Гра в піддавки на виліт

Юлія Федорчук

Назва збірника оповідань популярної і визнаної польської письменниці Юлії Федорчук «Недалекі краї» (Bliskie kraje, 2016) абсолютно ідеально підходить саме цій книжці, хоча сама собою – із тих назв, що забуваєш тут же, раз побачивши.

Даль і край – це все про прозу Федорчук, вона уміло міняє перспективи в кожному своєму короткому (правду кажучи, над-короткому творі), наближує щось віддалене, віддаляє щось близьке і кладе край хибному бажанню побачити за раз все необхідне. 

До збірника оповідань увійшли двадцять два твори, згруповані у три цикли – «Зона уникання», «Недалекі краї», «Ранок Марії». Герої самі різноманітні: від чотирьохрічних дівчат до сорокарічних чоловіків. Спільне одне: вони бачать світ так, наче ніколи до того його не бачили. Не просто чужинці в цьому житті, а на «екскурсію вихідного дня» сюди прилетіли. Таким пропонується бути і читачу цієї книжки. Кожна мініатюрка Федорчук – обманка, жанрова чи тематична. Авторка, сама філологічно-спокушена читачка (вона – докторка філології), сподівається читача, який автоматично впізнає тематичний спектр жанру, а якому опинився, щоб потім разом зле погратися з очікуваннями. 

Скажімо, екзистенційна проза. Що ми про неї знаємо? Самотній герой опиняється в ситуації-на-межі, гостро переживає якусь буденну подію чи якусь трагедію, до якої насправді не причетний або відкидає свою причетність. Щось стається, це щось суголосне з його сталими уявленнями про себе і про життя. Він усвідомлює абсурд буття і міняється (не на краще). 

А тепер чудове оповідання Федорчук «Зона уникання». 

Чоловік середніх літ, має за хобі спостерігати за зірками, то і звуть його Астрономом. Живе з матір’ю, яка багато хворіє і дістала його цим. Працює вантажником на складі будматеріалів. Мріє купити потужний телескоп. Ще поночі виїздить на роботу і складає важки коробки, з яких уже піраміди можна було б збудувати. Має колег (один із них – біженець з Донбасу), з якими спілкується репліками, що не мають змісту (матюччя, тобто). Одного дня хлоп із його бригади впав з даху і розбився на смерть. Всіх відпустили додому раніше. Астроном їде домів, міркуючи дорогою про зони уникання – способи, у які галактики роблять себе невидимими для сусідів. Всі умови для екзистенційної прози наявні, за одним винятком: це не вона. Жодного натяку на унікальність психологічного переживання. Жодного – на цілюще глибинне переживання страху. Федорчук грається типажами, формуючи позірно твір про унікальне. Тому і пірамід з коробок Астронома ніколи не буде, піраміди неповторні, коробки – стандартизовані. Наступної ночі Астроном знову поїде потягом на склад, двадцять сім хвилин в дорозі, можна не сумніватися. 

Відмова від свободи нічого не відчувати на користь наперед визначеному гуманізму прозі Федорчук не загрожує. Сторонній тут воліє таким і залишатися.

Перетворення з людей на типажі відбувається якраз в момент, коли герої Федорчук безпосередньо стикаються з жорстокістю (можна, знаєте, припустити, що того хлопа з даху скинули, і навряд помилитися). Цієї миті не проявляється унікальність реакцій людини на біль і страх, а повністю зникає. Бийся або втікай – лише два варіанти, про яку унікальність тут думати? Герої Федорчук втікають, а якщо не мають для того реального приводу, то самі його вигадають. От є немолодий викладач, який на дозвіллі робить оригамі – японських журавликів (пам’ятаєте Садако Сасакі?). На крилах кожної японської пташки він пише одне слово давньоєврейською. Зрештою ці слова складуться в «Пісню над піснями». Світ буде врятований. На порозі викладача спить п’яна студентка, яка щойно втратила дитину, що зачала її з незнайомцем в туалеті дешевого бару… По ночах на ложі своїм я шукала того, кого…

Дві третини книжки (два цикли оповідань, тобто) міркують про жіночу ідентичність і жіночі практики. Стосунки матері і доньки, стосунки онуки і бабусі, сексуальний дебют, гомосексуальний дебют, сексуальне насилля, фізичне насилля, насилля погляду, вагітність – фул-хауз. І тут так само не обійшлося без «гри в піддавки на виліт». Федорчук не задовольняє очікування від жіночого тексту: його неповноти, складності, децентрованості, зболілості. Якщо їй ідеться про якусь ситуацію, пов’язану з переживанням досвідів не доступних читачу, то вона все детально пояснить і розтлумачить. Її оповідачці-жінці затишно бути пришельцем і пояснювати тубільцям особливості свого життя-буття. Всі герої Федорчук культивують свою «чужість», а жінки – передусім.  

