«У фіналi цi два клани виходять однією суцільною масою. Вони вже не мають в руках зброї, вони йдуть з білими квітами до труни закоханих. Я викликаю їх на суд, ніби, ставлю їм в провину те, що сталось з двома закоханими. Як режисер, я не намагаюсь дати відповідь, чи примирились ці дві родини, я не приймаю ніяку сторону, не засуджую. Я виводжу їх до безневинно мертвих і нехай кожен ставить питання сам собі», — розповідає про свою постановку опери Гуно «Ромео і Джульєтта» молода режисерка Олександра Зіберт. Запам’ятайте це ім’я.

Чому Гуно, ви любите цю оперу? 

— Чому Гуно? В цій опері дивовижна музика у співвідношенні зі словом, із тим, як розгортається музично-драматичний конфлікт. А взагалі, дуже багато різних обставин, впершу чергу диригент, який мріяв поставити саме цю оперу і у нас виник творчий тандем. Василь Василенко —  особистість і постать не тільки в українській, але і в загальноєвропейській музичній культурі, мені було цікаво працювати з ним.

Але це ж виклик, за цей історій багато всього — балети, опери, екранізації, які були вирішені по різному.

— Так, є такий момент, було трохи страшно і важко. Але такі опери, наприклад, як «Тарас Бульба» чи «Князь Ігор» — де зображені історичні події та постаті, обмежують в певному часі та просторі. А імена Ромео і Джульєтта стали вже прозивні, настільки відома ця історія кохання. Тому, мені здається, що цей сюжет дещо міфо-поетичний, усякому випадку я його так уявляю. Це дає більше режисерських можливостей до інтерпретацій

А чим ваша історія, історія яку ви розповіли разом з диригентом, відрізняється від деяких попередніх?
— В першу чергу, це акцент не тільки на головних героях, а і на ворогуючи клани. Цікаво, що у композитора немає чіткого розподілу на Монтеккі і Капулетті, він не виділяє їх окремими лейттемами і я намагалась зробити це в своїй постановці. Вже немає різниці між кланом Монтеккі і кланом Капулетті, вони однакові в свої ненависті, злості і жорстокості. Єдине, що виділяється на їх тлі – це Ромео і Джульєтта, білим променем крізь всю цю темряву.
Також, хотілось  відійти від історичних умовностей в костюмах та декораціях, бо історія Ромео і Джульєтти вічна. Тому була обрана така монохромна гама кольорів та символічність образів. Навіть відмовились від конкретної зброї, хоча мені багато разів пропонували застосувати хоча б шпаги.

Це ж насолода для хореографів.
— Так, але замість них у нас були пофарбовані дерев’яні палки.

Тобто, теж умовність.
— Так, все було максимально умовне. Всією постановчою групою ми намагались зробити виставу позачасовою. Вийти за рамки часу і показати, що це може статись будь-коли.

Але деяка молодь каже вам, що самогубство із-за любові — це дурня, такого не буває, це неможливо. Що ви їм відповісте?
— Я не акцентувала увагу, що треба закінчувати життя самогубством, якщо у вас нещасне кохання, (посміхається).  Мені здається, що і у Шекспіра головна думка не про це.
Я ставила, скоріше, акцент на жорстокості, непримиримості та егоїстичності людства, жертвою яких стають закохані. 
Стосовно самогубства, жоден з героїв не переслідував такої цілі, це сталось випадково. Через те, що вчасно не встигли повідомити Ромео про «не справжню смерть» Джульєтти, він приймаю отруту вважаючи, що вона мертва. Джульєтта вирішує загинути лише тоді, коли бачить мертвого Ромео.

Олександро, а у вас були  улюблені персонажі?
—  Деякі були спочатку. Деякі народилися вже під час постановки.

Які саме? І ті, і ті.
— Звичайно Ромео і Джульєтта, але якщо говорити про другорядні, спочатку улюбленій був Меркуціо, у нього дуже цікава партія в музичному плані. А вже під час роботи, то це паж Стефано, Тібальт.

Це ваші відкриття?

