«Крижана карусель»: черговий вибух традиційного українського хепенінгу

«Крижана карусель»

Коли чоловік пише від імені жінки, то це завжди — хід конем.

 

Тобто він знає, що жінка ходить конем (тобто виконує певнує певний набір типово жіночих дій), і цим його знання часто обмежуються. Таким чином, жіночі персонажі, зображені чоловіком, — це завжди в тій чи іншій мірі схема. Навіть легендарна джойсівська Моллі Блум виглядає не більш правдоподібною, ніж героїня соцреалістичного роману Олеся Гончара «Прапороносці» Шура Ясногорська. Але ж і вся література — це суцільна схема. Чи буде ця схема дуже простою, чи дуже складною, ближчою до реальності, чи дальшої від неї — не має значення, бо вона все одно лишиться схемою. Що ж тоді має значення? Довіра аудиторії, бо саме для неї і працює автор. І тут є дві стратегії. Більша частина аудиторії воліє знаходити в книжках підтвердження своїм стереотипам, таким чином автор має уникати несподіванок. Менша частина аудиторії воліє знаходити в книжках несподіванки, таким чином автор має бути нонконформістом. Конвенційна література часто є дуже обмеженою в засобах, бо змушена відтворювати суспільні стереотипи, але більшості читачів потрібна саме вона. Вони укладають з автором певну негласну домовленість, згідно з якою він має послідовно підтверджувати їхні уявлення про світ. Для цього він, звісно, спочатку має ретельно вивчити їх (знати життя). Але насправді ні про яке «знання життя» не йдеться, бо кожна людина має свій персональний досвід та своє знання про життя. А отже автор видає за знання добре вивчений набір загальноприйнятих стереотипів. Так мешканці УРСР кінця 1940-х років могли швидше повірити в те, що «Шура Ясногорська стоїть у кузові, тримаючись руками за кабіну, і сміється пробігаючим золотим лісам, сміється дорозі, що шумить їй назустріч», ніж у те, що Моллі Блум думає про свої груди: «…часом я й сама від них збуджуюсь добре мужчинам що вони мають безліч насолод від жіночого тіла бо ми ж бо такі білесенькі та круглесенькі». Таким чином успішний письменник приносить очікуване задоволення з меню, як офіціант в ресторані. Здебільшого це макарони, сосиски та пиво з гірчицею.

Написаний від імені жінки Христини роман Олега Полякова «Крижана карусель» на перший погляд саме й зроблений із таких макаронів, сосисок, пива та гірчиці. Він весь складається з епізодів-зразків, так добре відомих всім із повсякденного життя: ось мати-алкоголічка емігрує до США, одружившись «по Інтернету» із членом Асоціації Анонімних Алкоголіків, ось вона дзвонить вночі своїй дочці, бо в неї там день, щоб розповісти, яка несмачна в Америці гречка… Здається, такі сюжети можна складати безкінечно. Але реальність ця, звісно, як і будь-який літературний текст, несправжня. Вона схематична в такий спосіб, який описував Борис Віан у короткій авторській передмові до свого роману «Шумовиння днів»: «проекція реальності, однак зрушена в іншу площину, вибоїсту і викривлену, і в ній виникає запалена атмосфера перекошених життєвих обставин». Ось ще цитата: «саксофоніст непомітно підкрався до нас і вихлюпнув на стіл кілька зазивних провокаційних нот». Але це не Борис Віан, а Олег Поляков. Ця метафора являє собою буквально піаноктейль навпаки: винахід головного героя роману Віана Колена — інструмент, граючи на клавішах якого можна «вихлюпувати» різноманітні алкогольні напої, щоб приготувати з них коктейль. А ось ще одна, цілком віанівська метафора: «Таке враження, що її тіло зроблене з двох абсолютно різних заготовок. Розрізали в цирку навпіл двох дівчат, а під час з’єднання переплутали частини». 

