Саймон Кричлі дуже «заразливо» представляє свою книгу: «Краса тут всюди: краса гравців, насичена зелень трави, пересічена чіткою геометрією білих ліній, краса постійно мінливих обрисів, взаємопов’язаних і переплетених рухів, захоплення і зіткнення під час гри, динаміка і комбінації на поле, краса банерів і прапорів  в руках фанатів, звук, сила і ритм їхніх пісень. І звичайно ж, це витонченість, елегантність, розкутість і пластичність рухів. Чому футбол такий важливий для багатьох з нас? Перш за все тому, що ця гра згуртовує людей за покликом серця, а не з примусу, і дає кожному живе почуття спільності інтересів… Футбол дає нам розуміння того, що означає бути людиною в цьому світі».

Футбол «розумнішій» за багатьох інших видів спорту, і навіть для того, щоб бути вболівальником, потрібен неабиякий інтелект. Переконаний в цьому Саймон Кричлі розкриває секрети популярності цієї гри, розмірковуючи про талант і командну суть, про естетику і поетику, пристрасті і розрахунки — і про відчуття скоєного на поле тут і зараз чарівництва. Крім цього, щоб оспівати всю міць і витонченість цієї гри, Кричлі звертається до таких легенд, як Зінедін Зідан, Юрген Клопп, Білл Шенклі, Йохан Кройф і Брайан Клаф.

З 26 листопада книжка буде у всіх книгарнях мiста, але вже зараз можна прочитати уривок iз неї на Kyiv Daily.

Саймон Кричлі. Про що ми думаємо, коли думаємо про футбол. / Переклад Олександра Михельсона. – Київ: Yakaboo Publishing, 2019.

І вкрай важливо, щоб лунала музика 

Футбол – це місце, де драма національної ідентичності та неідентичності фатальним чином доводить сама себе до фіналу в протистоянні з історією насильства та війни. Одначе ж істинна природа драматичного твору не у тексті чи сценарному плані, чи режисерському задумі, що й казати про суб’єктивний намір драматурга (він дуже часто може вводити в оману, до того ж навіть сам себе). Ні, істина драми виявляється протягом вистави та як вистава сама по собі. Як пише в «Істині та методі» Ґадамер, «по-справжньому драма існує тільки тоді, коли її грають, і вкрай важливо, щоб лунала музика».

Це буде правдою і стосовно футболу. Складні тактичні плани, розписані на iPad чи зібрані у великих чорних шкіряних папках, із якими постійно звіряються та які так шанує Луї ван Гал, стають безглуздими відразу після свистка, який дає початок грі. Прес-конференції тренерів

і гравців — люб’язне, хоча й дороге з погляду витрати часу пускання диму в очі. 

Суть футболу — це матч, це коли триває гра. І, звісно, вкрай важливо, щоб лунала музика. І не в химерних, мудрованих ритмах доричних од, співаних хором у грецькій трагедії, а в безупинному, складному хоралі фанатського співу, здатному на майже гіпнотичний ефект.

Він є відлунням і водночас джерелом енергії подій на полі. (Ця лунка музика фанатів на стадіонах ФА цілковито зруйнована жахіттям з динаміків, особливо беззмістовними піснями на кшталт We Are The Champions гурту Queen — Господи, помилуй! — Якщо хочете, вважайте мене реакціонером з «Талібану», але я гадаю, що музику на стадіонах треба заборонити.)

У своїй першій книжці «Народження трагедії» (1872) Фрідріх Ніцше формулює знамениту відмінність між двома силами, які визначають античну драму, однаково важливими рушіями, які набирають форми божеств: аполлонівським і діонісійським підходами. Аполлонівський підхід — це мистецтво скульптури, досконалість індивідуального тіла, що знаходить свій вияв у постаті трагічного героя. Діонісійський же підхід — це мистецтво музики, яке є розгулом оркестрованого спільного і справляє те саме потужне відчуття інтоксикації, чи Rausch, що німецька мова люб’язно позичила англійській у вигляді слова rush — пік, ривок, порив. Емоційний ефект музики — це порив і пік єдності, який трапляється, коли ми добровільно стаємо частинами величезного натовпу, щось таке, як бувало ночами в клубі «Асьєнда» у Манчестері в 1980-ті чи на рейв-вечірках в Ессексі в 1990-х. До цього вбачання відмінності між Аполлоном і Діонісом Ніцше прищеплює концепції прекрасного та піднесеного. Індивід, трагічний герой, являє нам символ прекрасного, але тільки музика достатньо піднесена, позаяк її (наразі) не можна виразити в зримих образах, проте вона транслює своє повідомлення не нашій зоровій уяві, а слухові. І хоча антична трагедія є спілкою оцих двох сил — прекрасного та піднесеного, Ніцше ясно дає зрозуміти, що саме музика являє собою утробу трагедії, сітку, котра її формує.