— Взагалі, дуже багато дрібних нюансів та напрацювань в роботі режисера над кожною партією, які непомітні в глядачу. Здається, що так має бути. Але, звичайно, коли працюєш з актором, ти йому пропонуєш певні мізансцени, якісь засоби виразності, але цікавий той тандем, де ви шукаєте разом характерні риси персонажа та його дії.
Напевно, до таких знахідок можна додати ще і Гертруду. На жаль, в опері дуже мало виділено їй уваги і ми намагались віднайти та надати в її поведінку характерних особливостей притаманних саме їй

Що ви знайшли в Гертруді? Це — нянька Джульєтти. Мені завжди здавалося, що в неї є якісь стосунки з її батьком Джульєтти.  Вам також?
— В опері вона має лише декілька реплік, на першому плані, все ж таки Ромео і Джульєтта, на другому плані – Капулетті, Меркуціо, Лоран. В Гертруди 2-3 речитативні фрази, і все. Тому, додатково вводили її в різні епізоди, де це було доцільно та намагались надати образу ознак комічності, якоїсь незграбності, а з іншої сторони її бажання бути шанованою пані.
Так само й з пажем Стефано, в партитурі лише один сольний епізод, але він багато де задіяний в інших сценах нашої постановки. 

А який  він у вас Пажик?

— Він хлопчик-підліток, грайливий, активний, запальний, щось на кшталт Меркуціо, тільки ще маленький і не такий агресивний. Меркуціо, все ж таки, привертає увагу з негативної сторони, а Пажик ще не втратив своєї безтурботності та доброзичливості.
Це ми також шукали зі співачкою і дуже приємно бачити відгук у актора, тоді і працювати приємно.

Яке ваше улюблене місце в цій опері? 

— Улюблене…  Напевно всі фінальні місця. Там де сцена бою, дуже експресивна музика, насичена різкими змінами трагічних подій. Загальний фінал всієї опери. До речі, мені здається, у Гуно фінал краще написаний ніж у Шекспіра. У композитора Джульєтта прокидається, коли Ромео вже випив отруту, але ще живий і вона вирішує померти разом з ним. Тобто, вони бачяться в останній раз і разом помирають. А останні такти музики, взагалі, як молитва, вони співають: «Господь, помилуй нас». Надзвичайно зворушливий епізод, до того ж, ніби в цій молитві лунає прохання змилуватися і над двома родинами також.
Звичайно, дуже гарне місце в спальні Джульєтти, де вони прощаються, коли вже треба розійтись, цей момент все відтягується, а в оркестрі перегуки птахів. Та і взагалі, увесь музичний матеріал надзвичайно яскравий.

Скажіть, а от ця рима про любов і смерть. Це завжди так, вони слідують друг за другом разом?

— Я б не казала, що любов і смерть завжди разом. Скоріше життя і смерть завжди разом. Це вже філософські роздуми. Я не пам’ятаю, хто сказав, що як тільки ми народжуємося, ми вже з кожним днем помираємо.

Ми рухаємося у цьому напрямку. 

— Так. Не можу сказати, що це стосується кохання, але кохання не завжди щасливе. І що справжнє кохання завжди щасливе, я не можу сказати. Як казав Л.Толстой: «Все счастливые семьи похожи друг на друга, каждая несчастливая семья несчастлива по-своему». Так можна сказати і про кохання, всі щасливо закохані схожі між собою, кожне нещасливе кохання нещасне по своєму. В опері, взагалі, більшість історій кохання закінчуються смертю.

Що головне в цій опері, музика чи сюжет? 

—  Не можна виділити. Мені здається, що все знаходиться якраз синтезі, не можливо відокремити. Надзвичайно професійно написано опера, дуже мелодичний музичний матеріал. Коли почала працювати з оперою, то було дивно, що так мало звертаються до цього твору. Загальновідома історія в поєднанні з довершеною музикою, яка настільки дивовижно вплетена в драматичний сюжет, що важко відокремити щось одне.
Особисто для мене це було відкриття.

А як поводила себе у цій опері мова?

— Саме переклад ви маєте на увазі?

Переклад, так. Як він впливав на розвиток сюжету?

—  Впливав дуже добре.

Важко було? 

— Ні, навпаки, легко, і дуже приємно було працювати. Завдяки чудовому перекладу Анни Волинськоï  одразу з’явилися якісь   акценти,  актори-співаки додали в свою гру нових фарб. Якщо нам, режисерам, потрібно знати переклад, то співаки не завжди приділяють цьому увагу. Просто знають якусь фабулу і по цьому йдуть. 