Ці несподівані парадоксальні тропи точнісінько за Віаном «перекошують життєві обставини», які зображує Олег Поляков в своєму романі, віддаляють банальні побутові подробиці таким чином, щоб їх можна було побачити здалеку, під іншим кутом зору та в іншому освітленні. Але навіщо нам взагалі дивитися на цих банальних людей? Навіщо Олег Поляков розповідає нам їхні історії? Чому мати Жельки (Анжели В’ячеславівни Крохмаль), подруги головної героїні роману, намалювала їй батогом на спині бої з «Беркутом» на Майдані, щоб вона не ходила на реальний Майдан? Це ще одна матеріалізована, мов метафора, погроза, яка не може збутися в реальному житті, але іноді трапляється в літературі: пригадаємо покарання, яке писала машина на спині засудженого в оповіданні Кафки «У виправній колонії». Поляков бачить Майдан не як героїчну звитягу, а як національну катастрофу: «Громити треба не Адміністрацію Президента, а адміністрацію власного серця», каже брат Христини Тим. І такі погляди сьогодні серед одних українців можуть викликати засудження, а серед інших – схвалення. В офіційній же літературі, схваленій впливовими критиками та журі літературних конкурсів, Майдан бачать виключно як героїчну сторінку історії України, тому будь-які спроби створити твір, що не репрезентує такі погляди, приречені на поразку.

Спочатку читачу може здаватися, що задачею Олега Полякова було створити нетиповий роман про Євромайдан, бо типових було написано вже десятки. Але як же написати такий незвичайний роман, якщо Майдан відбувся завдяки волі звичайних людей, які жили звичайним життям, яке Революція Гідності перетворила у надзвичайне? Окрім підсилення героїчного пафосу, існує очуднення — один зі шляхів створити мистецький твір зі стрічки новин та епічної навали повсякденності, і ним пішло дуже багато митців, тому велосипед тут винайти не складно. Але особливість літератури полягає в тому, що у читачів дуже коротка пам’ять, а мода на авторів швидко змінюється: ніхто не пам’ятає вже й того, що писали з десяток років тому, а класика – поняття дуже умовне, бо мало хто знає того ж Віана чи Кафку на рівні достатньому, щоб розрізняти навіть неприховані алюзії. І така читацька tabula rasa — це справді чиста дошка, на якій можна без жодних сумнівів кожного разу писати, мов набіло: ніхто не помітить, що це — палімпсест. Очудненням Олег Поляков намагається уникнути банальності.

Власне, весь принцип роману Олега Полякова досить афористично висловив один з його героїв — бармен з «наливайки»: «прийде собака — я й собаці наллю, але банальність мене вбиває». Але цікавим є сам спосіб, в який автор презентує нам цю банальність. Він готує її, мов отруйну рибу Фугу, яка в руках вправного кухаря вже не вбиває. З чого ж складається цей хитромудрий рецепт? Перед читачем проходить — один за одним, немов фігури на каруселі — ціла низка химерних персонажів, які являють собою елементи сучасної української міфології. Ось вам підстаркуватий шофер, який замість звичної ікони на лобовому склі тримає портрет майора Мельниченка. Цей шофер і сам мислить міфами та конспірологічними теоріями. В цьому він є типовим українцем, який намагається уникати неприємної правди і віддає перевагу чуткам та яскравим фантазіям. І таке ставлення насправді руйнує наше уявлення про світ. Замість того, щоб шукати правду і досліджувати, як виглядає дійсність, українці задовольняються зручними та примітивними схемами: «Житомир — славетний край космосу, морозива й шкарпеток» — що може бути приємніше? Хіба така характеристика — не привід для покращення настрою та гордості за свою рідну землю? Яким є справжній Житомир мало кого хвилює, бо таке знання важко упакувати в дотепний афоризм.

Але особливість цієї книжки ще й в тому, що вона зображує народження нових міфів. Так двоє чоловіків, озброївшись бензопилою, випиляли закрижанілу поверхню озера, перетворивши її на карусель та одночасно — на привабливу місцеву атракцію для туристів. А крутить її, звісно ж, Чорний Фармацевт. І всі ці міфи народжуються, як-то кажуть de profundis — з глибин, – а саме із села Старі Маслюки, де вже є й місцеві Бранденбурзькі ворота, й Молочнотоварна ферма ім. Махатми Ґанді й Гімназія III ступеня з поглибленим вивченням історії ім. Геродота і навіть своя легенда про втечу чоловіка та жінки від вовків, що гідна якогось середньовічного епоса на кшталт Калевали чи Пісні про Роланда — не менше! 

