, нагадує могильну яму. З огляду на макіяж акторок, що з набіленими обличчями та колами під очима схожі чи то на мерців, чи то на зомбі, це виглядає як доволі влучна метафора політики, що ґрунтується на крові та постійному ритті один одному ями, до якої насправді потрапляють усі, із країною включно. В фіналі ця конструкція раптово перетворюється на подіум: так, жінки, виявляється, теж можуть змагатися за владу. А ще ця штука дуже подібна до пісочниці, в якій бавляться діти.
Власне, саме дитяча оптика дозволяє перетворити трагедію на фарс. В цьому контексті поведінка персонажів нагадує закриту школу, вбрання — шкільну форму, а війна Червоної та Білої троянд — бійку десь на подвір’ї. І герцог Глостер тут — типовий лузер, з якого всі глузують, що не може за себе постояти. І ось одного чудового дня він вирішує стати поганим хлопчиком, з якого виростає монстр із психопатією, який увесь час думає, кого б ще вбити чи що ще розтрощити, аби всім довкола стало зле. За цим, звісно ж, ховається намагання привернути до себе увагу, але небіжчикам від того не легше. Тобто боротьба за владу виявляється банальним бажанням недоконаних та недоколиханих дітей довести всьому світові, що вони варті любові. І треба сказати, що оточення Ричарда III (яке і грає короля) не надто від нього відрізняється. Можливо, саме тому жоден персонаж не викликає емпатії. Натомість до самого фіналу не полишає відчуття присутності на якомусь святі жорстоких дітей, що затягнулося. Із троном у вигляді червоного дитячого стільчика. Зі смішними ковпаками на головах. Зі здертими колінками та брудними панчохами. Ось-ось мають прийти дорослі і все це припинити.
Мабуть, «Річард III» у театрі «Золоті ворота» багатьом не зайде. Попри всю нетривіальність режисерського задуму, весь гротеск та радість впізнавання реалій української політики, очуднення не відбувається. Подивитися постановку вдруге бажання не виникає, бо надто вже українське суспільство втомилася від подібних вистав у Верховній Раді та інших благословенних місцях. З іншого боку, здається, все в порядку. Вистава має справляти саме таке враження: люте небажання знову і знову їсти політичну страву, що її десятиліттями змушують ковтати громадян України. Просто це ідея подана не в формі заклику чи підключення до емоцій глядачів, а в маніфесті, що лунає на самому початку вистави і є своєрідним ключем до її розуміння. Наведемо його повністю:
Не можна втекти з реальності.
Ви хочете на щось сподіватися, але для цього немає жодних підстав.
Той, хто стверджує, що має рішення, помиляється.
Очевидно, що нині все може рухатися тільки від поганого до ще гіршого.
Для майбутнього немає майбутнього.
Немає більше підстав сподіватися або чекати на щось – очікувати, що все це вибухне, що прийде революція, ядерний апокаліпсис або соціальний рух.
Чекати далі – це божевілля.
Катастрофа не настає; вона вже сталася.
Рух непокори досі потребує зусиль до формування.
Можливо, повстання – це те, що здається найменш імовірним зараз; але ніщо не є потрібнішим за нього.
Марно протестувати через повний занепад усієї правової системи.
Замість цього займіться організацією. Не існує мирних повстань.
Коли влада знаходиться у ямі із багном, достатньо просто топтати її ногами.
Занадто довго ми були учасниками власного поневолення.
Занадто довго ми схиляли голови.
Занадто довго ми терпіли насильство, несправедливість та неповагу.
Ми мусимо це змінити!
Це не утопія!
- Текст: Ія Ківа
- Фото: Олексій Товпига, Лєна Шуліка