Скажімо, «Матір Божа Гравітація». Родина: напівпаралізований дідусь, матуся, доньки-близнючки. Мати – учителька, дівчатка – першачки. Щонеділі ходять до церкви, релігія – справа жіноча, дідусь в Бога не вірить, а вірить в Гравітацію (притиснутий хворобою до ліжка, він знає, про що говорить). Дівчата моляться не Ісусу, а Діві Марії, вони не знають богів не-жіночої статі. Якось одна з сестер гаряче помолилася, щоб друга зіпсувала красиве пальто, якщо вже тільки вона його має. «Ти згрішила, – пояснила їй подруга, – ти просила те, що тобі не належить, бо просити треба тільки здоров’я, навіть якщо нині не хворієш, то завжди можеш заслабнути». Мала вирішує попросити у Матері Божої вибачення і йде уже зі своєю матір’ю п’ять км до церкви. Дорогою починається квітневий мороз і хурделиця, дівчинка захворює. Так руйнуються жіночі утопії. Але дорогою з церкви між мамою і донькою відбувається розмова. Мати каже: «…мені розповів тато, коли ще був живий». Дитина уточнює: «Мій чи твій?». От де подівся батько близнючок, от про що саме, що їй не належить, мала насправді просила, от кому забракло здоров’я. 

Жіночі утопії з самого початку виявляються хибними: союз жінок у світі Федорчук можливий тоді, коли у них ґвалтовно відібрали чоловіків. А до цієї бесіди в лісі і після неї триває позірно сюжет про становлення автономної жіночої суб’єктності. Що тут скажеш? Проти гравітації з феміністичними гаслами не попреш, бо не треба плутати самотність з автономією.    

«Недалекі краї» – книжка холодна і безпристрасна. Тут ще рано міркувати про гуманізм, бо на часі питання – хто і що взагалі вважати за людину.  (Федорчук відома як еко-активістка, зокрема, і теоретик пост-гуманізму). Федорчук регулярно протиставляє «природну» агресію і «неприродне» насилля, агресія як спосіб виживання видів трансформується в її світі у вишуканий спосіб видового самознищення. «Ранок Марії», подивіться: в лісі, злившись з чистотою первісної природою, живе-тішиться Марися. Піднесена, в дусі Емерсона і Руссо, картина лісу, пізня осінь, от-от впаде сніг. І пишну пейзажну замальовку перериває перша репліка Марії: «Х@й з ним!». Вона не зливається з природою, вона переховується – юна дівчина пережила групове зґвалтування. 

«Недалекі краї». Назва цієї книжки забудеться відразу, як відкладеш її вбік. Прозу Юлії Федорчук забути буде важко, най би і захотілося раптом.     

«Попереднього вечора він читав в інтернеті про зону уникання. Зірки і пил Чумацького шляху обмежують видимість, і з’являється ілюзія, що поблизу нашої галактики, в площині її диска, немає інших галактик – що там нічого немає. Щось таке, як космічна сліпа пляма. Ми самі собі заслоняємо приблизно одну п’яту неба. Самі собі заслоняємо світ.

Вони швидко прощаються, без жартів, очі Залупки весь час сльозяться, мабуть, через мороз. Астроном швидко йде на вокзал, він рідко буває в місті в цей час, це не його пора, це пора тих, до кого потрапляють переміщені ним товари. На щастя, майже одразу приїздить поїзд. Усередині холодно: зіпсувалася система опалення. Він міг би читати, але не читає. Миготять вогні семафорів. Через пів години він висідає і заходить у ліс»  

Текст: Ганна Улюра

Юлія Федорчук. Недалекі краї. — Переклад Віктора Дмитрука. Чернівці: Книги – ХХІ, 2019. 256 с.

Возможно вам также понравится

Добавить комментарий

Ваш адрес email не будет опубликован. Обязательные поля помечены *