Що останнім часом відбувається з українською мовою, як впливають на мову війна, конфлікти і пандемія, чи шкідливий для мови суржик — про це та багато іншого розповідає голова Національної комісії зі стандартів державної мови Орися Демська.
— Відбувається одночасно багато речей. Українська мова все-таки стає державною. Не можна сказати так: «Ми сьогодні оголосили, що українська, іспанська, китайська чи будь-яка інша мова є державною». Від проголошення статусу державності до усвідомлення статусу державності й до державницької поведінки — це шлях. Українська мова цей шлях проходить, як на мене, дуже добре. Період відстоювання своїх позицій сьогодні щораз більше набуває ознак періоду, який доречно назвати періодом реалізації-відбування: не боронити себе, а відбуватися; не захищати, не протекцію вимагати, а відбуватися як мова держави. Ми ще не бачимо всього спектру проявів державницького статусу, як в інших народів, бо шлях надто короткий. Такі речі відбуваються якнайменше у столітній перспективі, але, як на мене, тренди хороші. Це перше.
«…Будь-яка мова, яка є ключем і відкриває двері до добробуту, стає сильною»
Друге — із набуттям статусу державної мови мусять відбутися внутрішньомовні трансформації. Скажімо, мова, яка відстоює себе, повинна мати якісь одні риси: треба мати багато слів, треба намагатися функціонувати в усіх сферах, де тільки можна й не можна. Тут можлива аналогія з молодою людиною, яка намагається бути скрізь, вона в пошуку себе. Коли мова стає державною, то виникають інші потреби і завдання, як-от потреба обслуговувати не тільки носіїв, для яких вона є рідною або першою, але й іноземців чи тих, хто не є її носіями. Відповідно, виникає момент, коли критично важливими стають такі риси мови як утилітарність, чіткість, стрункість, можливо аж до навіть скорочення функціональної синонімії. Зрозуміло, синонімія залишиться в мові, але офіційна комунікація вимагатиме неваріативності, скорочення синонімічних рядів, як у термінології. Це, зокрема, спрощує опанування мови тим, для кого вона є нерідною. В умовах, коли мова вже не має на меті вижити, а долає свої межі й стає інструментом спілкування різних людей, об’єднаних державою, вона мусить запропонувати дуже чіткі, утилітарні форми, що й притаманно зрештою державним мовам. Власне процеси, пов’язані з досягненням чіткості, лаконічності, стрункості починають відбуватися у мові.
Також з’являється багато нових слів. Мова повинна бути відкритою для нових слів, тому що світ кардинально змінюється: з’являються ті речі, які донедавна були ще невідомі, тож їх треба називати. Будь-яка адекватна, сильна державна мова мусить проходити шляхом розбудови свого словника.
Такі три основні тенденції. Проте також можна говорити і про, з одного боку, локальніші, а з іншого – загальніші, специфічніші тенденції. Скажімо, українська мова має досвід перебування мови у війні, військових діях. Зрозуміло, що німецька, китайська, французька, чеська мови сьогодні таких практик не мають, бо немає війни у суспільствах-носіях цих мов. А українська — має.
Що впливає на розвиток мови?
— Як на мене, сьогодні найважливішим чинником, який впливає на розвиток мови, є політика та економіка. Економіки більше, ніж політики. Якщо в структурі економіки є сегменти ринку мовних товарів і послуг, виникає елемент заробітку. А елемент заробітку — це шлях до добробуту. Будь-яка мова, яка є ключем і відкриває двері до добробуту, стає сильною, розвивається, функціонує у всіх тих сфери, де їй потрібно функціонувати. І тоді навіть політика не може використовувати мови і послуговуватися принципом «розділяй і владарюй».
«Для мене суржик точно не хвороба, для мене суржик — інструмент. І межа там, де я її собі кожен раз виставляю»
Мова і математика, мова і технології — що ще розвиває мову?
