Чому важливо аналізувати не тільки рішення, а ще й обставини, в яких вони були прийняті? Відповідь на це питання сформулював Сафі Бакал.

Бакал — американський фізик, підприємець у сфері біотехнологій і прекрасний оповідач, а серед шанувальників цієї книги — Білл Гейтс, Даніель Канеман і Тім Ферріс.

Відповідь Бакала переконлива і сповнена історій про інноваторів. Бакал яскраво і переконливо розповідає, як фізика може бути застосована до людських зусиль. А читання про бізнес (і фізику) може бути захоплюючим, цікавим, хвилюючим.

Сафі Бакал. «Шалені задуми» / Переклад:  В’ячеслав Стельмах. Х.: Фабула, 2020, 368 ст.

Частина перша. ТВОРЦІ УДАЧІ 

2 

Дивовижна крихкість шалених задумів 

Акіра Ендо та скам’янілі серця 

Сер Джеймс Блек здобув Нобелівську премію з  медицини 1988 року за відкриття нового підходу до розроблення медичних препаратів. Близько п’яти-шести років він періодично пролітав через Британію та зустрічався з невеликою групою науковців із нашої біотехнологічної фірми, щоб проконсультувати нас щодо наших досліджень. Якось одного пізнього вечора за келихом віскі, коли позаду був цілий день безперервних досліджень, а  я перебував на межі зриву через виснаження і  водночас дивувався, як вісімдесятидворічний чоловік, який щойно витримав переліт у 3000* миль та цілий день давав консультації, на вигляд був значно жвавішим за мене, я  щось пробурмотів про те, наскільки безнадійним видається мені наш проєкт після кількох провальних лабораторних досліджень. Сер Джеймс нахилився до мене, поплескав по коліну та сказав: «Хлопчику мій, якщо твій препарат не вмирав щонайменше три рази — це поганий препарат». 

Три смерті 

Спеціалізована література та кольорові бізнес-брошури зазвичай розповідають інакшу історію  — щасливу оповідь про шлях навпростець від ідеї до винайдення ліків. Наприклад, переважна частина центрів дослідження раку наразі зосереджується на таргетованій терапії, тобто на препаратах, що чіпляються лише до ракових клітин, а звичайним клітинам дають спокій. У  книжках та журналах тривалий час оспівували стрімкий розвиток першого такого «чарівного препарата-вбивці». Ідеться про «Іматиніб» — одне з найбільших відкриттів в історії лікування раку. «Іматиніб» і  справді завершив свою клінічну програму з приголомшливою швидкістю, що й  досі залишається рекордною: від початку лікування першого пацієнта (червень 1998 року) до затвердження препарату Управлінням продовольства і медикаментів США (травень 2001-го) не минуло й трьох років. Однак перш ніж клінічні випробування почалися, Браян Друкер — науковець, що стояв за цим препаратом,— ніяк не міг підписати ні з ким контракт, оскільки дослідницькі комітети вважали, що його роботі бракувало потенціалу. Провідні наукові журнали відхиляли його статті, у яких він описував результати своїх досліджень; а ще Друкеру довелося чотири роки вмовляти компанію, у  яку він врешті-решт влаштувався на роботу, дати його проєкту просуватися вперед. Один із представників керівництва цієї компанії навіть казав, що проєкт Друкера буде втілено «тільки через його труп». У реальному світі ідеї висміюють, експерименти провалюються, бюджети урізають, а людей звільняють через ідіотські причини. Компанії розпадаються, ховаючи під уламками свої найкращі проєкти, часом назавжди. Три смерті — ось як можна описати правдиву, а не ту, що нам нав’язують ревізіоністи,— історію майже кожного революційного відкриття, про яке мені відомо або ж до якого я сам був причетний (і «три» часом розтягується до чотирьох, п’яти чи навіть десяти). Основна ідея систем Буша та Вейла полягала саме в тому, що тендітні шалені задуми потрібно доглядати та захищати, аби вони змогли пережити усі затримки та перешкоди — як ті, що виникають самі собою, так і ті, що створюють інші. Як ми побачимо, нездатність усвідомити дивовижну тендітність шалених задумів, тобто припущення про те, що найкращі ідеї подолають усі перешкоди лише силою своєї геніальності, може коштувати дуже дорого. Через такі уявлення можна пропустити одне з  найважливіших медичних відкриттів століття. А ще можливість заробити 300 мільярдів доларів. 