Варто також звернути увагу, що головна героїня роману знаходиться у пошуках свого батька і цим нагадує Стівена Дедала із «Уліса» Джеймса Джойса: в обох книжках ці пошуки є сюжетоутворюючими. І один з персонажів роману Полякова — письменник Олекса Пирій — це помічає. В цю мить «Крижана карусель» перетворюється на метатекст, який коментує сам себе.  

В романі «Крижана карусель» відсутній сюжет в його класичному розумінні: зав’язка-кульмінація-розв’язка, конфлікт, розвиток характерів. Натомість він відбувається у формі хепенінга — подорожі та сільського свята навколо Крижаної Каруселі, яке закінчується катастрофою. Деякі критики в таких випадках вважають, що автор не зміг побудувати сюжет, але не забуваймо, що така побудова сюжету — це лише одна зі схем, що нею користується література. Про це писав ще автор класичного підручника «Мистецтво драматургії» Лайош Егрі.  Не варто сприймати цю схему, мов панацею та єдиний можливий спосіб заволодіти читацькою увагою. Письменник, який скрізь бачить конфлікт та схему «зав’язка-кульмінація-розв’язка» є обмеженим у творчих засобах. В той же самий час важливо вміти побудувати свій твір без цих «милиць», що ними радять користуватися починаючим авторам на всіх курсах з виготовлення бестселерів. З іншого боку, автор який уникає класичних, вже випробуваних часом рішень ризикує перетворити свій твір на безформний хепенінг та змусити читача спостерігати за дивними подіями, які ні до чого не ведуть, окрім останньої сторінки книжки. Не уникнув цього й Олег Поляков. Те, що відбувається у Старих Маслюках, нагадує булькотливий котел із захопливими пригодами, які відбуваються у фантазії автора та метамодерністичному просторі сучасної літератури, де на поетичному вечорі схожі на клоунес декламаторки гамселять одна одну через протилежні погляди на поезії Ліни Костенко, Аттили Могильного, Юрія Андруховича та Грицька Семенчука. Дуже часто текст роману цілком нагадує цей уривок з нього: «Дівчата сидять в калюжі з брудної води, розбавленою кров’ю і слиною, важко відсапуючись. Зал швидко сповнюється оплесками; ось вже лунають потужні овації», і читач питає себе: а що тут взагалі відбувається і навіщо? 

Сам автор каже, що хотів цим текстом «зазирнути за лаштунки сучасності», і що цей текст «породив себе сам». І це відчувається: текст не структурований, це саме погляд за лаштунки, де щось відбувається вже давно, а підглядач не бачив початку, і не побачить кінця. Недолік такого тексту полягає в тому, що він виглядає необов’язковим: корова може підійти до головної героїні, щоб накласти біля її ніг купу, а може й не підійти, собака може захотіти згвалтувати Христину, а може, й не захотіти. Це ні на що не впливає. Необов’язковими є також і персонажі: вони могли бути такими — або такими, або й взагалі їх могло не бути. Подібним способом продукування літературного тексту часто зловживав Олесь Ульяненко, в романах якого дуже часто можна зустріти безліч абсолютно спонтанних подій. Все ж таки хотілося би, щоб наступного разу текст не писав себе сам, а до його написання автор долучався би активніше та відповідальніше, уникаючи таких дещо банальних сентенцій, як  «життя — це гра під назвою «Пошук Бога». Якщо вже автор відмовляється від традиційної наративної структури, то йому варто ретельніше підходити до організації та втілення своїх революційних перетворень.

Текст: Олег Шинкаренко

Олег Поляков. «Крижана карусель». К.: Дім Химер. 2019, 224 ст.

Возможно вам также понравится

Добавить комментарий

Ваш адрес email не будет опубликован. Обязательные поля помечены *