— Як на мене, мова — це чиста математика. Бо якщо ми маємо парадигму відмінювання, то маємо тільки таку парадигму, а не іншу. Іменник земля чи іменник космос, чи він український, чи польський, чи іспанський, має тільки такі, а не інші граматичні форми. Як 2 + 2 = 4, так 5 х 5 = 25. Усі наші твердження «Чим більше синонімів, тим багатшою є мова» — правильнi, але без стрункої граматичної будови немає чіткої мови. Якщо ми хочемо зруйнувати якусь мову, треба руйнувати граматику, в основі якої математична логіка. Мова це — математика чистої води.
Технології без мови також важко уявити. Візьмімо програмування — ми його реалізуємо за допомогою мови програмування, а не якогось іншого інструменту. А мова програмування послуговується цифрами, формулами. Крім того, людина не має іншого інструменту, як пізнання і творення світу за допомогою мови. Математика — це спеціальна мова описування світу. У мові є букви, а в математиці — цифри. За допомогою мови ми описуємо світ в один спосіб, а за допомогою математики — той самий світ, тільки в трошки інший спосіб.
Щодо технологій, то про це можна говорити і трохи простіше. Сучасні мови щораз більше прагнуть мати свої комп’ютерні моделі. Одним із прикладів присутності людської мови у комп’ютері є корпуси природних мов. Інакше кажучи, машинізовані стандартовані зібрання текстів природних мови, наявність яких є передумовою технологічної спроможності мови. Для прикладу, відомий Британський національний корпус (British National Corpus).
Як цю технологічність можна побачити? Коли з’явився зум, його одразу полонізували, русифікували, германізували. Українська локалізація — це коли світові продукти, що виходять англійською мовою, потрапляють у локальний мовний простір. Українськомовна локалізація не відбулася якісно. Вона частково відбулася: десь зум був українськомовний, десь — англійськомовний, десь — російськомовний. Ми все ще як мова не маємо достатнього комп’ютерного ресурсу: передовсім корпусів, баз даних, банків даних, електронних словників. Ми мусимо це напрацьовувати..
Зараз тренди позитивні. Ми могли це швидше зробити, принаймні на 20 років раніше. Але зараз ми рухаємося у цьому напрямі. Все-таки, 20 років тому в нас ще не було достатньо серйозного усвідомлення того, що українська — державна мова і що це таке по-справжньому бути державною мовою. Тоді ми виконували трошки інші завдання. Робота над корпусами не була в пріоритеті. А зараз пандемія показала, наскільки це важливо, і ми зробимо корпус, і не один, бо немає вибору.
Спасибі ковіду за це!
— Так.
Орися, суржик — це ворог чи друг мови? Де проходить межа: красиво – примітивно?
— Суржик — як опій: десь він корисний, а десь він отруйний. Друге запитання набагато сенсовніше, класніше. Воно мені дуже сподобалося — де межа? Тут можна використати один образ, хоча й не заперечую, що це вкрай патріархальний приклад. Якось, ще у минулому столітті, з колегою обговорювали суть речей і їхнє місце у природі, йдучи полем. Він казав, що кожна річ має своє місце: «Дивись, очевидно, якби перегній лежав у центрі міста на бруківці, було би болото, було би погано. Але тут він на весняному полі дуже важливий: не буде його — не буде врожаю».
Суржик — дзеркало нашої недосконалості. Дивлячись у нього, кожен може зазначити, в який бік він хоче рухатись, або користуватись ним як грою. Це також інструмент, який допомагає нам пізнати себе. Так, хтось його буде кваліфікувати як ворога, хтось — як хворобу, хтось — як піджин. Бо це і є піджин. А хтось скаже: «Ок, а я спробую подивитися на себе крізь суржик і зрозуміти, який я — суржикомовний, українськомовний, російськомовний. Пізнати через суржик — це один з інструментів ідентифікації. Ідентифікувати «свого» і «не свого». З тим мені приємно комунікувати, бо цікаво. Ця людина мені цікава не тільки тим, що вона говорить, а й як говорить. Для мене суржик точно не хвороба, для мене суржик — інструмент. І межа там, де я її собі кожен раз виставляю.
«Така тоталітарна і посттоталітарна модель — знати граматику і не вміти говорити — дуже хороша матриця для того, щоби люди мовчали»
Нещодавно була річниця Майдану. У нас іде війна. У мові під час таких історичних подій відбуваються зрушення? Чи є подібні сучасні історичні паралелі?