******* 

Тегеранська конференція, 28 листопада 1943 року. Рузвельт, Черчилль та Сталін уперше зібралися втрьох задля обговорення грандіозної стратегії: чи варто союзникам здійснювати висаджування військ для наземного наступу в  Західній Європі? На обід подавали картоплю зі стейком. Сталін червоним олівцем креслив на бережках блокнота вовчі голови. Черчилль курив сигари. Близько 22:30 Рузвельт, не договоривши речення, «увесь позеленів, великі краплі поту почали стікати по його обличчю, він підніс тремтливу руку до лоба». Його відвезли до його кімнати та передали під опіку особистого лікаря, який постановив, що причиною нападу став розлад травлення. Упродовж наступного року здоров’я Рузвельта стрімко погіршувалося. Друзі помічали його змарнілий вигляд і  те, як він страшенно схуд. 12 квітня 1945 року Франклін Рузвельт помер від раптового крововиливу в мозок — його лікар публічно заявив, що ця подія була, «як грім серед ясного неба». Однак насправді смерть президента не здивувала жодного з медичних консультантів президента. Адже вже кілька років Рузвельт страждав від дуже серйозного хронічного серцевого захворювання. 

На той час серцеві захворювання вважалися неминучим наслідком старіння, ліків від якого просто не існувало. Ще в 1768 році, звертаючись до Королівської колегії лікарів у  Лондоні, Вільям Геберден описав «хворобу, яку досі не було внесено до медичних довідників». Він назвав її angina pectoris, тобто «грудна жаба»** . «Кінець, що настає від цієї хвороби,— сказав він,— дуже незвичайний. Усі пацієнти раптово падають додолу й  майже одразу гинуть». Свідчення про серцеві напади трапляються в  письмових джерелах вже не одну тисячу років  — «І завмерло йому серце в  його середині, і  він став як камінь» (1 Книга Самуїла 25:37)*** ,— однак Геберден у  своєму дослідженні із близько ста пацієнтами здійснив першу в  історії систематичну спробу зрозуміти їхню природу та виявити хворобу, що за ними стоїть. Утім, сам Геберден дійшов висновку, що пацієнтам він може порадити лише три речі: спокій, алкоголь та опій. 

Смерть найвідомішого у світі американця від серцевого захворювання засвідчила необхідність підтримати проведення відповідних досліджень. У 1948 році президент Труман підписав закон про створення Національного інституту серця. Створений на основі ідей, викладених у  «Безмежному фронтирі» Венівара Буша, центр надавав ґранти науковцям у різних університетах, дослідницьких лабораторіях та лікарнях для дослідження хвороби та можливих способів лікування. Той самий закон передбачав виділення коштів на дослідження, що стало наймасштабнішим демографічним дослідженням в  історії під назвою «Серцеве дослідження Фремінґема». Його результати, оприлюднені в 1961 році під назвою «Фактори ризику в  розвитку ішемічної хвороби серця», встановили, що підвищений рівень холестерину в  крові тягне за собою високий ризик серцевого нападу або  ж інсульту (а ще саме ця стаття вперше використала термін «фактор ризику»). 

Рівень смертності від серцевих захворювань у  США, що зростав від самого початку століття, досяг свого піка наприкінці 1960-х. Відтоді цей показник впав майже на 75 %, що дорівнює понад 10 мільйонів урятованих життів за останні п’ятдесят років. Частина цих здобутків — наслідок багатьох змін, що стосувалися способу життя: звичок харчування, фізичного навантаження, обмеження куріння тощо. Однак у  решті випадків рятівним чинником став новий препарат, виокремлений із синьо-зеленої плісняви, яку знайшов у зерносховищі в Токіо один японський мікробіолог і шанувальник грибів. 

Ось якою була історія цього препарату.

______________________________________________________

*4828 кілометрів. 

** Застаріла назва стенокардії. 

*** Уривок подано в перекладі Івана Огієнка.