Усе це чудово надається до футболу: колективний спів та інтоксикація відлунням натовпу не просто служать акомпанементом прекрасній грі, а є матрицею піднесення, яка формує гру, силовим полем, що заряджає дію, набираючи форм пісенного змагання та контрспіву, строф і антистроф.

Ось чому таку огиду викликає гра перед порожніми трибунами, навіть коли це, скажімо, покарання за расистську поведінку фанатів (а такі випадки стаються гнітюче часто). Гра без уболівальників — це щось зі сфери категоріальних помилок; це просто позбавлене сенсу тренування. Ключове у футболі — це складна й тонка взаємодія між піднесеною музикою та прекрасним видовищем, між Діонісом та Аполлоном, між уболівальниками та командою. У найпотужніших своїх проявах від цієї взаємодії перехоплює подих, як, скажімо, від неймовірного відлуння фанатів «Лестер-сіті» під час домашніх ігор клубу в сезоні 2015/16, яке породили голоси та звичайні картонки, що ними плескали в унісон, або як від ісландських фанатів на Чемпіонаті Європи 2016 року з їхнім «Громом вікінгів». Це може бути й весело — от як коли фанати «Манчестер Юнайтед» переробили пісеньку добре знаного тамтешнього гурту Joy Division і замість «Кохання знов розірве тебе» співали «Ґіґґз, Ґіґґз, як завжди, порве тебе», використавши відомого кожному прізвище гравця і тренера «МЮ».

10 липня 2016-го я із сином та кількома його приятелями був на фіналі Євро-2016 на стадіоні «Стад де Франс». У цій узагалі-то досить понурій грі найбільше запам’ятався

безперервний, скоординований і складний спів 15 тисяч португальців, яким, б’ючи у величезні барабани, задавав ритм смаглявий молодик із голим торсом (усі вони стояли на трибунах одразу за воротами ліворуч від нас). Ці фанати були компактною, барвистою, єдиною силою та стано-

вили різкий контраст із різнобійним Allez les Bleus із боку французьких фанів, які мали гігантську кількісну перевагу.

Загалом, крім цього, з тієї гри добре запам’яталося хіба що нашестя метеликів, які вкрили поле й трибуни саме перед розіграшем і роїлися довкола вболівальників, зокрема й довкола мене, доки ми займали свої місця. Один метелик так знахабнів, що приземлився на обличчя Кріштіану Роналду в момент, коли той уже втретє впав з ушкодженим коліном. Очевидно, адміністрація «Стад де Франс», переймаючись питаннями безпеки після паризьких терактів у листопаді 2015-го, перед матчем вирішила залишити увімкненими на всю ніч прожектори. 

Здавалося, гра метеликів і гра футболістів є частинами дивного танцювального змагання. Повторюваність пов’язана з феноменом карнавалу — дійства, яке полюбляв Ґадамер. Згадаймо Діонісії, семиденне свято, яке влаштовували в Афінах ставили драми і лунала помпезна музика. 

Якби ви спитали, куди зібрався тогочасний афінянин, він відповів би не «Я йду до театру», а «Я йду на mousike», що означало поєднання слів та музики. Повторюваність — критично важлива риса. Фестиваль відраховує час і задає ритм. Він надає часові музичної форми, визначаючи ритм року та зміну сезонів (Діонісії — навесні, Ленеї — узимку). Те саме стосується і щорічного ритму футбольного сезону, який розділяє й одночасно зв’язує тижні, місяці та пори року, і чотирирічного ритму Чемпіонату Європи та Кубка світу (рік, що на нього не припадає жоден із головних чемпіонатів, добре знає кожен уболівальник, цілковито позбавлений сенсу, навіть якщо цей уболівальник — як-от я — віддає перевагу своєму футбольному клубу, а не збірній). Первинного фестивалю, який ми просто пам’ятали б, як день народження чи річницю, ніколи не було. Радше суть фестивалю полягає в колообігу його повторень, у його нескінченному поверненні. Природа фестивалю потребує, щоб його святкували регулярно і в той самий час. Кубок світу має відбуватися влітку, а не взимку, як може статися з тією пародією 2022 року в Катарі. Особисто я хочу, щоб Катар оголосили державою-ізгоєм і лишили без Кубка.