— Мова це відчуває завчасно. Я пригадую 2013 рік. За тиждень до подій у нас в Києво-Могилянській академії була конференція, на якій ми обговорювали питання підготовленості суспільства до виходу на Майдан. При цьому на конференції було багато гостей з усієї України: і харків’яни, і одесити, і львів’яни, і колеги з Маріуполя. Це освічені люди, переважно викладачі університетів, тобто працюють з молоддю, чуття тої спільноти в них є. Ми прийшли до висновку: ні, не готове. Через тиждень відбулося те, що відбулося. А в лютому 2014 року в мене була лекція в Гіссенському університеті про інновації в сучасному українському лексиконі. Анатолій Нелюба і Євген Редько, колеги з Харківського університету, видають словники неологізмів уже з десяток літ — хороші словнички, які фіксують усі нові слова. Готуючись до лекції, беру словник за 2012-2013 рік і раптом відкриваю для себе список слів з анти- : антиЄвропа, антиПутін, антиЯнукович, антиМайдан. Перелік слів із префіксом анти- був у два рази більший, ніж у попередніх виданнях. У якийсь момент подумала: якби ми уважно читали ті тексти і побачили багато прикладів слів, які людина часто проговорює ще й не дуже усвідомлено, ми би зрозуміли, що щось відбудеться. Кажуть, життя не таке, як воно є, а таке, як ми про нього розповідаємо і переповідаємо, як його аналізуємо і переаналізуємо. Кажуть: «Придумай, вербалізуй візію — і потім все відбудеться. Яка твоя мрія? Проговори її». Фактично ми вербально конструюємо світ, який буде завтра, післязавтра і так далі. Тому в мові можна відслідкувати те, що чекатиме на суспільство завтра.
Але що відбувається, коли стаються такі події, як Майдан, і не тільки в Україні, а й скрізь? Ми знаємо історію Французької революції: вона кардинально змінила словник, навіть місяці переназвала. Майдан — це не момент, а процес перетворення, що є частиною довшого процесу, який почався ще в 60-х роках XX століття, а може — і в революцію 20-х років XX століття. Це довгий процес становлення України як держави. Тут, на Майдані, ми почали проходити процедуру сильної об’єктивізації — наступного кроку до державності, самостійності, незалежності. Таке становлення супроводжується зміною словника мови. Під час останнього Майдану лексикон українців ще більше наблизився до лексикону європейців. У нас стає щораз менше слів, які нас ідентифікують із радянським, імперським, відділеним від Європи минулим, і стає щораз більше абсолютно типового лексикону, притаманного європейцям. Наприклад, слово візія. Ще п’ять років тому про якусь візію знало зовсім мало людей. А зараз навіть на розкладці, де продають газети, слова візія, місія – зовсім звичні. Це дуже показово. Коли ми підходимо до яток, де розкладені газети і журнали, нам впадають в око ці слова. Ми щораз більше починаємо себе усвідомлювати модерною державою, і все це вербалізується, всі ці слова з’являються. А з’являються вони через ті трансформації, які дає Майдан.
Чим займається комісія, яку ти очолюєш?
— Комісія робить дві речі.
По-перше, імплементує Закон України «Про забезпечення функціонування української мови як державної». Згідно з цим законом ми повинні запустити іспит на рівень володіння українською мовою як державною для тих людей, які планують комунікувати від імені держави, і для тих людей, які планують чи хочуть отримати українське громадянство. Це ключова історія. Сфера впливу цього закону — 250-300 тисяч людей упродовж року.
По-друге, стандартує державну мову. Тут ключове слово «стандарти». Це модерна історія. Це не плекання, колискова, солов’їна, а дуже формальні, чіткі, економічні поняття стандартування.
Щоби державна мова такої держави як Україна відповідала певним стандартам, їх спочатку треба визначити, далі оприлюднити, далі кожен, хто хоче або повинен комунікувати державною мовою, повинен дотримуватися цих стандартів. Йдеться передовсім про офіційне мовлення, правничу й медичну мови та термінології.