Хоча багато режисерів також цього не роблять.

Це така, чужа історія. 

— Так-так. А тут вже актор починає включатися, я ставлю перед ними завдання, пояснюю чому роблю саме так, чи навпаки, питаю у актора, а чому він робить саме такий рух, жест. Тобто, вже сам актор зацікавлений в процесі, починає шукати, розбирати. Він розуміє, що він робить на сцені, він розуміє або хоча б намагається зрозуміти, а не просто співає якісь незрозумілі слова. Бо не всі ж співаки знають тi мови, якими вони співають.

Якусь пісенку.

Так. Тут вже трошки інше сприйняття слова і дії. Бо зараз неможливо просто співати, вийшов, заспівав і пішов. Зараз, музичний театр на такому рівні, що без дії, без акторської дії, без акторської  гри буде нецікаво, в нас виходить просто музичний  концерт. Мені здається це дуже важливим і сам репетиційний процес робить легшим і зрозумілішим для актора. Я розумію, що не всі слова були чітко сказані чи донесені, ну це вже специфіка опери. Навіть, якщо ми візьмемо, будь-яку італійську мову, не всі італійці в залі зрозуміють кожне слово на сцені. Але, в загальному, ми розуміємо про що співає виконавець, зрозуміємо  слово і мені здається це краще сприймається глядачем. Тим більше, що опера в нашій країні не знаходиться на такому популярному рівні, тому потрібно якось наблизити її до глядача.
І ще такий цiкавий момент, коли ми працювали над оперою, то навіть деякi робітники сцени, художники по світлу, по закінченню  репетицiй, наспівували арiï з опери українською мовою.

Тобто вплив на…

Так, прослухав багато разів ці мелодії і слова вже запам’ятовувались самі. Так було колись в Італії, арії з опери швидко розлітались поза межі театру.

Робітники сцени теж.

— Так-так, монтажери, робітники сцени. І це приємно, це означає, що музичний матеріал і мова легко сприймаються навіть людьми, які не мають музичної освіти.

А скажіть будь ласка, що має розповісти сучасним українським глядачам ця опера Гуно, саме тут, саме зараз? Що ви хотіли сказати глядачу?

— Насправді дуже багато і я маю надію, що не тiльки я, а, взагалі, весь постановчий склад. По-перше, я намагалася це відобразити в сценографії, як я казала, є 2 клани, які вже не розділені ніякими кольорами, ніякими титулами чи героїчною символікою, вони однакові, тобто однаково егоїстичнi, жорстоки, і не мають співчутя один до одного. В цьому суспільстві розквітає квітка кохання Ромео і Джульєтти, двоє молодих людей, які відрізняються і яких це суспільство не сприймає.

Відхилення від норми. 

— Так, відхилення від норми, і це не сприйняття Ромео і Джульєтти призводить до фатальних наслiдкiв, до такої трагiчної фінальної сцени, де вони гинуть. Я намагалася відобразити це сценографічно в двох стінах, які рухаються під час всієї вистави по сцені і з однієї сторони утворюють заданий простір, а з іншої увесь час розділяють Ромео і Джульєтту. Вони усюди стають гострим кутом між їхнім коханням. Ці стіни падають тільки тоді, коли двоє закоханих стають безневиною жертвою цієї ворожнечі. У фіналi цi два клани виходять однією суцільною масою. Вони вже не мають в руках зброї, вони йдуть з білими квітами до труни закоханих. Я викликаю їх на суд, ніби, ставлю їм в провину те, що сталось з двома закоханими. Як режисер, я не намагаюсь дати відповідь, чи примирились ці дві родини, я не приймаю ніяку сторону, не засуджую. Я виводжу їх до безневинно мертвих і нехай кожен ставить питання сам собі: «Хіба оця ненависть і злоба може себе виправдати ? Хіба  можливо спокутувати смерть цих  закоханих?!»

А це ж стосується не тільки історії кохання, це ж стосується і будь-якого конфлікту.

