Активному успішному чоловіку в шістдесят років ставлять діагноз – бічний аміотрофічний склероз. Інтелектуальна і розумова активність людини зберігається, болю немає, а тіло поступово помирає – паралізує кінцівки (не можна писати), потім діафрагму (не можна говорити). Це скидається на ув’язнення у власному тілі.
Такий діагноз поставили історику Тоні Джадту. Два рокі він жив, втрачаючи функції тіла; в цей час багато працював – давав інтерв’ю, надиктовував книжки і «Шале пам’яті» зокрема. Щоби утримати психічний адекватний стан, він і влаштував собі те «шале» з назви – по суті мнемонічний прийом кшталту «локація». Будуєш подумки будиночок, ховаєш по кімнаткам-коморам-шухлядках-шафкам важливу інформацію і значущі спогади. За потреби швиденько ідеш туди, де сховав, відриваєш шухляди і маєш спогад-історію.
«Шале пам’яті» – це три розділи, що складаються з двадцяти п’яти есе. І це три самостійні подорожі закапелками «шале» від людини, яка знає ціну спогаду, і яка зрештою фіксує свою автономність виключно у спогадах. Межі тіла він уже не відчуває, через це втрачає поволі межі свідомості; спогад і право на відтворення гранично суб’єктивного досвіду стають кордонами особистості за таких умов.
Тоні Джадт насправді часто повторював це міркування: «Історики то є по суті філософи, які навчають на прикладах». Згадає він свій улюблений постулат і в цій книжці. Саме в «Шале пам’яті» та максима отримує повну реалізацію: ця книжка і є процесом навчання на прикладах. «Шале пам’яті» – філософія від історика. Будемо учитися узагальненню на конкретних прикладах. В ролі прикладів – біографічне життя Джадта.
«Яка різниця, хто говорить, – сказав хтось, – яка різниця, хто говорить». Прекрасний дотеп, погодьтеся. Та ще й належить майстру абсурдистських зауважень Семюелу Бекету. Бо правда ж, яка різниця, хто говорить, поки ми точно знаємо, що хтось щось говорить і погоджуємося з ним. Ідеї, що оформлюють у висловлювання, мають авторів. А значить, поки ідеї закріпленні за чиїмсь іменем, нам складно їх запозичити і використати. Так? Не зовсім. Прості і чіткі ідеї ми легко крадемо, забуваючи так же легко авторів ідеї. А от химерні загадкові туманні ідеї мусять мати авторитетного автора, тільки тоді ми їх використаємо і потрактуємо… Достатньо туманно і загадково висловлююся?
Ідеї Джадта настільки прості, що не потребують авторства. Війна – погано. Секс – добре. Діти не мають голодувати. Люди не мають убивати людей. Талановитих треба підтримувати. Гуртуватися легше навколо цінностей, а не ідей. Занадто очевидно, щоби нам такі штуки озвучував під своїм аж вкрай авторитетним прізвищем Тоні Джадт, так? Це одна з обманок «Шале пам’яті». Головне, про що міркує «Шале пам’яті» – про неперсоніфіковану культурну пам’ять, про таке собі силове цінністне поле, яке нас формує. Те, що у рефлексії про неперсоніфіковану(!) культурну пам’ять, є конкретний автор, який проводить цю роботу на матеріалі власної же біографії… оцініть красу цієї іронії. Деякі історії може розказати тільки абсолютно конкретна людина. В цьому випадку – блискучий британський історик Тоні Джадт, який вивчав ХХ століття, що формувало два проєкти-антагоністи – комуністичний і демократичний, не помічаючи впритул їхньої подібність.
Треба, повірте, чітко застерегтися: «Шале пам’яті» Тоні Джадта формально нагадує мемуари, від передмови для післяслова наголошується приватне послання й інтимна мотивація, але в жодному разі мемуарами ця книжка не є. Це філософське есе.
Скажімо, останнє, що ми маємо тут почути, це історія, як Тоні спокусив свою студентку (попри попередження про сексуальні домагання в університеті) і одружився з нею; ні, саме цю історію нам і розкажуть, тільки буде вона про те, що заборони і компенсація заборон є тими факторами, що продуктивно вливають на спільноту. Коротше, хочеш розширення принципів комунікації, заборони щось і змусь людей ввімкнути мозок і обходити заборону. Хоча… історія про студентку сама по собі чарівна, звісно.
Таки один із головних (і найочевидніших) меседжів книжки: життя – це втрата і наступне відшкодування втраченого. Так, буквально гомеостаз, тільки Джадт «масштабує» його на роботу всіх відкритих систем – від освіти і шлюбу до пізнання і успадкування.
От до прикладу, перший розділ: Джадт згадує про побут свого воєнного дитинства (він народився 1948-го в Лондоні в родині східно європейських євреїв, емігрантів другої генерації), згадує про славутні Черчиллеві «кров, важку працю, сльози і піт». Цілеспрямовано і дещо саркастично він пояснює свій досвід дітям, народженим в умовні 1980-і, пояснює в категоріях, які вони можуть осягнути. Режим економії стає режимом екології. Режим безальтернативності – режимом рециклінгу.