Крім того, Закон «Про забезпечення функціонування української мови як державної», визначаючи сферу його дії, говорить про обов’язок «володіти державною мовою та застосовувати її під час виконання службових обов’язків». Важливо розуміти, йдеться не про знання мови, а про володіння нею. Знати мову – це мати теоретичні знання про граматичну будову мови, її лексичний склад, принципи наголошування. Усе те, що моє покоління, вивчаючи іноземну мову в школі, знало про цю мову, але не розмовляло нею. Власне, володіння передбачає вміння розмовляти. До речі, коли йдеться, наприклад, про англійську чи французьку мову, то питання стоїть «Do you speak English?» «Parlez-vous français?». А коли запитують про українську, то — «Чи ти знаєш українську мову?». Щодо англійської і французької — значить, ти вмієш говорити, а щодо української — знаєш мову, але не факт, що говориш. Ми дійшли вже до тої межі, коли повинні говорити про володіння мовою, про те, щоби комунікувати нею. Коли дитина народжується, то до років десяти не знає граматики української мови. Але вона говорить. Така тоталітарна і посттоталітарна модель — знати граматику і не вміти говорити — дуже хороша матриця для того, щоби люди мовчали. Німі на панщину ідуть…
І, власне, комісія ставить собі за мету створити передумови, інструментарій для ось цього «говорити мовою, володіти мовою». Найпростіше — почати історію говоріння, мовлення, володіння, спілкування, а не знання. Хто хоче, той навчиться. Це, власне, найбільша місія цієї каденції Національної комісії — бути хорошим наріжним каменем нового етапу історії української мови як державної мови і такої, що має свій голос у світі. Це те, що ми робимо.
Чи потрібно захистити національну мову — від мови ненависті, мови диктату, мови пропаганди?
— Hate speech (мова ненависті) проявляється особливо зараз. Ми перебуваємо в енергії смерті, у просторі ковіду. Він загострює найрадикальніші риси кожної людини. А кожна людина — це суспільство. Ми зараз часто стикаємося з мовою ненависті на найнижчому рівні. Боляче, страшно, смерть, невідомість — зрозумілі речі. Ми тільки люди, ніщо людське нам не чуже. Але, власне, найбільша трагедія полягає в тому, що коли ми будемо залишатися в наративі мови ненависті, ми не вийдемо з пандемії, енергії смерті. Ми почнемо перемагати хворобу не тільки вакциною, але й мовою любові, будівництва, творення. Як би страшно не було, яким би злим ти не був чи якою злою би ти не була на ближнього свого, насилля породжує насилля, ненависть породжує ненависть. Добро ж породжує добро, любов породжує любов.
Важливо кожному — говорити, мовити, сказати, що болить і, можливо, навіть крізь біль, ненависть до цієї хвороби рухатися до любові. Це, власне, критично важливо — щоби той лексикон, який творить мову ненависті, перетворювати на лексикон мови навіть не любові, а добра і будівництва. Бо це справді дуже складно зробити різко. Але в суспільстві завжди буде якийсь відсоток людей, яким це вдасться. У тім людське — щоби в енергії смерті й страху бути людиною і залишатися в любові. Про це у школі вчителі повинні казати. Це повинно у стрічках масової інформації звучати. Про це батьки вдома повинні з дітьми розмовляти. Але їм зараз страшно, як і дітям. Дітям навіть не так страшно, як батькам (бо діти ще не до кінця розуміють весь жах ситуації). Це завдання №1 для мови сьогодні. Бо ті, хто швидше вийдуть з мови ненависті — до хвороби, до болю, до страху, до війни тощо, — ті переможуть, відбудуться в наступному, постковідному світі.
Тобто це завдання не для мови, це завдання гуманітарне?
— Так. І загальнодержавне. Нам вкрай необхідно кардинально переглядати ситуацію з гуманітарною політикою і повертати гуманітарного віцепрем’єра. Гуманітарний віцепрем’єр, крім іншого, повинен сьогодні запустити «машину» думання позитивно й сенсовно з перспективою у століття. І тоді все буде: економіка, цифровізація, сільське господарство, іспити, державна служба. Економіка сама не витягне державу з ями, як і лише гуманітарна політика. Це дві надважливі складові держави у постковідному світі. Культура — це економіка, економіка — це культура.