— Так-так, взагалі конфлікту, це стосується не тільки кохання, не тільки непримиримості людей взагалі, якихось кланів чи сімей. А це стосується будь-якого конфлікту, навіть конфлікту, що зараз відбувається між Росією та Україною, між Палестиною та Ізраїлем, дуже багато таких прикладів є, були і будуть. І мені залишається тільки призвати людей на суд і запитати у них: «Чи вартує ця ненависть смерті безневинних людей?». 

Ваші головні вимоги до солістів?
— Головні вимоги це — правдивість, щоб це було не награно, щоб актори не натягували на себе чужі маски, а коли виходили на сцену в образі певного героя, то намагались віднайти щось спільне чи відчути характер персонажа на собі. В іншому випадку це награвання, глядач цьому не вірить.

В мене питання про ваші улюблені опери. 

—  У мене не має улюбленої опери, я люблю оперу взагалі!  Мене захоплює творчість Пуччіні, Чайковського, Россіні, Верді, Вагнера. Але я завжди намагаюсь співвідносити свої вподобання з тим, як би це сприймав сучасний глядач.  Бо все ж таки опера і, взагалі, театр не може бути без глядача, а на жаль, режисери інколи про це забувають.

А що, і з ким ви хотіли б поставити? 

— Просто хотіла б ставити.

Це перша ваша опера? 

— Ні, у мене ще була постановка «Джанні Скіккі» Пуччіні, якщо ми говоримо про такий вже масштабний проект.

Дуже класна, дуже кумедна опера.

— Я також її дуже люблю. В мене був дивовижний склад і ми такий зробили фурор.

Теж в Київські опері?

— Ні, в Великій залі Національної музичної академії ім. П.І.Чайковського.

Консерваторії?

— Так.

Де ви навчались, навчались в кого?

— Я закінчую навчання в Національній музичній академії, як музичний режисер. Зараз навчаюсь у Ільченка Петра Івановича. До того я навчалася рік в Австрії, також на музичній режисурі.

А чому саме музична режисура? Це ж дуже важко. Жінок в цій галузі взагалі по пальцям перерахувати.

— Я з дитинства була в театрі, в мене працювали там родичі.

Тобото родинна справа?

— Так, з дитинства весь час і, звичайно, була музична школа, яку я закінчила як скрипалька. Деякий час моє життя були тісно пов’язано з вокалом. Тому, з однієї сторони, я дуже добре розумію театральну та акторську справу, з іншої – музичну. Після закінчення музичної школи я поступила в Київський інститут музики ім. Р.М. Глієра, а потім в навчалась рік в Австрії. На жаль, через те, що я з Луганської області, коли розпочалася війна, мені не відкрили візу в Європу. Лише через деякий час я дізналась, що в Україні є також факультет музичної режисури.

Якщо ви дізнаєтесь, що через тиждень, (не дай Бог!), ви помрете, що будете робити в цей останній тиждень? От просто уявимо себе на місце Джульєтти. 

— Уявити собі на місці Джульєтти мені важко, в мене не було таких обставин у житті.

І не треба.

— Якщо я б була в таких обставинах, як Джульєтта, я б напевно поступила так само як і вона, ще б, можливо, поїхала з Ромео, не залишала його, а поїхала б одразу, щоб не розставатися. А якщо б у мене була взагалі така ситуація, що я дізнаюсь, що помру через тиждень, то провела би увесь час з рідними. 

І щоб крапка була у нас не на цьому питанні, традиційнне, навіть, дурне питання, про творчі плани.

— З цим важко! На жаль з цим важче навіть, ніж думається. Тут, з однією сторони, ніхто нікого ніде не чекає. Це велика проблема, мені здається, не тільки в музичній сфері, а й взагалі, в нашій сучасній освіті, бо люди закінчують вищу освіту і не можуть влаштуватися на роботу по професії. А з іншої сторони, рівень заробітної плати, яку пропонують, дуже низький. Тому творчі плани — це робити портфоліо і відправляти його по театрах, по світу, шукати місце асистентом режисера десь закордоном.

А в якого режисера ви б хотіли навчатися?

— Хотіла б у Роберта Карсена, це канадський режисер.

Бажаю, щоб це відбулося.

Текст: Віка Федоріна

ФОТО: Kyiv Opera Theatre

• Коли: найближча вистава 17 червня, квитки тут.
• Де: Київський академічний театр опери і балету для дітей та юнацтва, вул. Межигірська, 2