«Роман і Роман: Роман-цитатник». В назві свіженького твору Василя Слапчука є три романи – роман, Роман, роман-цитатник.
Ясно уже, що тільки один із романів – людина. Майже людина і не аж так очевидно, хто саме тут людина. (Я роблю ставку на «цитатника».)
Старий (він же – Батько, він же – Майстер, він же – Маестро) пише роман про те, як пишуть романи. Живе в горішньому кабінеті, бібліотеці по суті, хоча часом відвідує спортзал і спальню. Той будинок взагалі – щось на кшталт семіотичного лабіринту, весь час приростає новими кімнатами і мешканцями, точну кількість яких ніхто не знає (вітання Борхесу і Еко). Роман живе в маленькій ізольованій кімнатці поверхом нижче з автономною вбиральнею, і саме він таскає в дім Старого випадкових людей, не дотичних до сюжету. Старого часом візитує Новела (цікава юнка, але вічно перериває себе на пів слові і ніколи не фіналізується). Заходить бува ще Міледі – пишна пані в ролі Музи, яку можна впізнати за норковою шубкою. А ще Роман і Старий ділять між собою коханку Славу – акторку-аматорку і літературознавку-аспірантку. Слава примхлива, розбещена, ревнива і дурна. Ще одна коханка на двох – Райця-бібліотекарка: наречена Романа і секретарка Старого. А для повноти взаємодії Райця і Слава сплять по черзі з Новелою. Всі герої гранично умовні, всі вони пишуть якусь свою прозу (ми її не побачимо, і це не те, щоб погана новина).
Підсумовуємо. Перед нами «старосвітський» метароман – книжки про те, як почати писати книжки, що їх так і не напишуть. Різновид метапрози, тут представлений: поєднання реальних біографій і персоніфікованих «демонів» (тих платонівських даймонів) в дусі пізнього Джуліана Барса. (Слапчук – не Барнс, це ясно, у Барнса – менше амбіцій). Рекомендовано як посібник-методичка для пришвидшених курсів літературної майстерності.
І таки трішки про «цитатник», бо він в романі Слапчука – елемент і найцікавіший, і психологічно переконливий. Персонажі і герої «Роману» говорять переважно цитатами. При чому не алюзіями чи ремінісценціями та іншими модерністськими ребусами, а чесними відкритими цитатами, в лапках і з вказівкою джерела (бракує хіба посилань у відповідності до вимог ВАКу, але часом і вони тут бувають).
Цитати і персоналії абсолютно не випадкові. Фрагменти з Золя передуватимуть натуралістичним описам сексу. Сцени з Майдану матимуть контекстом Кінга. В сцени запою впишеться Буковскі. Сюжети з АТО буде супроводжувати Олдінгтон. Далі – більше. Роману, який подався в АТО добровольцем проти волі Старого (той вважає, що на Сході тримає «війна з мухами», з уявним ворогом тобто), сняться сни, котрі той вважає пророчими. Направду ж ті сни відтворюють якусь відому, вкрай відому сцену з класичних творів: вознесіння Ремідіос на простирадлах Маркеса, високе небо Аустерліцу Толстого, переспів вірша «Мой товарищ,в смертельной агонии…» – чимало такого. Те, що Роману здається пророчим поглядом у майбутнє, постає спогадом, скерованим у минуле, при тому – чужим спогадом і чуже минуле. Власне, цитування та переспіви в романі Слапчука є способом розібратися, чиїм досвідом стає книжка – автора чи таки читача.
Маю риторичне питання. Метароман за самою суттю своєю корелює тільки з внутрішньо романною реальністю, соціальний контекст для нього убивчий. Нащо писати метапрозу про АТО? При всій повабній гротескності думки, що війна на Сході триває, щоб постачати матеріал для сучасної літератури (а саме ці міркування звучать чітко в «Романі»), ця думка етично сумнівна, саме етично.
Слапчук цитує біографії і художні твори, часом робить перехресні посилання: один письменник міркує про іншого письменника. Старий в цій книжці займається тим, що уважно читає твори колег і робить обширні виписки. Ці його виписки і складаються в «Роман». Модель для зборки «роману-цитатника» Слапчук один раз згадає – анекдоти про письменників Хармса. Абсурдне і трішки страшне, тільки так і можна міркувати про «місію письменника» (саме так!). «&» в назві твору є вказівкою на те, що література мислиться і має право милитися як корпорація чи торгівельний знак. Письменники – мертві і живі – єднаються саме в корпорацію. З відповідною етикою і протоколом, який Старий і намагається осмислити. Все зводиться до одного маніфестованого правила: «Не бреши! Будь чесним із текстом і з собою, і часом із читачем (а його при першій-ліпшій нагоді зігноруй)». В романі, де всі один одному брешуть і всі один одного зраджують, це справляє мимоволі саркастичний ефект.
Слава носить пояс цноти. (От повз цю деталь із «Роман & Роман» навряд хтось пройде, гарантую). Два пояси, точніше: металева скоба на кодовому замку замикає її малі статеві губи, металева скоба за замку із золотим ключем зачиняє великі. Ключі і коди вона сама принагідно повідомить. А тим, хто не годен чекати на те повідомлення, залишається виграти Славу в альтернативні способи. Символіка настільки вульгарна, що аж вдала. І вона елегантно відлунює в думці про «цехову відповідальність» письменника. Чомусь самі глибокі міркування про цноту звучать у верхніх кімнатах борделю, га? Це теж риторичне питання.
«–Це ти й тобі подібні позбавили мене літературної цноти! – Міра нараз кидає в мене звинувачення.
Заскочений зненацька, я отетеріло дивлюся на неї, навіть не намагаючись боронитися. “Ого-го-го!” – кажу собі я. Ще Флобер попереджав: “Ти розмовляв з Музою, а тебе зараховують до розбещувачів малолітніх дівчаток”.
Міра, давши своїм почуттям волю, чомусь, починає говорити про мене в третій особі:
–Я все кидаю і лечу, аж на мені колготи рвуться, щоб рятувати його від депресії, а він, замість того, аби дякувати, разом зі своїм Ґомбровичем виставляє мене дурепою…
Вона сідає на долівку й заходиться гірким плачем. Так гірко й щиро плакати можна лише за своєю літературною цнотою і подертими колготами»
Текст: Ганна Улюра