Яких помилок мова не прощає?
— Це мегапитання. Мова любить легкість, але не вибачає легковажності. Не можна вживати слово будь-як, кидатися ним, тому що воно може вбити, зруйнувати. Легковажність з мовою — це найбільша трагедія людства. Така легковажність може призвести до смерті мови: вона може образитися, розвернутися і піти геть. Але вона любить легкість, витонченість, прозорість, чіткість, уважність.
Як розвивається мова останніми роками?
— Я зараз буду більше спостерігачем, ніж мовознавцем. Рік для досліджень мови — це багато, особливо у часи різких змін, незворотних перетворень. Інколи за цей час проходить століття. Знову ж таки, від зміни статусу мови все змінюється. В історії української мови чи не найважливішою метою було досягти такого стану речей, коли сучасна українська літературна мова мала б обслуговувати всі сфери життя українського суспільства. Вважалося, що чим більше людей знатиме сучасну літературну мову, тим краще. І певний час це справді було так. Але у 1989 році закон визначив українську мову як єдину державну в Україні. Великий крок на довгому шляху від визнати державною мовою до стати державною мовою. На цьому векторі від «визнати» до «стати» треба ще зрозуміти, а які визначальні ознаки державної мови, чи сучасна українська літературна мова симетрична з державною мовою, чи вистачатиме просто мати багато носіїв, якими є функціональні характеристики саме державної мови etc. Відповіді на ці запитання ведуть нас до необхідності появи стандартної мови, мовного стандарту — технологізованого підходу до уніфікації державної мови в державі, де мешкає багато людей, для яких державна мова не є рідною чи успадкованою. Явище типове для Європи, і ми тут не виняток.
Звідси завдання — сучасну українську літературну мову нам треба переводити до такої форми, як стандартна українська мова чи державний стандарт мови. Бо це не про літературу чи мову літератури, це взагалі про все — про комунікацію держави і громадянина, про освітній та книжковий ринки. Коли сьогодні зайдемо в книгарню, то побачимо багато книжок, написаних або перекладених українською мовою. Цей сегмент мови надзвичайно потужний. Тут я майже спокійна.
У нас зараз велика проблема з термінологічними мовами, особливо з тими, де українці не є піонерами (вторинні). Не ми винаходимо правничу термінологію і мову права, мову комп’ютерних технологій і комп’ютерні терміни. Тут ми є тими, хто запозичує. Ми приймачі, а не наратори. Зараз безпосередньо видно проблеми української правничої мови. Вона дуже складна, кучерява, непрозора. Чому — зрозуміло : вона успадкована. Сама модель висловлювання у правничому світі є успадкованою від імперської історії, і це просто стан речей. Було би дивно, якби в нас було якось інакше. Це пострадянська історія, і це теж нормально, бо ми жили в тому світі майже сто років. Мене часто питають: «Чому була така недолуга мовна політика на Донбасі 90-х років?». Я відповідаю: «А як ви собі уявляєте? Мова, яка ще вчора не була навіть державною, яка була вторинною, яку розглядали як периферійну, раптом мала проводити адекватну державницьку мовну політику? Звідки би це мало взятися? Це те саме, що у дворічної дитини просити ухвалювати рішення державної ваги. Так не буває».
«Мова любить легкість, але не вибачає легковажності»
Так само й тут. Правнича мова успадкована від імперського періоду, радянської доби. Вона несе ті смисли. І всі конструкції, речення настільки не заточені на XXI століття, що не просто терміни треба змінювати, а всю традицію висловлювання. Треба започатковувати нову модель висловлювання, пояснення, комунікації — критично важливі речі для становлення держави саме в XXI столітті, для її ефективного спілкування з громадянами, з іншими державами, зрештою, з історією і майбутнім. Тут ми маємо виклики. Це — завдання Комісії. Але будь-які зміни, скеровані на усе суспільство, краще проводити поступово, тому що люди не встигнуть прийняти революційні перетворення. Мова — не табличка множення, яку ти звечора вивчив, а зранку вчителеві здав. А раптом що — подивився табличку на звороті зошита чи використав калькулятор.