Він любить найпростішу їжу, він надає перевагу автобусам, він ходить і вимикає світло у всіх кімнатах та контролює датчики тепла взимку. Він каже: «Пишайтеся мною, малята, я екологічно свідомий старий», він абсолютно чесно коментує: «Страх втратити те мізерне, що ти наразі маєш, успадковується раз і назавжди». Бережливість стає чеснотою (на рівні нації – в тому числі), коли ти не тягнеш з собою скупість як «гріхі батьків», а робиш свідомий вибір на користь економії… А діти-міленіали світло не вимикають, і тим бісять! У тому ж розділі є два есе – про автобуси, яким їздить малий Тоні і про авта, які колекціонує татусь. Авто з погляду урбаністики – вкрай егоїстична примха, машина посідає чужий простір, вона шкодить повітрю, вона потребує все більше міста під парковки, заправки, тощо. Автобуси – це очевидна спроба не лише покращити повітря в мегаполісі, а й поєднати громаду в безпечному просторі комунікації. Автобусну гілку, про яку згадує Тоні, давно прикрили. А кожну марку татусевих авто він знає напам’ять і досі, та й сам принагідно ще розкаже, як орендував «крейсер» і прорулил на ньому пів Америки. Татусів мазунчик!
Воєнні спогади встановили зв’язок між поколінням батьків (Перша світова) і дітей (Друга світова), генерація онуків не має можливості цей зв’язок підтримувати. Джадт знову і знову повертається до цієї думки. Багаті ресурси сучасна культура вкладає в те, щоби імітувати цей втрачений зв’язок поколінь, вона прагне створити для генерації онуків спосіб отримати воєнний досвід «на удальонці», через кіно-книжки-музику-ігри і через жорсткі штучні обмеження (власне, екологічну свідомість, зсж, шалений розвиток бдсм-культури, корпоративної комунікації, абощо)… А читається ж той перший розділ «Шале» як сім есе-спогадів про те, як готувала бабуся, орієнтуючись на традицію Східної Європи, і мама, яка засвоїла, що корисне не буває смачним; як божеволів від автівок татусь і купував все новіші моделі, ігноруючи «німців», ясна річ; як лондонські малята опановували міський транспорт – невинні елегійні нариси. І за ними: досвід, який є автентичним і на щастя – невідтворюваним. Про те, як з кожною генерацією ми посилюємо нашу здатність до самообмеження. І це не те щоб погано для суспільного розвитку, хіба для кожної окремої людини недобре.
Я б сказала, що це книжка про становлення ідентичності, аби не знала, що для самого Джадта категорія «ідентичність» – потужний інтелектуальний тригер (в найболіснішого сенсі поняття), гіршим є тільки слово «становлення». Немає становлення, є тільки буття. Ідентичність неможлива без інтенсивного ототожнення, а це апріорі хибний крок форсування розбіжностей. Скажімо, ще за звичкою індустріальної доби, ми кажемо, що нас визначає наша праця; але в постіндустріальну добу це не є правдою. За звичкою щодо дарвінізму, приділяємо занадто уваги нашому походженню; а це не просто неправдиво, а й небезпечно. Нам може просто пощастити чи не пощастити. Так каже Тоні Джадт, щоби тут же почати співати осанну меритократії, за якої всі мають рівні можливості, але талановиті мають щось ще до тих рівних. Пощастило ж Джадту, мабуть.
Вода мокра. Небо синє. Тоні Джадт в «Шале пам’яті» проголосить безліч ідей, простота і очевидність яких завадить побачити їхню провокативність і не звернути увагу на авторство. Але це саме Тоні Джадт говорить про мокру воду, тіло якого уже давно не розрізняє ані температури, ані фактури речей.
«Це не повинно нас дивувати. Статус normalien у Парижі тих днів означав присвоєний особі значний культурний капітал, як сформулював це П’єр Бурдьє (ще один normalien). Перевертаючи світ з ніг на голову, normaliens втрачали набагато більше від європейських студентів, і їм це було відомо. Імпортований із Центральної Європи образ інтелектуала як невкоріненого космополіта — клас зайвих людей, що конфліктували з черствим суспільством та репресивною державою — ніколи не стосувався Франції. Ніде інтелектуали не почувалися настільки chez eux.
У своїх Mémoires Реймон Арон, який вступив до Еколь 1924 року, писав: «Мені ніколи не доводилося зустрічати стількох розумних чоловіків, зібраних в одному тісному просторі». Я повторив би це твердження. Більшість знайомих мені normaliens продовжили славну наукову або публічну кар’єру (за знаменитим винятком Бернара-Анрі Леві, про якого, на мою думку, все одно можна сказати, що він виконав свою обіцянку). Але — з певними гідними уваги винятками — всі вони залишаються дивовижно одноманітними як когорта: обдаровані, дратівливі й химерно провінційні».
Текст: Ганна Улюра
Тоні Джадт. Шале пам’яті / Переклад Софії Андрухович. Львів: Човен, 2022. с.
