Історія колхідської царівни

«Медея»

«Медея» Евріпіда—Маріанни Кіяновської—Ліпцина— Кістень у Молодом.

Наприкінці 2019 біля афінського Акрополя сиділа на мармуровій лаві амфітеатру Діоніса і міркувала про те, як тут могла виглядати та, первісна «Медея» Евріпіда (представлена вперше у 431 році до н. е.), чи схожа була хоч у чомусь на стрічку Пазоліні 1969 року, де режисер показав дуже вільну версію, чому італійською стрічка називалась Visioni della Medea. І збираючись на початку 2020 р. до Молодого театру, що на Прорізній, інтригувала сама себе питанням, як багато буде давньогрецької архаїки у інтерпретації Олега Ліпцина, чи буде Катерина Кістень хоч у чомусь схожа на Марію Каллас, що у новому переклади Маріанни Кіяновської буде вістрям осучаснення у фонетичній палітрі вистави.

Інтрига розвернулась у іншому напрямку, далекому від протиставлення архаїки і сучасності.

Аскетична сценографія Камерної сцени ніяк не асоціювалась із амфітеатром, хіба квадрат, заповнений білими камінцями, натякав на уламки мармуру, хоча коли на нього падала Медея, виявився крейдою, що залишала на чорній сукні головної героїні хаотичні білі пасма. У якості пеплосу, просякнутого трунком, служки у білих гумових рукавичках несли великий шмат поліетилену, що від ефектного світла ставав золотавим. У фонограмі звучать українські, балканські, циганські мотиви, хор служниць інколи перетворюється на експресивних танцівниць, де менади із знаменитого рельєфу вгадуються тією ж мірою, як і сучасні фольк-гурти.

Подвійність інтерпретації – сильна сторона режисури і сценографії. Однак найсильніше враження справляє гра Катерини Кістень. Її Медея – навіжена, одержима помстою, її тіло усі три години знаходиться ніби у невротичних конвульсіях, а голос зривається на крик і навіть вищання. При цьому усі тексти, які вона вимовляє, залишаються у ідеальному звучанні й орфоепічній чіткості. При такому ламкому тілесному рисунку вербальний сенс залишається кришталево прозорим. Без сумніву, новий переклад переклад евріпідової трагедії, створений львів`янкою Маріанною Кіянівською після більш ніж півстолітньої перерви після Бориса Тена – явище виняткове у вітчизняному літпроцесі. Переклад створено жінкою, і вже тому варто було б надрукувати його із розлогими коментарями авторки. Однак у її варіанті немає педалювання феміністичного трактування, а у постановці Олега Ліпцина і у грі Катерини Кістень вони є.

Медея не лише мститься, перебуваючи «на межі нервового зриву» – вона протестує проти чоловічого володарювання, проти чоловічого права на придушення жіночої активності, проти того, що її обвинувачують у зневаженні, чаклунстві й вбивстві саме чоловіків-царів. Медею Кістень тіпає, замислюючи вбивство власних дітей, бо вони – хлопці, тобто носії влади за визначенням. І трагедія саме у протиставленні чоловічого і жіночого світів як ставленні до функцій  тіла: чоловіки прекрасні, бо герої, жінки прекрасні, бо мусять народжувати.

Тому чоловіки статуарні, а жінки – рухливі.

Тому стосунки між статями залишаються асиметричними.

Тому істерія, божевілля і бунт міфологічної героїні у новій постановці Олега Ліпцина є постановкою питання про право на вчинок, що буде засуджений у будь-якому часі й просторі. 

Бо навіть у моменти жіночого співчуття служки головної героїні не можуть приховати глузливих посмішок: жінка, яку покинув чоловік, апріорі збезчещена більше, ніж коли вона стає вбивцею.

Текст: Дiана Клочко

  • Що: выстава «Медея»
  • Де: Молодий театр, Прорiзна, 17
  • Коли: 18 лютого, 19:00

Возможно вам также понравится

Добавить комментарий

Ваш адрес email не будет опубликован. Обязательные поля помечены *