Стосовно правничої мови і термінології маємо ще й екзистенційний виклик. Якщо ми йдемо до Європи, то нам треба згармонізувати свої закони з європейськими. Виникає ризик без осмислення перейти від радянської правничої мови до європейської і не встигнути себе пізнати. Тобто в усьому, що відповідає за будівництво держави в ХХI столітті, нам треба мовно працювати. Тут значною мірою нам допоможе інтелектуальна проза. Вона фактично — про світ майбутнього. Такі книжки якнайбільше треба читати, бо так ми виробимо мову майбутнього, а відтак — і своє майбутнє. Але вже унікальне: там, де ми будемо суб’єктами, а не дивитимемося через матрицю європейську, чи російську, чи радянську, чи будь-яку іншу. Це складне завдання. Бо треба спочатку пізнати себе. А себе пізнати страшно. Це може зробити тільки доросла людина. Часом можемо побачити не дуже приємні речі про себе, і це треба прийняти. Треба розуміти: щоби мова була сильною, вона мусить відбуватися в конкуренції з іншими мовами. Ця конкуренція повинна тяжіти до практик блакитного океану, а не червоного океану. Дуже багато викликів, але варто сказати, що всі вони позитивні.
Вони — про знання та про майбутнє.
— Так. У нас зараз виникає питання не про життя і смерть мови, а про добре і ще краще. Це колосально. Навіть якщо щось не є найкращим, треба зробити добре і ще краще, не нищачи інших, а стаючи сильним. Бо сильний добрий може давати іншому силу, а насилля нищить. Тут — як з тим суржиком: щоби не перейти межі, не повбивати всіх довкола, а потім думати: «А з ким тепер каву пити? Нема з ким поговорити».
Що значить для тебе українська мова і національна мова?
— Я дуже люблю «Пригоди бравого вояка Швейка». У Швейка питали: «Звідки ви знаєте німецьку мову?». Він: «Не знаю. Сам від себе».
Як національна мова, як мова, якою я спілкуюся, а не як інструмент праці, не як хліб насущний, чи заробіток.
Якщо говорити про мою національну мову, то вона і є Я. Це — як рука, нога, вухо, ніс. Я в ній народилася, виросла. Я дуже пізно прийшла до інших мов. До речі, польська для мене не є іншою, це одна з домашніх мов. Скажімо, в Радянському Союзі діти з садочка часто знали російську мову. Я перший раз виявила, що існує російська мова в класі третьому чи четвертому. Якось була в однокласниці в гостях, де був увімкнений телевізор, і я почула, що у телевізорі звучить не українська. У домашньому телевізорі була тільки українська. Це було відкриття.
Читати я починала вчитися з польського Elementarza (букварика польського). Бо баба закінчувала польську гімназію, і це те, що було під руками. З українського букварика вчитися не можна було, тому що там на першій сторінці був Ленін, що бабці не пасувало. Але знову ж таки, польська не є для мене іноземною, це моя друга мова, але це не українська. Українська — це я, єдина мова, якою я можу висловити себе повністю. Водночас це єдина мова, яка дуже часто створює мені проблеми. Кажуть, «краткость — сестра таланта». Українська мова для мене — це не про «краткость и сестру таланта». Для мене такою мовою є англійська — знаю її найгірше і намагаюся говорити мало і коротко, щоби не дати собі простору наробити помилок. Українська мова — це мій світ, моя історія, я в ній відбуваюся, чуюся у ній захищеною, це моя безпека, це мої мрії, моє майбутнє, це таки я. Але останнє, що би я хотіла, — це щоб лише одна мова була в моєму світі. Бо кожна інша мова дає мені дуже великі ресурси. Я не написала би своєї докторської дисертації, якби не знала англійської. Якби я не читала французькою, я б цього не зробила. Якби я не студіювала в Польщі, цього б не вийшло. Я хочу присутності багатьох мов у своєму приватному репертуарі. Я хочу нормальних умов для своєї рідної мови, яка є й державною: щоби вона могла щораз ставати сильнішою в умовах якісної, інтелектуальної, культурної, мистецької конкуренції.
Текст: Віка Федорина
